Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця - Ильченко Александр Елисеевич (читаем книги бесплатно TXT) 📗
Він уже встиг попрощатися з батеньком.
Висповідавшись і запричастившись, він уже готовий був у дорогу, тож і, співаючи зараз, залітав далеко вперед на своїй небезпечній путі, і співав перед мирославцями так, як ніколи досі й не співав, бо прощався і з батьком, що стояв біля криласу, нишком утираючи сльози, прощався і з батьківщиною, з усіма цими добрими людьми, що так любили його талант.
Лукія очей з нього не зводила, слухаючи.
Вони вже попрощалися з братіком, разом помовчали в садку.
Потім Омелько вклонився їй доземно, наче матері, бо це ж вона, Лукія, виростила їх, трьох братів-гончаренків, по смерті матінки. Прощаючись і руки їй цілуючи, Омелько передав сестрі сувій паперів, пописаних кумедними значками, і просив переховати, поки не вернеться, а якщо згине десь, просив передати до Києва… Там були, в тім сувої, його світські партесні пісні — на сім голосів і на дванадцять, написані на рівні тодішньої мусикійної техніки, — і була між ними «П'яницька пісня», дванадцятиголосий партесний концерт, який він щойно закінчив і вже почав був розучувати з товаришами, щоб тішити козацтво чи й свого брата ремісника жартівлнвим співом, багатоголосим і мудрим…
Лукія плакала, братіка на вечірні слухаючи, боялась тої хвилини, коли скінчиться відправа, і Омелян, уже й додому не заходячи, рушить у дальню дорогу, забравши рушницю, сопілку, торбину, скочивши на коня, що дожидав його коло церкви.
41
Поки владика правив службу, молившись за мирян, що їх у церкві було повнісінько тої Клечальної суботи, молившись за Омелька, що мав рушити в далеку й небезпечну путь, молившись і за всю шарпану й терзану Вкраїну, — в архирейськім садку тимчасом два вельможні лукавці і шалапути, Оврам і Демид, марно спитувались одурити й спантеличити премудрого Козака Мамая, теревенячи запорожцеві, буцім скарби Долини — суща небилиця.,
— Я вже вашу Долину оглянув, — сказав Роздобудько. — I все збагнув.
— А я вже оглянув тебе самого, мій брехливий паничику, — кепкуючи, йому в тон відповів Козак Мамай. — I теж… усе збагнув!
— Що ж ти збагнув? — перелякано поспішив спитати Оврам Роздобудько.
— А те збагнув, що найдорожчим скарбом завше є людина.
— Яка людина?
— А ось ти, наприклад, чепурунчику.
— Чому ж це?
— А тому… Хорошенько прибравши тебе до рук, можна певно сказати, що й скарби Долини опиняться в тих же руках.
— Ти мій талан прибільшуєш, Козаче. Правда ж, пане Пампушко? Я й не такий розумний, як здається. Правда ж?
— Щира правда, — охоче підтримав обозний. — Дурень дурнем!
— Що ви цим хочете сказати? — спалахнув Роздобудько.
— Саме те хочу сказати, об чім ви мене попросили.
— Я вас ні об чім не просив, — розсердився пан Оврам і одійшов од Купи, ображений, заклопотаний, збентежений своєю халепою.
Панна Подолянка, яка осторонь слухала всю цю балачку, поспішила підійти до шукайла, одвела його на два-три кроки далі й, озирнувшись на Мамая, стиха шепнула:
— Я також мрію про скарб.
— Мрії тепер коштують не дуже й дорого, чарівна панно.
— Я вже маю дещо в руках!
— Що саме, панно? — зацікавився Оврам.
— У мого дядечка… серед паперів… — почала була Ярина. Та їхню розмову перепинив Козак, на мить одвинувшись од свого Песика, що з ним вони про віщось радились.
— Про що це ви там? — не підходячи до них, спитав Козак у Подоляночки.
— Я оце розпитую пана Оврама про знайдені торік скарби… так цікаво, так цікаво! — і панночка щось таке защебетала, а Козак Мамай знову нагнувся до Ложки, продовжуючи з ним якусь важливу балачку.
— То про що ж ви, пак, голубонько? — нетерпляче шепнув пан Оврам, киваючи Пампушці, щоб одійшов далі й не заважав.
— У мого дядечка в кованій скрині лежить письмо покійного полковника Кіндратенка. Того самого…
— Що сховав у Мирославі ті запорозькі скарби? — аж скинувся пан Оврам. — За цей папір я ладен…
— Знаю! — і, жарко блискаючи на Роздобудька чорнющими очима, білявка солодко задихала йому в обличчя: — Що знайдемо…
— Поділимо! — видихнув, озираючись, Роздобудько.
— Як поділимо?
— Рівно.
— Ні.
— Дві третини — вам?
— Три чверті!
— Навіщо так багато?
Панночка на недоречне запитання не відповіла.
— Я добачаю, вас незле викохували домініканці в своїх кляшторах?! — аж захлинувся від приємного подиву пан Оврам, бо т а к о ї панни він уже не боявся, і вона дужче та дужче починала йому подобатись. I він сказав глибокодумно: — Мир між людьми залежить від християнського виховання шляхетної молоді: щоб любов до себе не тлумила любові до ближнього! — і знову спитав: — То як же? Дві третини? Дві?
— Я заплачу вам одну чверть, — невблаганно сказала панна. I похапцем зашепотіла: — Слухайте! Вночі сьогодні, після перших півнів прийдіть у сад попід моє вікно. Третя шибка вгорі — за причілком. Чекаю!
Бачивши, що Козак Мамай скінчив таємничу нараду з Ложкою, панночка легко відступилась від Оврама Роздобудька, начебто це й не вона щойно змовлялася з тим шукачем пригод і скарбів, а Мамай повернувся до пана Оврама, щоб скінчити балачку про незабарний починок шукання в Долині скарбів.
Панна Ярина тимчасом думала про голодранця, про Михайлика, бо він їй раптом став потрібен після того, як дівчина умовилась про ділове побачення з паном Оврамом: добре, коли б той чудний парубок та прийшов уночі під вікно, бо чепуристий шляхтич намагатиметься ж, мабуть, мене вкрасти…
Добре було б!
Бо ж просити дівчат, щоб стерегли її вікна сьогодні, панночка, вперта й затята, звісна річ, всупереч здоровому глуздові, не хотіла, бо — що таке дівоча гордість і зарозумілість, давно відомо всьому світові… Не хотілось їй про це й старшим казати, дядечкові своєму навіть.
Не хотілось і Козакові розповідати про нічне побачення, якого вона, треба признатись, боялася, і завзята панна, щоб відвернутись од мислі про близьку небезпеку, спитала в пана Роздобудька:
— Скажіть: знайшовши скарб, його просто руками й забирати можна?
— Коли заклятий, то не можна брати грошей зверху. Їх паличкою треба скинути. Та й усякий скарб треба не згори, а збоку з землі вибирати: коли збоку, з грошей закляття знімається…
Пан Роздобудько говорив захоплено, з любов'ю до діла і, вже не можучи спинитися, знову одійшов із панною Яриною на кілька кроків далі.
Тоді Подолянка стиха спитала:
— Ви навмання їх шукатимете? Наші скарби?
— Навмання шукаючи, можна ніц не знайти й за сто років, — відповів пан Оврам. — На все своя наука!
— Ну, коли так, то й Кіндратенків план вам, бачу, не потрібен?
— Як то не потрібен?
— Ви збиралися шукати й без того письма,
— Але ж…
— Ви маєте мальовані плани? Оврам схаменувся.
Та було пізно.
— Хто вам їх дав? Чи не гетьман?
— Панно!
— Ви їх принесете мені сьогодні вночі.
— Навіщо ж?
— Покладемо їх поряд, ваш і мій, та й побачимо: що спільного? Яка різнота? Де ймовірність? — і, помовчавши, спитала: — То прийдете? Чи ні? — і рушила, щоб зникнути в покоях.
— Прийду, — поспішив Оврам, холодіючи, і боязко поглянув на Пампушку, бо ж йому тепер уже не слід було казати обозному про змову з панною, щоб не ділитися грішми ще й із цим вельможним череванем.
— Про що це ви з панною так таємничо балакали? — спитав Стародупський-Пампушка, коли вони, умовившися з Мамаем — зустрітись ранком, вийшли, нарешті, з архирейського саду на вулицю.
— Шляхетні панни завше схильні до розмов таємничих, — клацнув пальцями Роздобудько. — Питала, як люди знаючі добувають скарби з поміччю відрубаної руки мертвяка.
— Чого це їй такого заманулось?
— Виховання по монастирях… чого ж ти хочеш! — і стиха додав: — А полюють на ню недарма!
— Чиясь примха! — знизав плечима пан Пампушка. — Ні щік порядних, ні грудей, ні всього іншого. Не розумію! Душі в ній більше, як тіла!
А одчайдушна панна, повернувшись до свого покою, всією душею линула до того простодушного голодранця. I в думці кликала:
