Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця - Ильченко Александр Елисеевич (читаем книги бесплатно TXT) 📗
— А коли волі… — знову озвався Мелхиседек. — Коли хочете волі, то треба, гріха не боячись, мерщій ставати до роботи, щоб панна Смерть, яка вже зазирає нам у вічі, щоб хутчіш одвернулась вона від нашого славного міста!
— Щоб не потоптав нас гетьман Однокрил!
— Не пустимо його походом на Москву!
— Нехай поможе нам господнє провидіння! — проголосив єпіскоп. — А коли не пустимо похлібці лядського ступити далі, то й Москва віддячить нам не раз, бо ми сильні тільки з нею. Амінь!
Хоч і лунали ще подекуди голоси заперечення, вся громада загомоніла схвально, і вже бачив єпіскоп, що на Зелені свята мирославці байдики бити не будуть, та й утікачі з околиць поможуть долинянам захистити свою честь і свободу.
Владика рушив був до свого дому, що стримів над урвищем, по той бік Соборного майдану, але спинився, бо побачив, як пробивається через юрбу, вишкіривши дірку на місці передніх зубів, захеканий Демид Пампушка, тримаючи в руках сувій паперу, що з нього на вузенькій стьожці звисала червона шпанської смоли печатка.
— Лихая вість! — гукнув обозний.
— Що там таке?
— Чулисьте? Лист!
— Від кошового? 3 Січі?
— Від гетьмана Гордія Однокрила.
— Та й що за лист?
— Щойно оточив усю Долину, затулив останній вихід!
— Праведно посітив ти нас, господи, гнівом своїм! — перехрестився отець Варлам.
— Що ж він там пише? — спитав старий гончар Саливон.
— Страхає голодною смертю.
— Чи не рано?
— Але ж виходу з Долини вже нема!
— Вистоїмо, пане полковий обозний, — глузливо кинув йому гончар.
— А як? А як? — смикаючи себе за тонкий щетинкуватий вус, питав пан Купа. — Аж Однокрил на цім письмі похваляється, що розбив уже десь там, побіля Гадяча, звитяжне військо вірного народові полковника Мартина Білодіда…
— Бреше, чортів лебедин! — спокійно мовив превелебний.
— Що вже послав своїх найманців супроти полків князя Верейського, що стоять у Білгороді, що ми їх тут, мовляв, дожидаємо марно…
— Бреше, котолуп варшавський!
— I присягається, — провадив своє Пампушка, — не відступати від Мирослава, покіль ми тут усі не вимремо, як у диму джмелі…
— А чи не пора вже нам скувати гак? — кивнувши на обозного, спитав Хома Нетреба, старий коваль.
— За лихі вісті київ з двісті! — гукнув Прудивус.
— Не я ж це вигадав, — погладив себе по голому черепу Демид, бо там іще чорнів слідок соколиного дзьоба, і в ту хвилину йому засвербіло саме в тому місці. — Читайте ось листа!
— Бреше він, самого гаспида байстрюк! — так само спокійно знову мовив владика. — Я гетьмана знав іще в ту нору, як він служив у луцькому суді за регента, де він, видно, й брехати навчився! Тому ж то він мовчить, що вже московські ратники та обложили двох жовтожупанних полковників у конотопському замку? Тому ж то він мовчить, що по всій Україні проти гетьманської влади — повстання за повстанням? Тому ж він мовчить і про те, що в бою під містечком Гримайлом запорожці вже розбили Однокрилового війська десять крот по півчвартаста, бо його найманці понадудлювались так, що не знали о собі, не так о битві, бо ж козаки по-підсилали своїх братчиків з горілками… Та й тікали ж однокрилівці, зложивши встид на сторону, 6о запорожці в них коні займили, і тільки хто не хто зміг безоружно вийти на піших ногах. Чому ж про це мовчить пан гетьман? До нас сюди, самі, панове, знаєте, тікають з його війська обшельмовані козаки, а з його сіл — хлопи, навіть челядь, навіть розбещені на легкому хлібі двораки…
Помовчавши, Мелхиседек сказав:
— Ти все це знаєш, пане Купо! То навіщо ж…
— Але ж… гетьманський лист!
— Базікай! — гарикнув на всю глотку владика, прездоровий колись козарлюга, і, вхопивши товстенного Купу за петельки, підняв угору, мов перину, та й добре струсонув, аж пан обозний замалим не гигнув.
Поставивши Демида Стародупського на землю, отець Мелхиседек сердито звернувся до всіх:
— Коли хто мовить бодай слово супроти волі громади, кара на горло без ощадку! — і ці слова воєначальника знову сколихнули юрбу.
— Кари йому, кари! — загукали на пана обозного десятки голосів. — Обіцяно ж йому: ребром за гак!
— Голодні ж воюємо!
— На війні ж без паляниці, як без гаківниці!
— Може, вам іще й калачів напекти? — глузливо скрикнув пан Пампушка.
— А чого ж! — сердито відповів єпіскоп. — Козак не жартує ні мечем, ні калачем!
— На палю його, сучого сина!
— Ребром за гак!
— Але ж я там уже дещо встиг упорати, ваше преосвященство, — бачивши, що жартам настав край, заспішив пояснити пан обозний. — Я сьогодні ж увесь день там…
— Мало! — не слухаючи, що той скаже далі, обірвав полковник.
— Я вже там, пане полковнику, встиг трохи подбати й про…
— Мало! — знову кинув полковник.
— Кари йому, кари! — знову загукала громада.
— Чуєш? — спитав єпіскоп. — Не тільки я, а вже й народ прирік тебе до кари: якщо за тиждень у нашому городі…
— В облозі?!
— … Якщо не буде всього, потрібного задля козацької душі та тіла, тебе скарають-таки найлютішою смертю.
— Але ж, владико… — жахнувся обозний. — Як же я зумію…
— За невміння деруть реміння.
— Та де ж я все візьму? Те, чого нема?! Де я візьму? Я ж — не чаклун!
— Є між нами чаклун, — стиха озвався Саливон Глек. Аж тихий вітер пройшов між народом:
— Козак Мамай?
I всі озирались: чи не тут він? А за хвильку ввесь гурт мирославців завирував:
— Козак Мамай! Козак Мамай! Козак Мамай!
4
Він був тут, поблизу ж.
Сидів собі на невисокому горбочку, під старим кремезним дубом, ніби нічого й не коїлось на ближнім моріжку, начебто не його й кликали стільки голосів.
Сидів він у звичайній своїй споглядальній поставі, ноги по-турецькому склавши, як Ходжа Насреддін.
3 незворушним спокоєм в очах.
3 якоюсь іншою бандурою в руках.
А біля нього — ратище козацьке, загнане до половини в землю.
До ратища — коня прип'ято, винохода-ступака, того самого Білогривця, що його Мамай намалював собі на чорній стіні гетьманської цюпи.
Біля коня — наш добрий знайомий, Песик Ложка.
Все достеменно так, як Козака Мамая зображували тисячі майстрів народного малярства на нехитрих картинах протягом кількох століть, — але ж одним тільки не скидалося все те на відомі картини: коло Мамая принишк величезний. гурт мирославської дітвори, завороженої чи голосом його, чи бреньками козацької бандури.
Він їм уже й пісень співав, і борюкався з ними, бо діти завше горнулись до Козака, і всі об тім знали, аж молодиці малят приводили до нього, — на щастя, бач! — і вагітні ходили на Мамая подивитись, аби вродилося що-небудь добре… Він їм зараз, можебилиць наговоривши, злегка торкаючи струни, золотою сережкою помаваючи, потиху-тиху розповідав:
— …Прийшов я додому. Хочу я їсти, нігде мені сісти, я — за пиріг да й за поріг. Де не взялася вража оса да й хвать мене за вуса, да й понесла на небеса. Ізлетів я на небо, дивлюся — стежечка. Пішов я, пішов, дивлюся — церковця: із калачика дверцята, пиріжком підперта, бубличком заперта. Укусив я бубличка, церковця одімкнулася…
I треба ж було видіти його обличчя в цю мить!
В очах дітей він бачив захват, але й у самого Мамая — лице суворе, гартоване сонцем, гризене комарами, печене всіма вітрами, сяяло його лице, як у дитяти.
Нечасто в ті пори будь-якому козаченькові випадало щастя побавитися з дітьми, але ж суворі люди прагнули цього завжди, мирні чоловіки, котрим доводиться все життя воюватися, обороняючи рідний край, жінок та дітей, — і тепер ось Козакові знов та й знов кортіло з малюками поборюкатися, побігати, пригорнути кожного до грудей, котрі й не скуштували досі ні окрайчика святого батьківського щастя, тієї радості — до лона пригорнути своє дитя, тієї тваринної радості, що є людяніша й коштовніша за всі інші радості буття.
Мамай вів далі свою казочку, нехитру-немудру, та вже не тільки дитячих поглядів прагнув, а й до голосів на недалекім моріжку прислухався, до людей, що його кликали, бо вже розумів, що казочці ось-ось настане кінець.
