Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця - Ильченко Александр Елисеевич (читаем книги бесплатно TXT) 📗
Мирославські вольнолюбці рили землю й тут, насипали вали, копали шанці, мудрували і так і сяк, як би найкраще оборонити від ворожої навали рідне місто, свої чудові гори й доли.
… Мамай і Глек з дочкою не спинялись надовго, щоб попрощатися з Омельком.
Обнялися, почоломкались.
Длятись було ніколи.
Скочивши на коня, взявши до себе за пазуху голуба, Омелько притьмом озирнувся до Прудивуса, що плентав позаду, змахнув йому рукою і рушив з місця чвалом.
А старий батько, сестра і Козак Мамай, провівши його поглядами, стали тут же до риття окопів, потім заходилися ставити на місце гармату, щойно привезену після направи з кузні москаля Іванища.
45
А там, біля тої кузні, тимчасом прокинувсь Михайлик.
Такий свіжий та дужий, такий бодренний, мовби проспав мг годину, а цілу добу.
I зразу ж таки згадав про той молот, що припав йому до руки, і почуття польоту, що після неладного падіння в рівчак не облишало хлопця від самісінького ранку, почуття нестримного польоту знов охопило його, хоч він, закоханий, вже й не думав навіть про гордовиту дівчину, про Подоляночку Ярину, котра так зверхньо розмовляла сьогодні з невідомим їй нахабним босоногим голодранцем.
— До кузні хочу, — сказав господареві, остаточно прокинувшись, Михайлик.
— Пізно. Гріх! Вечірня вже скінчилась… Проспав!
— Зелена ж неділя завтра, синку, — сказала, перехрестившись, Явдоха.
— Та й увесь тиждень працювати буде гріх, — додала поважно ковалиха Анна.
— Як то гріх? — здивувався Михайлик. — Найбільший гріх — то війна! Зброя потрібна ж?
— Гріх, кажуть.
— Руки в мене…
— Сверблять до роботи? — посміхнувся коваль Іванище. — Але ні… Сонце низенько. Гріх!
— Ось я з тобою попрацюю, — раптом озвалась Анна, бо їй стало шкода цього хлопця, що так занудьгувався за звичним ковальським ділом.
— Анно, гляди лишень! — застеріг чоловік. — Коли почує отець Орлам, що в нашій кузні гупають, проженуть мене й тебе з малими дітьми з Мирослава.
— Війна ж! Не проженуть.
— Ой, гляди!
— Дарма! Добре діло — не гріх, — сказала Анна і повела Михайлика в кузню. *
А коли нагрілося залізо, Михайлик узявся до діла, і Анна мимоволі задивилась на незграбного молодика.
Та й сама вона, прудка, цікава московочка, перевертала під його молотом розпечену штабу заліза, маленьким молоточком інколи вказуючи хлопцеві, куди бити, — і сама вона, невисока й струнка, але ставна та дужа, з великими сильними руками й маленькими ніжками в зелених сап'янцях, розрум'янилась, мов маків цвіт. Раз по раз побіжним рухом руки Анна підбивала під голубий повойник легке, неслухняне, трохи рудувате волосся, що від блиску горна та від кавалка розпеченого заліза, який іскрив під їхніми вдарами, здавалося ще рудішим. В роботі Анна ставала дедалі швидшою й меткішою, і все частіше та частіше передзвонювали молотки… Михайлик поглядав на неї, і хлопцеві приємно було дивитись на її прекрасне, натхненне в цю щасливу мить обличчя, і він думав про те, як добре жить на світі, коли є довкола стільки добрих і гарних людей, коли є, крім інших, і та, що найкраща й найвродливіша за всіх, ота гордійка, до котрої вранці прикипіло його обпечене юнацьке серце.
3під його молота злітали іскри.
Іскри зі штаби стальної, яка за кільканадцять ударів ставала шаблею.
Іскри з другої штаби.
Іскри з третьої… з десятої… з тридцятої.
Іскри з очей.
I дзвенів та стогнав метал, метал розпечений і метал холодний, метал серця, бо дзвеніло й співало все в ньому самому, в душі в цього парубка, якого шал кохання підняв сьогодні вперше над землею, та й ніс його, та й ніс, швидше і швидше, вперед і вперед, — дзвеніло й співало залізо, дзвенів та співав і сам коваль Михайлик, який став сьогодні вранці кохайликом, — співав увесь, бринів увесь, бив серцем і молотом.
Бив молотом і справді-таки співав.
I сам того не помічав, як либонь не помічають того й птиці небесні, коли їм настає пора співати.
Коли настає пора…
А ковалиха Анна думкою линула за Омельковим конем, і аж бачила вже, як хлопець у її сестри, в Марії, гостює, в далекій Москві…
…Михайлик гупав молотом і співав.
Не помічав того, що за широкими дверима кузні, припавши нишком до одвірка, слухає його циганочка Мар'яна.
Він співав та й співав.
Одну пісню співав.
Другу пісню.
Третю…
— Гей-гей!..
Пiсня третя, вечiрня й нiчна
1
Сюди тень, туди тень — та й минув увесь день, — день, повний несподiванок i пригод.
2
Скінчивши, нарешті, вечірню відправу, що під кінець її довелось єпіскопові прощатися у вівтарі з Омельком, котрий, проспівавши «Світе тихий», мусив рушати в путь, — скінчивши, нарешті, вечірню відправу, що на цей раз видалась особливо довгою, Мелхиседек, задихаючись від утоми, зняв з голови митру, важку, цупку, мов казанок, цяцьковану по золоту перлами та самоцвітами, скинув, хапаючись від нетерпіння, й блискучий саккос із золотими дзвінцями, зняв швиденько і омофор, пояс, поручі й підризник, бо вельми душно було в церкві, уже й спочив трішки, в самій рясі посидівши обіч жертовника на ослоні, біля віконця в східній вівтарній стіні, вже йому й люлечки покурити схотілось, аж вуха пухли, вже й попоїсти була пора, — службу ж правлять натщесерце, — а люди з церкви не розходились і не розходились, чекаючи, певне, архирейського напутного слова, хоча казання в суботу проголошувати й не годилося, бо задля проповідей одвіку призначалось тільки неділешню літургію, та й стомився нині владика, а до розмови з мирянами готовий не був. Але…
— Доведеться-таки, — кивнув архирей вітцеві Варламові Лобанівському, настоятелеві мирославського собору, протоієреєві, тобто найстаршому попові, котрий гадав, маючи до того вельми поважні підстави, що з вітця Мелхиседека — архирей, як із вола херувим, як із висівок паска, як із цигана рабин, як із кота борщ, бо ж від нього за цілу верству тхне козарлюгою, байдебурою степовим, січовиком-голодранцем, а не церковним вельможею, бо ж не вичавлює він сьомого поту з напівголодних кріпаків, що належать до єпіскопської кафедри, бо ж розмовляє по-людськи з босоногою челяддю, що служить йому в архирейській господі, бо ж не знає цей владика до пуття ані святого письма (хоч і вчився колись в Академії), ані треб, бо ж йому від ладану в голові паморочиться, та й до тютюнища привержений, та й до чарки, старий собака, не байдужий, та й приятелює з такими зайдами, як той анахтемський Козак Мамай, що на лиху годину з'явився оце в Мирославі, — та й іще чимало було у вітця Варлама поважних причин — не любити, зневажати й пуще вогню боятися Мелхиседека, бо ж він був певен, оцей руденький. попик, же тяжка архирейська митра більше личила б йому самому, і в цьому святому переконанні підтримував його останнім часом і сам пан Купа-Стародупський, до якого всім пастирським серцем і глибокою попівською кишенею щиро горнувся, ластився й липнув далекоглядний отець Варлам, котрого деякі миряни вельми шанували, бо він служив божу службу з таким захопленням, аж плакав, бо носив цибулину в кишені й раз по раз. нюхав, розтираючи в пальцях…
— Що доведеться? — спитав, не зрозумівши, отець Варлам.
— Доведеться мовити слово, — пояснив Мелхиседек.
— Яке там у суботу слово! — буркнув отець Варлам і вирвав з довгого й не вельми рясного попівського пучка на потилиці рудющу волосину, що він робив завжди, хвилюючись чи сердячись, але від того майже не лисів, хоч і насмикував за день добру мичку (матушка плела з того волосся килимки, начеревники, скуфійки та ще силу всякої всячини), бо ж він завжди або гнівався, або нуртував… Волосся валялося жмуттям і по всьому вівтарю (за що йому від матушки перепадало, бо пропадає добро). — Хто ж таки в суботу каже проповідь! — і він знову з тихим тріском видрав собі волосину і спересердя хотів був кинути її додолу, але, схаменувшися, сховав до глибоченної кишені.
— Люди ж чекають напутного слова!
