Без пуття - Нечуй-Левицький Іван Семенович (бесплатные книги полный формат .TXT) 📗

- Який він ве­лич­ний! Та як при­яли­чає йо­му та жов­та хла­ми­да! Який він ве­лич­ний і ли­бонь ду­же доб­рий та по­чут­ли­вий! Все пи­тає в кож­но­го, як він се­бе по­чу­ває, як йо­го здо­ров'я? Чи чуєш?

- Чую. Він пи­тає в кож­но­го ду­же лас­ка­во, з щи­ро­сер­дою при­хильністю, а ті пин­дю­чаться чо­гось та хи­мер­но ки­ва­ють го­ло­ва­ми. Пев­но, це в їх та­ке бла­ган­ня Буд­ди, - ска­зав Пав­лусь.

- Цить! От він прис­ту­пає й до нас, пев­но, пи­та­ти­ме про на­шу мандрівку, - ска­за­ла Нас­ту­ся.

- Тільки, бо­ро­ни те­бе бо­же, не ка­жи, що ми по­па­са­лись у до­розі, що ти про­ковт­ну­ла го­лов­ку ка­пус­ти, а я з'їв п'ять ски­бок си­ро­го гар­бу­за та пог­ли­нув не­ва­ре­не сос­но­ве поліно. Бо ти ста­ла ле­пет­ли­ва, ста­ла ве­ли­ка бре­ху­ха; вий­де якось не ду­же делікат­но в цих па­ла­цах. Про це мов­чи!

- Цить! От він і до нас прис­ту­пає! Хва­ла тобі, ве­ли­кий Буд­до! - крик­ну­ла Нас­ту­ся. - Я знаю твою ве­ли­ку си­лу! Бла­гаю те­бе, не по­си­лай ме­не в кур­ку, а мо­го Пав­лу­ся в півня! Не хо­чу я йти і в те­ли­цю, і не по­си­лай мо­го Пав­лу­ся в бич­ка, бо нас лихі лю­де заріжуть, насічуть із нас тов­че­ників та сіка­ни­ни та стріска­ють нас. Пош­ли ме­не в зо­зу­лю, а мо­го Пав­лу­ся в зо­зу­ля. Ми бу­де­мо довіку по га­ях літа­ти та тобі хва­лу ку­вать.

- Цить, навіже­на! Ото на­ка­за­ла, на­го­во­ри­ла три мішки гре­ча­ної вов­ни! Це ти, пев­но, вже з ума зійшла або з глуз­ду з'їха­ла! Не слу­хай її, ве­ли­кий, світлий Буд­до! Во­на збо­же­воліла! - ска­зав Пав­лусь.

- Я й не слу­хаю її, а пе­редніше вис­лу­хаю вас, ми­лий кра­су­ню! Як ва­ше здо­ров'ячко? - спи­тав док­тор у Пав­лу­ся Ма­лин­ки.

- Хвалить бо­га, аж виб­ри­кую, бо оце тільки що об­ро­ку наївся. Ос­ту­пись, будь лас­ка, а то ще вбрик­ну й те­бе, пре­по­доб­ни­ку. Ти ду­маєш, я не знаю, хто ти? Ду­ри вже ко­го дурнішо­го, а не ме­не. Ти ве­ли­кий Буд­да! От хто ти єси!

- Ой ні! Це не свя­тий Буд­да. Це який­сь тю­ряж­ник хо­че мор­ду­вать ме­не й мо­го Пав­лу­ся, - обізва­ла­ся Нас­ту­ся.

- Ой ли­шеч­ко! Тут од­ра­зу ста­ло по­ночі, мов у тюрмі. Я те­бе лед­ве ба­чу, моя ря­ба Спіднич­ко. «Чад і Па­ща! Ди­ха Чор­не». Нас­ту­сю, моя Спідни­це, моя шов­ко­ва Ковд­ро! де ти? Щось Чор­не без­си­ло туп­читься, кла­ца зу­ба­ми, шар­па за ру­ки. Хи-хи-хи! А я сміюся з те­бе. Бла­кит­ним світом го­рить моє сер­це, світлом «чу­лості» й Ковд­ри. А мої, взяв­шись за ру­ки, співа­ють Дум­ки, легкі, горді. Душі наші, зо­ло­та Пан­чо­хо, - те­пер з гнівним сміхом пе­рест­ри­бу­ють без за­ва­ди че­рез го­ло­ву Чор­но­го і ле­тять у вічність, і цілу­ються з Лю­бов'ю людськості без «роз­па­чу» з вірою в тінь най­кра­щої. «Чор­не» туп­читься, лю­тує, дря­па ру­ки. Ти­хо. Мерт­во. Ковд­ро! де ти? Світлом гор­дості го­рить ду­ша, аро­ма­том тер­на, віковічно­го страж­дан­ня па­шить моя ду­ша. О! фос­фо­рич­но світяться - «ду­каті» очі, бриз­ка піна. Чор­не дмух­ну­ло і Со­ром з'явив­ся. Кров пок­ри­ває білі зна­ки зубів. Па­ща. Чор­не. Хи-хи-хи!! Чор­не дих­ну­ло, со­ром зів'яв. Чую кро­ки чиїсь у меш­кані (житлі). Так це, Буд­до, такі в те­бе відсот­кові відно­си­ни пе­ресічно в відсот­ках і до­роб­ку на­шо­му за на­шу Лю­бов, за Віру в те­бе? Да! Чу­дес­но! Хи-хи-хи! - гук­нув Пав­лусь, міша­ючи уся­кові мо­ви.

1900 ро­ку. Київ.