Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця - Ильченко Александр Елисеевич (читаем книги бесплатно TXT) 📗
— Сенека це сказав колись, римлянин, стоїк, — відповів Омелько, що був одним із найосвіченіших людей свого часу.
— Чого сумний? — спитав Козак Мамай в Омелечка, коли вони зайшли трохи вперед од гончаря й Лукії.
— Іти в такий далекий світ…
— Це — сум не той.
— Покинув співаків своїх… собор…
— I не про це питаю.
— Батенька, сестру… і брата, — і він озирнувся на Прудивуса, що самотньо плентав віддалік.
— Розумію. Але в очах твоїх я бачу щось таке…
— Та що ж?
— Це дівчина.
— Не покидаю нікого.
— Аніні?.. Ой-ой!.. А хто ж вона?
— Зависоко, далеко… й не для мене. Комусь, може, скортить і сонця!
— Подоляночка?
— Я про ню не думав.
— А тільки відчував? — і запорожець, помовчавши, докинув: — Це — ще одна причина — поберегтися в дорозі від пені й від пригоди, від лихих людей і від лихої години, бо ж гріх по дорозі біг та й до нас плиг… незчуєшся, як лиха й набіжиш! Звіра в лісі чимало: тож, лягаючи спочити, шипшини підмости під боки, глоду, терну, дерези, щоб не заснути міцно. Та й комарі… та й голод…
— Мені ж наша Лукія до сідла приторочила торбинку пшона, в олії смаженого, торбу тарані, сухарців, буханців…
— I однокрилівці можуть наскочити, і всякі інші харцизяки… — і Козак, заярившись, блимнув оком та й почав розповідати, що бачив по степах: як Однокрил посадив повсюди сильні застави жовтожупанників, поляків та німців, щоб не допускати на Січ ані купців з припасами, ні чумаків із сіллю, щоб ніхто й до Москви не прорвався зі скаргою на ясновельможного пана гетьмана, як ловили подорожніх людей, карали марно ц безневинно найстрашнішою смертю.
— Боне деус… милосердний боже! — кумедно вигукнув Омелько. — Чого це ви мене лякаєте, дядьку?
— Щоб ти в дорозі не журився, хлопче. А коли трапиться біда, співай. Хоч би що там сталося з тобою, ти співай. Скрізь тебе врятує пісня! — і очі в Мамая сяйнули синім, чортівським, а чи янгольським світлом.
— Я щось не дуже розумію, дядьку.
— Зрозумієш потім. А поки що… запам'ятай пораду, — і Козак Мамай одвернувся від парубка, бо в прискаленому оці заблисла сльоза.
— Чого це ви?
— Гаспидська люлька знов погасла, чортам її курити б!
— Люлька ж куриться…
— Комар потрапив в око! — і вуса Козакові заворушилися, немов од вітру. I він спинився, дожидаючи, поки наздоженуть їх Омелькові батько й сестра.
— Мені б тільки дійти до найближчого краю Росії… — і парубок знову обмацав у шапці листа, якого ніс цареві. — Щоб не потрапити в лабети однокрилівцям. А там…
— Що ж там! Немовби в Москівщині немає своїх небезпек! — сказав старий гончар.
— Та й у самій Москві ти ще перебідуєш — ой-ой-ой! — сумно посміхнувся Мамай. — I лиха набіжиш не раз…
— Уже в самій Москві? — здивувався Омелько.
— А що ж! Ти до царя так просто не доступишся… тим паче критись треба тобі від наших земляків, а їх чимало є в Москві, бо хто з них — однокрилівський підніжок, цього ти відати не можеш. Отож біду за хвіст попотягаєш! А коли минеш усі завади, то й із самим царем балакати… ніхто ж не знає — як, — бо царі, королі та гетьмани — хитромудрі, примхливі, свавільні. Ти йому вклонишся трохи не так, а він тобі за це зрубає голову. При московському дворі — всі там цареві в землю кланяються сто разів. А ти не звик…
— Та й не звикну! Ні, ні!
— Доведеться звикати. Ти ж — посланець! I твоя голова вже тобі не належить, а тільки тим, хто споряджає тебе до Москви. Тож будеш там і кланятись, і ручку цілуватимеш, і все робитимеш, що тільки належить при царському дворі.
— Звідки ж я знаю, що там належить!
— Ти ж при дворах бував!
— У Венеції, в Відні, в Варшаві…
— Дещо бачив? Отож! I ти вже постарайся: будь чемним, кланяйся та й кланяйся, — шия тобі не вломиться! — все роби так, щоб ніхто не присікався: коли треба, то й гірке слово скажи, але гречно, з поклоном. Будь сміливим, як і належить козакові… бризкай в очі правдою, свого домагайся, але ж будь мудрий, хитрий і тонкий, як змія, щоб не накласти головою за дурниці! Тебе до царя посила український народ. I ти цього не забувай, Омельку! I не вір нікому й ніде… Навіть коли вже й дійдеш до згоди з царем, коли він тобі навіть свій перстень золотий подарує…
— Перстень? — спитала Лукія. — Чому перстень?
— В усіх же казках… — ворухнув вусом Козак. — Коли дійде до чого… цар попервах дарує перстень, а вже потім…
— Шукає приводу, щоб відрубати голову? Чи так? — і Омелян засміявся, а сестра злякано схопила його за руку.
Старий гончар сказав:
— Недобре, Мамаю, жартуєш! — і обернувся до парубка. — Ти, сину, йдеш не до султана, не до хана, не до короля, а до царя московського! А тому…
—. До народу московського! — гостро перебив Мамай. — До руського народу! А царі й султани — всі однакові!
— Побачимо, — сумно сказав Омелько.
— I цар московський? — стурбовано спитав старий гончар.
— Та що ж московський! — сердито сказав Мамай. — Він, кажуть, чоловік розумний, добрий. Але й навіжений! Довіряє панам і дворянам. А черні боїться…
— На те ж він і цар! — сказав Омелько.
— Однокрилові ж, — далі провадив Мамай, — московський цар і досі довіряє, того й не знаючи, що сталося в останні дні… Довіряє! Бо то ж є гетьман, а не брудний холоп! — і Козак Мамай, напучуючи молодого мирославського гінця, почав розповідати хлопцеві про царя з гетьманом усе підряд, що знав той і чого не знав…
… Як оббріхує гетьман перед царем увесь народ і Запорозьку Січ.
… Як іще три місяці тому Гордій Пихатий потаємно просив у царя руських полків супроти непокірних запорожців, щоб кров'ю вгамувати бунтарський неспокій сіроми, котрій не хочеться знову ставати бидлом у козацької старшини, в своїх же, в тутешніх, в українських череванів, які на всім Лівобережжі намагаються забрати до загребущих рук силу та владу вигнаних польських панів.
… Як гетьман Однокрил і всі його поплічники вірнопідданим чолобиттям канючать собі в царя в довічну й повну власність міста і села України, паюючи їх межи собою, домагаючись, таємно від народу, відновлення того безмежного кріпацького права, яке було на Вкраїні за польських панів.
… Як цар прещедро наділяє козацьку старшину «жалованными грамотами на вечное и потомственное владение» десятками тисяч сіл і сотнями городів та містечок, хоч у самій Росії й не було тоді міст, що належали б з усім майном і життям будь-якому бояринові, бо ж бояри володіли тільки селами.
… Як, нишком вициганивши в пресвітлого царя ті грамоти на вічне володіння всіма багатствами й людьми на Україні, козацька старшина, вельможі чернігівські, роменські, гадяцькі, миргородські чи переяславські — бояться являти ті грамоти міщанам, ремісникам, гречкосіям, чабанам, козацькій сіромі, яка здебільшого теж мала б іти в неволю, — бояться, бач, бо ще не мають сили, щоб самотужки знову вкинути в рабство ввесь український народ.
… Як руський цар, людина розумна та обережна, не схотів посилати на Вкраїну руського війська, щоб допомогти старшині покріпачити простих людей, бо розумів, що українська чернь зненавидить за це Москву і москалів.
… Як гетьман Однокрил, так і не здобувши проти власного ж народу підтримки в московського царя, злигався нині з кримським Ханой, з польськими панами, з найманими німцями та уграми, щоб налигати-таки непокірний український народ, який ніколи не хтів над собою терпіти ніяких панів: ні своїх, ні чужих…
— … От я йому на все на те й розкрию очі, нашому православному цареві, — сказав Омелько.
— Гляди, щоб він сам їх тобі не закрив! — сердито сказала Лукія. — Де цар, там і страх!
— Побачимо, — посміхнувся Омелько…
Вони прощалися при виході з Долини, над Рубайлом.
Однокрилівці тут, як видно, ще не показувались, бо то ж була нелегка річ дістатися від південного виходу з Калинової Долини, де вороги вже встигли отаборитись, до цього, ще вільного, — нелегка річ, коли не сунути навпростець, понад Рубайлом-річкою, повз місто Мирослав, а кругом, поза мочарами й трясовинами, бо всюди ж там тяглись місця непроходимі, — тому-то ж гетьманці, з боєм ставши на тім боці, ще не встигли затулити й цього, вже єдиного тепер, виходу з оточеної Долини.
