Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця - Ильченко Александр Елисеевич (читаем книги бесплатно TXT) 📗
— Ну? — по довгім мовчанні спитала гончарівна.
Язик у Мамая став наче повстяний, і зняти річ про все, про що мусив побалакати з Лукією, він снаги не мав, а тільки сопів та прокашлювався, добираючи першого слова й гамуючи охоту вирвати руку з її пальців, щоб торкнутись гарячого тіла, всього її тіла, якого жадав протягом двох десятків літ їхнього прегіркого кохання.
— Давно прибув? — притлумлюючи справедливий гнів, поцікавилась Лукія.
— Сьогодні прибув, — буркнув Мамай.
— Коли саме? — невблаганно допоминалась кохана дівчина.
— На світанку.
— Та-а-ак… — протягла, аж мовби проспівала ця мила відьмочка, аж Песик Ложка від якогось моторошного почуття стиха заскавулів, а обом закоханим знов позаціплювало, і далі пішли вони ще повільніше, бо близенько була й господа гончаря Саливона, хоч розлучатись їм ось так, і слова путнього не мовивши, звісна річ, не хотілося, та й чуйна клечальна ніч вступала в свої чортячі права, і очі мерехтіли в обох, як мерехтять вони тільки в цю неспокійну ніч українського літа, і кров кипіла та бурхала, мовби в передчутті чогось страшного, всього, що може статися з коханцями в русальну ніч.
Непевні вогники блукали над землею, якісь химерні тіні пролітали надто близько, чиїсь легкі зітхання вчувались закоханим у коротких мовчанках поміж зальотами соловейків, які мали сміливість славити своє кохання на всенький світ.
Потроху озивалися й дівчата, і голоси їх, то там, то там, здавались приглушеними й таємничими в незбагненних шерехах ночі, не менше чарівничої за шалену ніч проти Йвана Купала.
Потроху над городом злітала й клечальна пісня, ще невиразне й ледве чутне дівоче співання Зелених свят:
Прилетіла зозуленька
3 темного лісочку;
Сіла, пала, закувала
В зеленім садочку…
Зненацька знову блиснули по той бік озера кілька пострілів, немовби однокрилівці, ступивши нині на той берег Красавиці, злякались і ночі цієї, задумливої, і свого неправого діла, і навіть тихої української пісні, та й гатять з рушниць у небеса, не боячись влучити господа-бога.
Ніби у відповідь на нічні постріли, над озером знялася ще одна русальна пісня, якої годиться співати цієї короткої, але многодумної ночі:
Рано, рано зійду я на гору
Да вдарю в долоні,
Щоб долоні щеміли,
Щоб персні дзвеніли.
У мене долоні отецькії,
У мене персні молодецькії…
Зійду я на гору,
Аж красочки грають.
Не грайте, красочки,
Не граите, дзвеніте,
Мені в батька не жити
Та и віночків не вити…
Коли б Лукія давно не розучилась плакати, вона, цю пісню слухаючи, зронила б сльозу.
Дівчина прислухалась до лиховісних шерехів русальної ночі і торопіла б, якби не Мамай, хоч, правда, тої ночі саме з ним ходити було небезпечно: вся нечиста сила, що казиться під Зелені свята, чорти й чортиці, відьми й русалки, вони охоче накоїли б своєму одвічному ворогові, Козакові Мамаєві, всяких капостей, та навіть і чорти, споглядавши сумне побачення закоханих, не зважувались їм заважати та й соромливо одвернулися в ту хистку хвилину, коли Лукія та Козак Мамай незчулися й самі, як опинилися в обіймах, завмерли, забувши все на світі: війни, злигодні, вічну самотність, запорозьку обітницю, котра забороняла навіть торкання до коханої істоти, а не те, щоб там що…
12
Скільки вони ось так проіснували — невідомо: хвилину, годину, рік чи століття, та й іще простояли б, може, хтозна й скільки, коли б не гавкнув на них Песик Ложка.
Гавкнув гемонський Песик так сердито й докірливо, як на це був здатен лише він. Аж виразні очі його засвітились таким зневажливим «ай-яй-яй», що коханці миттю відскочили одне від одного на пристойні три п'яді і, вже не зважуючись навіть за руки побратися, пройшли ще кілька кроків та й спинились коло воріт садиби Саливона.
Квітучі кущі калини сховали їх од випадкового ока, і стояли вони досить близенько, але з такою цнотливістю, не зважуючись навіть доторкнутись одне до одного, аж навіть прежорстокий нелюд Песик Ложка — соромливо одвернувся від них, хоч і вважав нагляд за моральною чистотою душі Козака за свій обов'язок, — соромливо одвернувся, з усім собачим терпінням дожидаючи, коли скінчиться оце взаємне терзання хороших і чистих людей, бо Ложка був старим, а тому переконаним парубком і ставився зневажливо до будь-якого за; лицяння.
А чарівниченька-ніч летіла, мов на крилах, і ставала ще таємничіша, і пісні русальні бриніли в ній, і поодинокі постріли скажених однокрилівців блискали в пітьмі по той бік Красавиці, і тьмяні вогники мерехтіли в кущах калини, очі сов, котів чи вовків, і зітхало щось, і вило щось, і співало нічне птаство, що над ним і досі горували многі солов'ї, але нічого того ні Мамай, пі Лукія не чули, нічого й не бачили, крім сяйва, найзвабливішого й найпрекраснішого з усіх сяєв багатої природи, сяйва закоханих очей.
Отак вони й стояли — за крок одне від одного.
Мовчали.
Зітхали.
Слухали, як серце б'ється, — та не в коханого серце, а тільки своє.
Козак Мамай коли-не-коли простягав руку до її натруджених пальців, але відсмикував, закручував оселедця за вухо або зітхав, або казав:
— От гаспидська люлька, знов погасла…
Та й знову зітхав, ніби це й не про нього віками йшла по Вкраїні слава жартуна, гультяя та звитяжця, і в цю святу й дурну хвилину з його лагідної посмішки було видно, що він либонь і не чаклун ніякий, і не характерник зовсім, а проста, добра й нещаслива людина, — підслухали б ви, читачу, що він тоді сердитій та милій Лукії казав:
— Ех, коли б…
— Дав би нам бог! — зітхала й стара дівиця.
— То було б у нас дітей із десяточок…
— Нічого в бога більше й не благала б!
— Отак узяв би мою донечку… та й пригорнув би… ось так і так… — але, зненацька схаменувшись, одсмикував руки од гарячої, як черінь, Лукії.
— Якби й справді ти хтів мати доню… і синів з десяток, ти, голубе мій глинястий, не так би… Не мучив би мене, хай тобі бог простить… Знав би, що я не можу більше так… Розумів би, скільки сліз моїх даремно висихає, скільки я ось тут… сама-самісінька… — I раптом дівчина замовкла, аж розсердилась — і на себе саму, і на коханого, і стала знов колюча та сердита, саме така, якою вона Мамаєві найбільше й подобалась, бо ж його самого люди здебільшого боялись, — а так же, гляди, й приємно буває мужньому та сильному чоловікові — когось рідного боятися: матері, старшої сестри чи коханої дружини, нехай навіть, як у цьому разі, трішки й молодшої від нього — на якихось двісті чи триста літ.
— От не люблю ж тюхтіїв! — сердито сказала гончарівна. — Чого розкис? Лихо ти моє чубатеє… чого?
— Я тобі хотів би й неба прихилити! А війна ж за війною! А смерть так і ходить круг наших людей! I не можу покинути січове товариство, щоб назавше прибути до тебе, щастя моє лютеє, дівко моя скажена: комусь — як мара, а мені — як зоря!
— Ах ти ж, собацюго старий! — ніжно сказала Лукія. Потім попросила: — Поцілуй мене, соколе!
— Не цілував і не буду! — буркнув Мамай, але, схаменувшись, поспішив обернути на жарт: — А то скажеш: «Оженився, сатано, заробляй же на пшоно!»
— Не скажу! — підібгавши губи, мовила Лукія, і це вже віщувало новий молебень чортові, тобто сварку між милими, і Козак Мамай, щоб не дати Лукії розходитися, так обережно поцілував її в скроню, що дівка сумно посміхнулась:
