Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця - Ильченко Александр Елисеевич (читаем книги бесплатно TXT) 📗
Никаючи по вишгороду, серед руїн домініканського монастиря, Михайлик за кілька кроків раптом постеріг дві постаті, дівчину й запорожця.
Це не були закохані.
Хоч Михайлик на любовному ділі досі не знався нітрішки, але збагнув, що якась лиха пригода звела цих двох людей, такі насторожені були вони проти всього навколишнього світу, проти цих зловорожих руїн, навіть одне проти одного.
Почувши голос дівчини, аж здригнувся Михайлик, бо то ж була циганочка Мар'яна.
— Я бачила ось тут… — пошепки сказала вона, але Михайлик стояв так близько, що й дихання було чути, тож і розібрав ці слова. — Панок той, пан Оврам, він зник тоді в про «ломі, ось тут, наче під землю ввалився. I хтось його зустрів, бо чути було голоси…
— Коли ти його бачила? — стурбовано спитав запорожець, і цей голос Михайликові здався також напрочуд знайомим.
— Панок прибув до Мирослава вчора. А сьогодні…
— Чи ти багато зразу чула голосів? — спитав той запорожець, і Михайлик з помітного гаркавлення, з химерної вимови впізнав Пилипа-з-Конопель. — Скільки ж їх там? — питав Пилип, киваючи на пролом у камінній стіні, біля якого вони обоє спинились. — Двоє? Троє? Четверо? Чи, може… — і замовк, і задумався, і мислі мчали швидко, наполегливо, навально, бо він був сутий француз: «Оці українці… чорт би їх маніжив! — думав Філіпп уголос, — ніколи не бережуться… Знають про смертельну небезпеку, яка загрожує панні Кармелі, а й вусом не ведуть, щоб сховати панну Подолянку, поставити надійнішу сторожу, виловити лиходіїв… як діти малі!.. От їх і шарпають, кому скортить, плюндрують, і їхня дитяча безтурботність і довірливість не раз були причиною до бідування, до гарбання, до ворожих навал…» і руанець думав про це так сердито, аж самому раптом стало смішно, бо довго сердитись не вмів. I він сказав: — Вони там сплять собі, чудні оці мирославці, а ми з тобою, мила дівчино, ось тут, чужа-чуженина в цім городі, маємо за них клопіт I мусимо вболівати за чужі болячки, як найостанніші дурні, котрим…
Але Пилип скінчити не поспів.
На нього ззаду, з того пролому в мурі, легко промайнувши, напали кілька чорних і нечутних тіней, але схопити й зв’язати Філіппа не встигли, бо за три кроки, причаївшись, стояв Михайлик, а в руці його була здорова довбня, кована важким залізом, що и парубок, виходячи з ковалевої господи, взяв замість ціпка, бо в Мирославі ще не став своїм і думав, же собаки валуватимуть, чужого почувши, з-під кожних воріт…
За мить збагнувши страшну небезпеку, що навалилась на славного Пилипа, на циганочку, на панну Подолянку, на ціле місто. Михайлик не встиг і роздивитись, чи ж багато ворогів навалилось на француза, кинувся з довбнею на несподіваних нападників і крушив їх, не лічачи, та й Пилип, побачивши підмогу, вихопив шаблю, та й Мар'яна схопила келеп, що вилетів ш рук у поверженого Михайликовою довбнею якогось панка, і за кілька хвилин розметали втрьох вони добренний десяток нападників, а француз і циганочка не встигли й роздивитись навіть, хто ж прийшов так несподівано на допомогу, бо Михайлик зразу ж таки зник поміж руїнами католицького монастиря.
— Хто ж це був? — спитав, піт витираючи з лоба, Філіпп.
— Михайлик…. — тихо мовила дівчина.
Вона й побачити його не встигла, але певна була, що то він.
17
А Кохайлик, ніби й не сталось пригоди, бо така вже то була неспокійна клечальна ніч, ішов далі та далі, никаючи, місця собі в цім чудовім світі шукаючи, ішов, ніби й не настрахався нітрішки, як і завше, коли бувало просив товаришів: «Налякайте мене, розсердіть мене, насмішіть мене…» хоч те нікому й не щастило, бо ж досі він бував сердитий тільки до роботи…
Ще зранку (розгулявся ж, як теля, що зірвалося з припони, бо а тої хвилини, як заорав у рівчак носом, джмелі в голові не вгамовувались) не облишало його почуття такого польоту, що, коли б матінка знала, як високо її синок залітає, не спала б оце зараз у ковалевій коморі…
Соколині очі блищали в пітьмі небезпечним вогнем, і вперта складка біля нижньої губи, і той безнастанний політ — усе це свідчило, що протягом одного-однісінького дня з хлопчини вийшов парубок, котрий сьогодні зранку на базарі кидав очима межи дівчима, а зараз одну тільки дівчину, до якої й сподівання нема будь-коли доступитися, одну тільки дівчину не проміняв би він на всіх дівчат України, бо, як це з'ясувалось нині, кращої дівки в світі нема від тої панни Подолянки, і він поспішав униз, до міста, і все в ньому співало: настає ж такий час, коли соловей не співати не може.
18
Соловейко щебече, кажуть, поки ячмінь почне колос викидати, а тоді вже й не чути.
Соловейко тьохкає, поки дітей не виведе, тож і Михайликові співати схотілось, парубкові, поки дітей не вивів, — от він і сам не стямився, як замугикав стиха та й подався, мов той снохода, вниз до міста, шляху не вибираючи, але зразу не вхопив тропи і трішки поблукав, поки знайшов дорогу з вишгороду…
Аж тут і пізній місяць виплив з-поза обрію на перистих хмаринах, на продраних небесних пуховиках, блиснула лихим синім вогнем ріка Рубайло, і все довкола раптом засвітилось таким сяйвом, печальним і тихим, що завидніло навкруги неначе вдень, бо все ж там було біле.
Цвіли сади, біліючи у веснянім буянні, — бо все цвіло того року чомусь надто пізно, аж на Зелені, свята.
Цвіли бузина та калина, мов шапками снігу повкривані, сяяла проти місяця журлива черемха, хоч вони, може, всі ті кущі й дерева, і не цвітуть ніколи в один і той самий день, але ж тої весни вони чомусь цвіли разом, та це не дивувало Михайлика, і пелюстки весільних квітів України, осипаючись, білою метелицею вихорились над землею та й по всьому місту, і на Соборному майдані, куди ноги самі несли його, ближче до архирейського дому, де світили стовбурами цнотливі берези, та й штахети березові біліли скрізь нечухраною корою, та й білі сорочки парубків з дівчатами, що непорушно й без пари з уст завмирали в тих білих кущах, і все там світилося й сяяло, не тільки відбиваючи срібні скалки місяця, а й променіло своїм власним світлом, тихе сяйво красуні-України, яка в ту мить співала там голосом якоїсь сумовитої дівчини:
— Якби мені крилечка, солов’їні очі, полетіла б у дорогу темненької ночі…
Він розумів її, Михайлик, ту незриму співачку, сховану в безкраїх, по-нічному таємничих заростях калини, бо він і сам летів уперед і вперед.
Несли вони його, уявні крила, а не звичайнісіньке пір'я, крила, що виросли закоханому за плечима, несли вони його до саду вишневого, до двоповерхового дому єпіскопа, до того либонь вікна, де хлопець бачив удень Ярину Подолянку,
Він навіть не думав про небезпечність свого польоту.
По вулицях походжала козацька сторожа, перегукувались круг міста вартові:
— Пугу-Пугу!?
— Козак з Лугу!
— Чату-у-у-ую!
— Та чу-у-у-ую!
Сновигали по всіх закутках і навіжені дівчата з невгамовного загону сотника Лукії.
Стерегли своїх любасок і закохані парубки.
Михайлик і сам був закоханий, і тільки тому так щастило парубкові, і він ішов далі та далі, безкарно пробираючись до Соборного майдану, і ніхто його не перейняв, ніхто не зачепив сторонського парубка, який невідомо за чим тиняється серед ночі в чужому ще для нього місті, ніхто не схопив одчайдушного, бо закоханим і дурням завше таланить і щастить.
Спрожогу перешугнувши через паркан архирейської садиби, необачний Михайлик опинився в старому вишневому саду єпіскопа, де владав усім той самий місяченько, щире козацьке сонечко, і, ступаючи обережно, мов кіт по стерні, молодий коваль скрадався до заплетеного хмелем будинку, до шестикутного на другому поверсі вікна, з якого вдень визирала панна Ярина, і аж паморочилось йому в голові, бо ж під ногами перекочувалися й дзюркотіли по землі хибкі місячні плями, пересіяні крізь гілля та листя вишень, яке хилиталось од кволого вітру.
Аж раптом у прочиненому вікні другого поверху, мов у срібній рамі, вияснилось проти місяця мармурове обличчя Ярини. і
Вузьке.
Зосереджене.
