Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця - Ильченко Александр Елисеевич (читаем книги бесплатно TXT) 📗
— За те, що ти — не в гетьманському жовтому жупані, а так дуже кудись поспішаєш.
— До рідної сестри на весілля поспішаю.
— А може ж, те весілля — без дозволу нашого ясновельможного? — знизав плечима осавул Продайвода. — Відпустити тебе не сміємо. Взяти до нас — не можемо. Значить, смерть! — і знову в хлопця гречно поспитали, яким чином він воліє скінчити своє земне життя?
— Байдуже ракові, в якому горшку його зварять! — повів бровою Омелян.
— Тобі смішно? — здивувався Продайвода.
— Ще б пак! Поспішав на весілля, потрапив на похорон.
— А що ж нам з тобою зробити?.. Ми тебе повісимо! Хочеш?
— Так ніде ж — ані древа! — пирснув Омелько, кинувши оком на степ.
— То ми тебе застрелимо. Га?
— Порубайте мене, — попросив Омелян. I подумав:
«I цей лист пропадає…»
Не про себе подумав, а про лист до царя.
Потім спитав:
— А шаблі ж у вас гострі?
— Шаблі, як шаблі.
— Е-е, — сказав Омелько, — будьте ж хоч у такому ділі людьми, а не собаками. Нагостріть лишень…
Лейстровий осавул люто блимнув на нього, але не сказав піц, бо ж однаково помре за хвилину козак, і кивнув двом своїм жовтожупанникам, а тії, взявши в тороках мантачки, як ото бувають у косарів, заходились мантачити шаблі.
«У батька сивини прибільшиться, — думав тимчасом Омелько. — Лукія поплаче, Козак Мамай зажуриться… Мирославці, воюючи, тихим словом згадають і, може, по чарці за впокій душі хильнуть. А тая гордовита панна… чи спомяне? Вона ж либонь у храмі чула, як я співаю херувимської?»
Шаблі від мантачок дзвеніли й співали.
Дзвеніли й жайворони в високості.
Заспівав десь у траві легковажний шпачок.
Аж самому скортіло, — аж-аж! — співати схотілося хлопцеві.
— Помолись перед смертю, — сказав тут Продайвода.
— Помолюсь…
I Омелько потиху завів щось церковне, й зовсім не те заспівав, що годилось би перед смертю, а заспівав, що було наймиліше.
Один із тих жовтожупанників, що гострили шаблі, перестав мантачити. А другий був старанніший, і шабля в його руці, коса смерті, скреготала й дзвеніла.
А Омелян співав.
Він попервах сполотнів, наче прикликана до нього смерть уже поклала на молоде обличчя перші тіні, на мить заплющився, а коли, майнувши віями, знову глянув на світ божий, це була ніби зовсім інша людина, котра щось таке бачила й розуміла, чого не могли бачити й розуміти ось ці жовтожупанні козаки, такі ж українці, як і він, що гострили зараз на нього свої шаблі.
Очі йому нараз побільшали й потемніли, потім замерехтіли, потім зненацька бризнули таким палом, що цього погляду витримати ніхто вже, здавалось, не зміг би, — це так він, аж угрівшись від пісні, прощався з життям, хоч і зовсім не думав про смерть, а просто співав та й співав, усім єством поринаючи в легкий плин пісні, і так дрижав йому голос, так він дзвенів, так бурхала кров, аж не могло це не бентежити й ворогів, однокрилівців, що слухали його, як ніколи й нікого не слухали досі, і співчутливе хвилювання слухачів, зворотною хвилею повертаючись до співака, не могло його не будоражити, і Омелькові здавалося, буцім срібне вівсяне поле хитається перед очима, буцім човен-чайка запорозька, змахнувши всіма веслами, шпарко злітає на вершечок чорноморського валу, і голова співакові вже йшла обертом, і він вище та вище залітав у своєму надпориві на височенній хвилі пісні… Пісні, що нею так гучно бриніла в передсмертну хвилину співуча українська душа.
Чи то херувимська була, чи «Світе тихий», чи «Достойно», чи ще там щось таке, облудне, лиховісне, таємниче, як і всякий спів церковний, але все те співав Омелян на свій київський розспів, відомий уже в усьому православному світі, спів, у якому так сильно буяла світла струя народної пісенної стихії, співав та й співав, аж поки на другого жовтожупанника, що дзвенів шаблею, не гримнули товариші:
— Облиш!
Забувши про життя, про смерть і про молитву, якою він прощався з життям, забувши й про спів церковний, незчувся Омелян, як шугонув ще вище: «Ой полети, галко, ой полети, чорна, да й на Січ риби їсти; ой принеси, галко, ой принеси, чорна, від кошового вісті…» і сльози вже котилися з очей дурних жовтожупанників, і їм ставало так солодко й страшно від того скорботного співу, що здавалося, коли б сама смерть могла почути пісню, то й вона відступилась би від свого заміру ї не скосила б такого співака.
Наспівавшись, Омелько нарешті замовк.
— От і помолився… — буркнув він перегодом. Ніхто йому не відповів. Жовтожупанники тільки зітхнули.
А найстаріший, сивий, рубаний-перерубаний козак, увесь у шрамах, перехрестившися, сказав:
— Господь почув твою молитву…
— Не будемо тебе рубати, — сказав і другий.
— Як то не будемо? — аж підскочив пан осавул.
— Не будемо, — додав і третій.
— Такого — гріх! — мовив четвертий, кивнувши на божественного співака.
— Бог нам за нього не простить, — зітхнув і п'ятий.
— Я зарубаю сам, — сказав жовтожупанний осавул Продайвода.
— Ні, — заперечив той сивий козак. — Якщо ти зважишся підняти руку…
— Я вам велю!
— Помовч! — гримнув сивий, і осавула вже грізно оточили його ж підвладні козаки, і вже й зброю в нього відняли. А сивий, хутко розв'язавши Омеляна, сказав йому: — Іди собі. Бо нам тут треба осавула нашого…
Почувши близьку смерть, пан осавул тоненько заскавчав.
— Дай сюди шаблю… гострішу! — звелів товаришеві сивий. А Омелянові сказав: — Спасибі, хлопче!
Потім усі йому вклонились, повернули співакові зброю та коня.
— Рушай собі, — сказав старий. — Бо нам — пора!
— Ясновельможний вам цього не простить! — скрикнув осавул Продайвода.
— А ми до нього повертатись не збираємось, — відказав сивий.
— Куди ж ви? — спитав Омелян.
— На Січ…
— Щасти вам доле! — побажав Омелян.
— I тобі, синку!..
Віддавши козацтву чолом, Омелько скочив на коня, взяв у якогось збентеженого піснею лейстровика свого гінця-голуба та й рушив далі чвалом.
За спиною десь почув Омелько, як дико зойкнув осавул.
I тут подумав, що осавула вбила пісня.
11
Лукія, діждавшись, нарешті, поки Мамай наздогнав її, мовчки йшла з ним по місту, ввечері насторожено притихлому, — нарешті, нарешті-таки — тільки вдвох…
Ба ні, не вдвох: за ними клигав кривими ніжками старий Песик Ложка, що про його існування забули того вечора всі на світі, всі, навіть його неспокійний і невдячний у дружбі володар, Козак Мамай.
Лукія вела та й вела свого коханого за руку, наче якогось малолітка, і Козакові од її руки ставало то зимно, то жарко, а причаєна тиша в обложеному городі непокоїла й дратувала Козака більше за будь-який гуркіт, бо в ній жило й напруження війни, і сподівання неспокійної ночі — проти Зеленої неділі, коли вся нечиста сила виступає проти православних християн.
У вечірній тиші бряжчали навмисне для того нещільно поприбивані срібні підківки на чоботях Лукії, і той дзенькіт Мамаєві був найсолодшим бринінням, тим паче, що п голосу він зараз боявся й почути, бо знав, же неминуче вона його картатиме найдошкульнішими словами.
Вже й соловейки всі, скільки їх було в калинових заростях, входили в найкрутіші коліна своїх псалмів кохання.
Вже й зорі блимали в холодній високості.
А Козак Мамай ось так ні пари з уст і не пускав.
Серця йому набрякало від тих же почуттів, які лящати й заливатися принукували соловейків, але Козакові мову уймало не тільки зворушення зустрічі, не тільки стримуване бажання схопити в обійми сердиту, добру й милу дівку, що вже й зістарілась, його дожидаючи, схопити в оберемок і затягти світ за очі, — не тільки любов, але і… страх перед коханою, звичайний людський нездоланний страх, якого Мамай не зазнавав доти — ніде й ніколи, ні перед чим, ні перед ким, бо ж він був із тих лицарів-характерників, що їх звуть: Йому-сам-чорт-не-брат, — хоч воно, може, бозна-як і смішно, коли вовк та починає боятися кози, але ж межи людьми в стосунках любовних — таке буває частенько, коли вовки бояться кіз, бо, можливо, саме цей всезахватний чоловічий страх перед коханою козою і прип'яв так дуже Мамая до запаски оцієї анахтемської злюки.
