Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця - Ильченко Александр Елисеевич (читаем книги бесплатно TXT) 📗
— Лихо ж моє чубатеє, ніхто мене не сватає! — і знов зітхнула: — Скільки ж це ми років з тобою… ось так?
— Давно… все ж перемінилось довкола. Поглянь! Ось тут був млин, вітряк, і нема вже того вітряка!
— Але ж вітер лишився? — лукаво спитала Лукія.
— Ось він! — скрикнув Козак Мамай і, раптом схопивши дівку за стан, закружив її, засмикав, заштовхав, аж і справді вихор знявся довкола, аж пилом потягло з сухої землі, так потягло, що Песик Ложка насмішкувато чхнув.
Не почули того ні Мамай, ні Лукія, бо ж їм було вже не до Песика, і припали на хвильку одне до одного, і задумались, замріялись про нездійсненне, а потім удвох стиха й заспівали.
Душу виливаючи, піснею заговорив до коханої зажурений Козак, та й співав аж так, що й соловейки позмовкали, слухаючи тугу козацьку, тугу одвічного воїна, який, воюючи, дім свій боронячи, мріє та й мріє про власне кубельце, про мир на землі:
— Ой я зроду бурлакую,
Просто неба я ночую…
Хтів би в хаті ночувати,
Та ні жінки, ані хати
Не здобувся я…
Доленько моя!
Всі бажання, всі надії
Я б віддав тобі, Лукіє,
Та служити лиш отчизні
У часи суворі й грізні
Вірно мушу я…
Доленько моя!
Серцем збентежена Лукія відповідала коханому такою тихою піснею:
— Мій козаче, мій Мамаю,
Я про тебе пам'ятаю, —
Карі очі, біле чоло
Не забуду я ніколи,
Не забуду я…
Доленько моя!
Як у дзвоні й громі битви
Ти шептатимеш молитви, —
Про одне лиш я благаю:
Спом'яни мене, Мамаю,
Бо ж твоя лиш я…
Доленько моя!
Жартун одвічний знову прокидався в душі Козака Мамая, беручи гору над любовним смутком, і анахтемський запорожець відповідав Лукії трішки веселіше:
— Їжа в мене — борщ та каша,
Знаю тільки «отченаша»,
Та й про тебе вставлю слово
У святу та божу мову,
Зіронько моя,
Доленько моя!
А там вони заспівали й удвох:
— Сине море, чисте поле
Не розлучать нас ніколи,
Серед муки, серед бою
Завше серцем із тобою
Буду жити я…
Доленько моя!
Не тільки зворушений Песик Ложка, а й гончар Саливон слухав щойно народжену пісню, а коли Мамай та Лукія замовкли, коли стали, нарешті, прощатися, старий, перемазаний мокрою глиною, вийшов з дверей гончарні.
Та й гукнув:
— Агов, Мамаю!
— Га?
— Заходь до хати. Щось я тобі покажу.
13
У майстерні Саливона Глека було вогко й незатишно, як ї в будь-якій старій гончарні.
Олійний ліхтар висів під низькою стелею, шипів і потріскував. Було б там зовсім темно, коли б навпроти широких дверей не палало горно, що в ньому гончарі випалюють посуд. У грі відблисків, які метушились по стінах майстерні, все видавалось химерним і непевним.
На трамках стояли готові до випалювання миски, горнята, гладишки й глечики, мальовані чи просто муравлені, підсушені, але ще сирі, і все те в буянні полум'я сяяло, як тільки й може сяяти сира глина проти полум'я печі.
Горно палало малим вогнем, щоб зразу посуд не порвати, і тільки годин через вісім Саливон мав запалити вогонь великий (з дров соснових, липових чи осикових), але й тепер гончарня виглядала святково, прикрашена клечанням, зіллям, квітами й травою.
— Сідай-но, Козаче, — запросив старий Глек, підсуваючи Мамаєві якусь дривітню, а сам узяв дугастий ніж, схожий на струг бондарський з двома дерев'яними держаками, та й повернувся до роботи.
Він, в котрий уже раз, перестругував глину, раніш розмочену й збиту дерев'яною довбешкою, щоб роздрібнити грудки, потім розмочував і довго місив, і все це вони робили тепер удвох із Лукією, бо челядників Саливон не тримав, а молодий гончаренко, Омелько, соборний протопсальт, був уже в далекій дорозі.
Мамай сів не на дривітню, а примостився біля волоського станка і, сам того не помічаючи, звичною рукою обмацував начиння: верхняк і спідняк, веретено і п'ятку, а потім, замислившись, зосереджено покручував станок ногою.
— Ні навіть проти свята не знаєте спочинку, — мовив, нарешті, Козак. — Навіщо зразу стільки глини?
— Владика — святами веліли працювати.
— А хіба глечики… хіба вони такі потрібні для війни?
— Ми тут з Лукією не глечики затіяли.
— А що ж?
— Підожди, покажу, — відмовив Саливон, не облишаючи роботи.
Лукія теж узялася до діла, і не фарби мішала для малювання посуду, не зелень, не червень, не побілку, а почала також розстругувати мокру глину.
Відповідаючи на гончареві запитання — і про скарби, і про все, що діялось на Вкраїні, і про січових братчиків, товаришів та побратимів, Козак Мамай, ненароком ухопивши кусень готової глини, кинув на кружало, торкнув ногою станок, умочив руку в коновки, взяв дерев'яного ножа і за яку хвилю дротиною одрізав од верхняка бокасте горнятко, потім ще та й ще, і так хутко та вправно, що Саливон тільки усміхався в прокурений вус: Мамай був майстром на всі штуки і вмів робити все на світі, бо ж тоді, в ті простацькі часи, не так уже й багато взагалі вміли люди робити…
Горнята ставали в ряд на трамках, чепурні, але важкенькі, бо глини Мамай не жалів, і приємно було подивитись на його вправні руки, і Лукія очей не одривала від коханого, і аж розгнівалась на батенька, коли той, ховаючи в сивих вусах посмішку, сказав до Козака:
— Ти мені глини не гайнуй.
— Діло ж роблю! — весело огризнувся Мамай.
— Не те діло, — загадково сказав гончар. — Не для війни.
— А що ж ти з глини зліпиш для війни?
— Диви-но! — і, кинувши чималий кавалок на верхняк, гончар закрутив, і стала під його руками виникати з глини — кухва не кухва, прездорова кубушка з вузьким горлечком, з товстими стінками.
— Що ж воно?
— Як назвати — не знаю. Але дивись! — і Салнвон став показувати й розповідати: — Коли оцю макітру набити пороком і залізяччям, а сюди, в оці дірочки вставити запалені гноти ти й скинути з вежі на голови однокрилівцям або німцям…
— Ого? — здивувався Мамай. — Хто вигадав?
— Не я, — відказав гончар і скоса блимнув у той куток, де тільки-но працювала Лукія. — Це вони… з Омеляном придумали.
Мамай обернувся до дівчини, але її в гончарні вже не було.
За хвильку перед тим почувши на вулиці якийсь шарварок, та ще й здалось їй, буцім десь пролунав владний голос Подолянки, Лукія мерщій метнулась туди ж, бо кликав воєнний обов’язок, бо це ж була не просто нещаслива дівка, а суворий начальник міської сторожі.
Мамай дивився в куток, де щойно працювала кохана, взяв її струга, що був іще теплий від дотику мозолястих рук.
Зітхнувши, Мамай повернувся до щойно виліпленої череп'яної бомби:
