Без пуття - Нечуй-Левицький Іван Семенович (бесплатные книги полный формат .TXT) 📗

- Прощай, сер­це Пав­лу­сю! ви­ба­чай, що я оце те­бе тро­хи по­тур­бу­ва­ла. Мо­же, й ви, Нас­ту­сю, піде­те ра­зом зо мною, то я вас про­ве­ду до­до­му, бо вже пізня до­ба, - ска­за­ла дя­ди­на.

- Я втрап­лю до­до­му й са­ма. Я не звик­ла до по­во­да­тарів, - обізва­лась зне­хо­тя по­ну­ра й на­суп­ле­на Нас­ту­ся.

- То вже хіба ти, ко­ха­ний Пав­лу­сю, про­ве­деш Нас­ту­сю до­до­му, бо в нас у Києві не Па­риж і не Рим: фіякрів не­ма, а єсть тільки не­без­печні мур­ла зво­щи­ки, котрі ладні за­вез­ти мо­ло­ду пан­ну і в пущі, і в нет­ри. Ки­даю Нас­ту­сю на твій дог­ляд та на твою од­повідальність, - ска­за­ла дя­ди­на Ніна.

Вона поп­ро­ща­ла­ся хап­ком, якось роб­ле­но, не­щи­ро й шуг­ну­ла з по­коїв, не­на­че спо­ло­ха­на кур­ка в од­чи­нені двері.

- Це ж мої тіточ­ки, мої неп­ро­хані наг­ля­дач­ки та на­зи­ральниці пос­ла­ли її до те­бе на вивідки, щоб по­шу­кать ме­не в те­бе й істин­но в те­бе, а не будлі деінде.

- От і при­нес­ла ли­ха го­ди­на оцю дя­ди­ну не в доб­рий час: пе­ре­би­ла нам наші зо­лоті мрії, наші со­лодкі по­чу­ван­ня, - ска­зав Пав­лусь. - Це не дя­ди­на, а ниш­пор­ка! Ви­ниш­по­ри­ла та­ки те­бе.

- Скажи, сер­це, Гав­ри­лові, щоб більше не од­ми­кав две­рей і ніко­го не пус­кав сю­ди. Знаєш, я ду­хом чую, цю мої тітки за­раз оце довіда­ються та й не втерп­лять і за­раз при­ле­тять сю­ди за мною на дни­щах, бо во­ни обидві відьми. Во­ни вже дав­ненько слідку­ють за мною, де не сту­пить моя но­га. Ка­жуть мені, ніби­то я в ос­танній час ста­ла чуд­на, навіть чу­дер­нацька. А я собі тільки са­мостійна зро­ду й оригінальна, і хо­чу бу­ти вольною, як пташ­ка в лісі.

- Така дос­то­ту, як і я. Не­на­вид­жу й я тих на­зи­ральників і ду­ху їх не зно­шу! - ска­зав Пав­лусь.

- Колись як роз­серд­жусь, то, без со­ро­ма каз­ка, поп­ро­га­няю з по­коїв своїх тіто­чок та дя­ди­нок, - ска­за­ла Нас­ту­ся.

- Попрогагяй їх ік дідьку! Я, був­ши то­бою, дав­но б ви­тур­лив їх прос­то та­ки сту­са­на­ми та по­ти­лиш­ни­ка­ми, а то й ло­ма­кою, - ска­зав Пав­лусь.

Вони посіда­ли од­не про­ти од­но­го й знов по­ча­ли ти­ху роз­мо­ву, по­ча­ли нап­рав­лять свою де­ка­дентську ліру на пе­редніший тон ко­хан­ня та мрій, ви­ли­ва­ти в роб­ле­них, але штуч­них сло­вах свої палкі по­чу­ван­ня, до­би­ра­ючи їх, не­на­че га­рус до взорів. І во­ни вже бу­ли доб­ренько нап­ра­ви­ли свою ліру. Ліра по­ча­ла приг­ра­ва­ти. Ко­ли це знов рап­том зад­зе­ленька­ло в при­хожій.

- Їй-богу, це прибігла кот­рась із моїх тіто­чок! - ска­за­ла Нас­ту­ся, - або тітка Ма­ня, або тітка Со­фа, або й обидві вкупі, бо хтось ду­же здо­ро­во шарп­нув за дріт, як шар­па­ють тільки во­ни. Як за­раз сту­ка­ти­ме в двері зон­ти­ком або лу­пи­ти­ме ку­ла­ком, а мо­же й коліном, то це без­пе­реч­но во­ни, мої поліціянти. Це ж твоя дя­ди­на вже по­да­ла їм звісточ­ку, де це я зна­ход­жусь.

- Я звелів Гав­ри­лові ніко­му не од­чи­нять, - ти­хо обізвавсь Пав­лусь.

- І доб­ре зро­бив, - ска­за­ла по­шеп­ки Нас­ту­ся.

В при­хожій й справді дзе­ленькав дзво­ник, ніби ска­зивсь, ніби йо­го хто лу­пив ло­ма­кою, а він ве­ре­щав, що бу­ло си­ли. Потім зас­ту­котіло в двері, не­на­че хто штур­хав па­ли­цею, а потім за­гур­ка­ло ку­ла­ком.

- Це кот­рась тітка до­бу­вається до твоїх по­коїв. Це во­ни вже на­пи­та­ли і хо­чуть спа­са­ти ме­не од якоїсь на­пасті та спо­ку­си. Як луп­цює! Це вже. пев­но, лу­пить не ку­ла­ка­ми, а коліньми. Не­хай там ка­зяться! Не­хай тро­хи поб­ри­ка­ються, то на го­ло­ву бу­де лег­ше, - ше­потіла Нас­ту­ся.

Вона вста­ла, од­чи­ни­ла двері, ста­ла в две­рях, ви­со­ло­пи­ла язи­ка до при­хо­жої, а далі «струг­ну­ла редьки» тіткам, пок­лав­ши па­лець на па­лець навх­рест і стру­жу­чи пальцем, на­че редьку.

Тітки дов­го сту­котіли та тор­га­ли две­ри­ма, аж за­мок та за­сув дзиж­чав, а далі й пе­рес­та­ли. Знов у по­ко­ях ста­ло ти­хо, як в усі. Гав­ри­ло за­таївся десь у ку­точ­ку й ніби на той час за­мер.

- Тітки вва­жа­ють на ме­не, як на бо­жевільну, - ска­за­ла Нас­ту­ся, пірна­ючи в м'якім кріслі. - Не­хай собі так ду­ма­ють. На здо­ров'ячко їм! Мені за це бай­ду­же! Але ме­не бе­ре злість, що во­ни встря­ва­ють та вми­ку­ються не в своє діло.

Вже смер­ка­ло. Над­ворі су­теніло. В кут­ках по­кою ста­ли чорні тіні стов­па­ми. Ви­сокі дзер­ка­ла на мра­мор­них кон­со­лях ніби по­то­па­ли в ме­лан­холічно­му сутінку. Ши­рокі лис­нючі по­зо­ло­чені ра­ми кар­тин та порт­ретів ніби при­па­ли гус­тим по­ро­хом. Три чи­малі давні порт­ре­ти якихсь ко­зацьких пол­ков­ників, Пав­лу­се­вих предків, у ста­ро­давніх тем­них ра­мах ніби зас­ну­ва­лись чор­ним па­ву­тин­ням. В каміні дотліва­ли поліна та тру­сок і лед­ве жевріли в по­пелі. Жар жеврів і вря­ди-го­ди спа­хав на го­ло­веш­ках.

- От вже смер­кає ваш день і світає мій ра­нок, - ска­зав Пав­лусь Ма­лин­ка. - І навіщо бог сот­во­рив той не­по­етич­ний день, якесь по­га­не сон­це? Мій ра­нок са­ме оце по­чи­нається. Це мій час по­езії, за­ба­вок та ве­се­лощів. Са­ме доб­рий час пос­та­но­ви­ти нам вічний спіл ко­хан­ня. Нас­тає по­етич­на го­ди­на! го­ди­на мрій!

- І справді мрійна го­ди­на! - ска­за­ла Нас­ту­ся, наб­ли­зив­шись до Пав­лу­ся й узяв­ши йо­го ніби за мра­мор­ну хо­лод­ну ру­ку. - Міняй­мось сер­ця­ми, мій го­лу­бе си­зий!

- Почекай тро­хи! не­хай га­разд роз­вид­ниться ніч. Не­хай доб­ре свіне над­ворі мій чор­ний по­етич­ний день і ви­сип­ляться на небі зорі. Я щи­рий де­ка­дент по своїй при­род­женій вдачі і, пев­но, та­ким і ро­див­ся й ох­рес­тив­ся. Я люб­лю ніч і не­на­вид­жу день, і не люб­лю сон­ця, як не лю­бить йо­го нічиє птаст­во. Вночі в ме­не дуж­че і кра­ще грає уява; мені якось охітніше грається в кар­ти, п'ється ви­но, сип­ляться жар­ти. Вночі ніби й ци­га­ра смачніша, і діво­ча кра­са кра­ща, імлистіша й вогкіша, і лю­бов со­лод­ша. Скільки по­езії в гарній ночі!

- Твоя прав­да, мій ко­ха­ний! Справді й му­зи­ка та співи вночі якісь по­етичніші й смачніші, і танці на ба­лах вночі буйніші, не­на­че по­етич­на хур­ди­га та ме­те­ли­ця влітку на вер­хах Монб­ла­на. Ніч - це по­етич­на мрійна відьма вер­хом на зо­лотій ко­черзі з брильянто­вим по­ме­лом у ру­ках. Я лад­на хоч би й за­раз пе­рей­ти на твою віру - прис­та­ти до твоїх зви­чок. Мені вже день об­рид і сон­це ос­то­гид­ло. Мені вже все на світі об­рид­ло. Ще в шістнад­цять год мені об­рид­ли танці та ба­ли, в вісімнад­цять мені вже ос­то­гид­ли, на­до­ку­чи­ли комплімен­ти па­ничів та їх дур­не при­чеп­ли­ве за­ли­цян­ня, на­до­ку­чи­ли самі па­ничі, а в двад­цять мені вже об­рид­ли Па­риж, Рим та Ніцца, як і наш Київ.

- Мої обіди аж у глу­пу ніч, а ве­че­ря аж світом, а снідан­ня аж уве­чері, - обізвавсь по­ну­ро Пав­лусь. - Так во­но бу­ває в опер­них ар­тистів та в нас, бо й ми ж ар­тис­ти сво­го штуч­ницт­ва, - ска­зав Пав­лусь.

- А справді, я ве­ли­ка ар­тист­ка ду­шею, я ве­ли­ка ес­те­тич­ка! Як я люб­лю все гар­не, все крас­не! Як я люб­лю вся­ке штуч­ницт­во! Му­зи­ка та співи - це ди­хан­ня моєї душі; ма­лярст­во, кар­ти­ни - це зір моїх очей. Я дав­но бу­ла б пішла на сце­ну, та моя небіжка ма­ма спро­ти­ви­лась і зак­ля­ла ме­не, щоб я не бу­ла на сцені, - ска­за­ла Нас­ту­ся.

- Одже ж вже дніє вечірня тем­ря­ва. Са­ме нас­тає по­етич­ний час здійснить наш об­ряд по­етич­них за­ру­чин. За­гаємось, за­ба­ла­каємось, то ще й смерк­не на­ша по­етич­на ніч, гля­не про­тив­не сон­це, і ча­ри зник­нуть… А я те­пе­реньки ввесь у ча­рах та в мріях по самісіньку шию! Вже з го­ло­вою пірнув у ча­ри!

- І я, сер­це, як тільки пе­рес­ту­пи­ла че­рез твій поріг, поріг мо­го щас­тя, моєї лю­бові, то од­ра­зу ста­ла по коліна в ча­рах, не­на­че по коліна в густій пше­ниці. Вже чую - ду­хи шеп­том ше­по­чуть мені з тво­го каміна, щось го­мо­нять у ко­черзі ко­ло каміна…

Він підвівсь і став, пиш­ний, мов зо­ло­тий ідол Ва­ала. Во­на сто­яла блис­ку­ча, не­на­че зо­ло­та відьма на скля­но­му Брок­кені. Во­ни обоє бу­ли в ча­рах ко­хан­ня, не­на­че в зо­ло­тих ша­тах.