Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця - Ильченко Александр Елисеевич (читаем книги бесплатно TXT) 📗
— Дурна череда, а не люди!
— Ви мене таки переконали, отче Варламе: треба мирові дещо сказати. Оце зараз. Саме в суботу!
— Ат! — і він знову вирвав волосину. — 3 підручників гомілетики відомо, же вчена дидаскалія, спираючись на слова Іісуса Христа і святого Петра-апостола, бачить у літургійній проповіді…
— Пора! — немовби й не чувши направи попа Варлама, буркнув сам собі владика і виступив з вівтаря через дияконські двері — з намальованим на них (ні, не Мамаєм!) архангелом, — і зійшов на амвон.
Тут отець Варлам уже не міг уговтувати владику — перед усім народом, він тільки поглядав з прихованою люттю і сподівався воздати йому за все, щоб тіло й душу владики воврещи в вогненну дебр, і він зичив архиреєві всяких лих, во глибині душі своєя вповаючи, що вітця Мелхиседека, якщо все-таки є справедливість на землі, обов'язково вб'ють в одному з найближчих боїв, куди його нечистий носить, як справжнісінького полковника.
Отець Варлам був не з тих стародавніх українських попів, що чорну муку приймали від польських жовнірів та ксьондзів; не з тих, хто йшов на смерть мученицьку за народ, за православну віру; не з тих, кого, не навернувши до унії, поливали олією й клали в жар; не з тих пастирів, з кого живцем здирали шкуру або вкидали в бочки з понабиваними гвіздками й котили з гори; не з тих попів, що смерть приймали разом з мирянами, коли польські вояки з попами уніатськими винищували непокірні села, навіть старих, жінок і дітей, — отець Варлам не був таким попом…
Це був звичайнісінький піп, зажерливий і від неробства знавіснілий, заздрісний і неохайний, продай-душа, бо охоче продався б кому-небудь, якби його схотів хтось купити, — одним словом, це був звичайнісінький піп, із тих, кого стрічаючи, миряни мерщій хапаються за гудзик чи гаплик: піп з хрестом, а чорт з хвостом! — і такий, мовляв, побожний, як у святого Юрія Побідоносця кінь…
Якби перехопив хто погляди, що їх кидав на владику цей рудий попище, зразу зрозумів би, яким чортом дихає цей божий слуга.
Він дивився на ноги єпіскопові, і здавалося, що поглядом перебиває кістки йому, так не хотілось, щоб єпіскоп сходив нині на амвон.
Та владика був уже там.
Поправивши на голові скривавлений завій, він мовив до людей хороше, просте слово:
— Миряни!
Шарудіння й ледве чутний поважливий гомін — раптово вщухли (тільки мушва бриніла над головами), бо люди ждали пастирського слова, такого потрібного в тривожну годину війни.
— Миряни! — повторив єпіскоп. — Сьогодні довго балакати не можна… за всіма церковними правилами, що їх так добре знає наш отець Варлам, хай благословить його милосердний Христос-спаситель! Тож я скажу небагато: роботящі люди міста збентежені намовляннями вітця Варлама, щоб жоден православний протягом Клечального тижня… щоб не брався ні за холодну воду, як це й годиться Зеленими святами, бо в ці дні працювати завше було гріх!
Неначе хвиля пройшла по церкві після слів архирея, бо саме цього люди й чекали від нього: працювати чи не працювати?
— Отож, діти мої: правду каже наш отець Варлам… I ще вища хвиля знялася в соборі, сколихнувши юрбу збентежених мирян.
— Правду піп каже, — провадив далі єпіскоп, — бо ж саме так у священних книгах писано, так і звичаями предківськими заведено. Ми ж бо рідні звичаї шануємо. Але… — і владика на коротку мить замовк, а всі чекали, що він скаже далі.
Чекав і той рудий попище Лобанівський.
— … Але ж війна порушує звичаї… і не за книгами церковними, а за правдою людською й божою. Отож, миряни: преповажного вітця Варлама слухайте, а його науки не сповняйте!
Коли владика на хвилину замовк, отець Варлам, святенно, тихо, але виразно, щоб усі в храмі чули, заволав:
— Господи! Відпусти йому гріхи його…
Білі вуса владики розпушились, наче коси дівочі, вітром розмаяні, і він чорним оком повів по церкві, де тиша панувала, хоч мак сій, глипнув і на вітця Варлама, що вже скуб собі з патлів заразом по кілька волосин, і повів свою просту мову далі:
— Хто не хоче знов підпасти під шляхетське здирство, яке несе нам Однокрил, той мусить весь Клечальний тиждень працювати, в поті чола здобуваючи волю козацьку, для діла правого, богові вгодного, для наших дітей і онуків, во славу нашої України! — і єпіскоп проголосив за Вкраїну молитву, а сказавши «Амінь!» — знову звичайним людським голосом, а не попівським розтягом, раптом додав: — А завтра скидатимем дзвони…
— Які це дзвони? — нехтуючи найпростішою пристойністю, вихопився отець Варлам.
— 3 усіх мирославських церков.
— I з нашого собору? — скрикнув отець Варлам.
— Звісно ж! — відповів владика, а всі, хто був у церкві, ахнули.
На соборі ж новісінькі дзвони повісили тільки минулого літа, і городяни хвастали ними перед приїжджим купецтвом, перед мандрівниками чужоземними, бо й справді було чим хвастати, бо всі сторонські люди говорили, же таких дзвонів не бачили ніде.
— Переллєм на гармати. А коли війна скінчиться, знов переробимо в дзвони, — провадив превелебний, і раптом посмішка торкнула йому губи: — Наш отець Варлам скаже зараз, буцім гріх нам буде непрощенний. Але ж де гріх, там і покута. I краще вкусити гріха, ніж потрапити знову в лядську кормигу. Чи не так, миряни?
— Так! — одним подихом прошелестіло в громаді, а отець Варлам так дуже смикнув себе за довгі патли. аж мало не скрикнув од болю.
— Гріх не дзвони знімати, — вів далі преосвященний, — а гріх би нам був непростимий — не встояти у цій війні проти ворогів отчизних, проти зрадників нечестивих, котрих ти нам допоможи скарати, господи праведний, довготерпеливий і многомилосердий…
Свого владику слухали миряни, не зважуючись передихнути, 6о любили суворого пастиря й воєначальника, вірили йому і ладні були за ним податися хоч і в самісіньке пекло.
— Після літургії завтра дзвони поскидаємо з усіх церков, — завершив архирей, і наче вітер подихнув по церкві, але вщух раптово, як і знявся. — Ми ворога подужаємо! — стиха мовив Мелхиседек, і всі перехрестилися, відповідаючи на ці слова великим серцем народу. — Амінь! — проголосив єпіскоп і швидко, не заходячи, як годилось би, до вівтаря, спустився з амвона й попростував через собор, проз велику запорозьку ікону, де червоножупанні січовики, позадиравши чубаті голови, дивилися вгору, на діву Марію, а від уст кошового тяглась до неї стрічка з написом: «Молимось, порятуй нас од усякого зла, од війни, од непроханих друзів».
Миряни, непроходимий гурт, розступалися перед пастирем, як масло перед гарячим ножем.
3
На майдані вітця Мелхиседека щільно обступили ті, хто протовпитися в церкву до вечірні не міг, і сила запитань та всяких справ упали на владику таким обвалом, що він, стомлений і заклопотаний, сівши на березовий пеньок, котрий трапився по дорозі, на моріжку, неподалік од владичого дому, мусив повторити все, що казав у соборі, та й мирославці на вулиці почували себе вільніше, як у церкві, то й питали в пана полковника — хто що хотів: про дзвони, про листа до Москви, про роботу для прийшлих ремісників і знов про дні Зелених свят.
— Отець Варлам лякає вас чортами? — спитав Мелхиседек.
— Лякає.
— Буцім причепиться нечиста сила, якщо на Клечальному тижні попрацюєте задля війни?
— Еге ж!
— То не вірте попові! Це кажу я, полковник мирославський… ч
— Але страшно ж, полковнику!
— Лядська неволя страшніша за всякого чорта!
— Але ж не страшніша за пекельний гріх, ваше преосвященство! — заперечив сотник Хівря, що з церкви вийшов із пучечком свяченого кануперу, як те робили молодиці. — I якщо доведеться вибирати поміж гріхом…
— I зрадою? — підказав єпіскоп. I спитав у людей: — То будемо, черкаси, волі здобувати чи в лядській кормизі пропадати?
— Волі! Волі! — загукала громада.
— Не наплюють нам у жменю!
— Бог нам допоможе!
— Амінь! — проголосив єпіскоп.
— Або дома не бути, або волі здобути! — гарикнув дужим басюрою Прудивус, який, так і не попрощавшися з братом, з Омеляном, щойно повернувся до міста. Він був прикро засмучений, і голос його розлігся над майданом з особливою силою, аж громада вся зануртувала. — Волі здобути! — повторив лицедій.
