Без пуття - Нечуй-Левицький Іван Семенович (бесплатные книги полный формат .TXT) 📗

- Не при­ше­ле­па­лась ти, а крильця­ми при­ли­ну­ла до ме­не, моя жа­да­на ластівоч­ко! впурх­ну­ла в мою гор­ни­цю, ніби десь у вікно з зе­ле­но­го сад­ка. Я те­бе сподівавсь до се­бе що­го­ди­ни, щох­ви­ли­ни, бо ще на ми­нув­шо­му тижні довідав­ся ду­хом і сер­цем, що ти навіки моя, а я навіки твій. Я ще тоді на балі по твоїх оче­ня­тах, по твоїх зіньках уга­дав це. В твоїх зіни­цях я тоді вглядів се­бе, своє об­лич­чя, впіймав свої очі. І мої очі в твоїх очах од­ра­зу блис­ну­ли іскра­ми, ніби зай­ня­лись. Це ди­во бу­ло несп­рос­та. Це бу­ло по­тай­не поєднан­ня на­ших душ. Це був сим­вол… Я од­ра­зу про­чи­тав і втя­мив той сим­вол, що за­гад­ча­но блис­нув тоді в твоїх оче­ня­тах.

- Прочитав? Ти тя­миш в чи­танні цієї див­ної, за­гад­ча­ної кни­ги? - крик­ну­ла Нас­ту­ся з та­ким зах­ва­том, що в неї темні очі зай­ня­ли­ся елект­рич­ним блис­ком.

- Тямлю, як і ти тя­миш, - спокійно ска­зав Пав­лусь. - Ми обоє вчи­лись по тих са­мих кни­гах і в тій самій школі ро­зуміння по­таємно­го поєднан­ня душ. Прав­да? Еге, так?

- Еге! Ти, мій ми­лий, доб­ре вга­дав! - ска­за­ла Нас­ту­ся.

- Я чи­таю тво­го за­гад­ча­ну кни­гу ко­хан­ня навіть че­рез бібу­лу, навіть че­рез за­гор­нуті товсті па­ля­тур­ки. Мені й не тре­ба роз­гор­тать твоєї кни­ги, бо мені да­но та­кий про­ни­зу­вальний та про­ми­ку­вальний зір. - ска­зав Пав­лусь. - Це ста­ло­ся тоді, як я по­ба­чив свої очі в твоїх очах. Од то­го ча­су мої мрії увійшли в твоє сер­це; твої мрії увійшли в моє. Ми зро­би­ли обмінок мрій, ми поєдна­лись ду­ша­ми, ста­ли однією ду­шею.

- Мій ми­лий, мій зо­ло­тий! Чи ти пак знаєш історію мо­го сер­ця, мо­го убо­го­го за­ниділо­го сер­ця? Я прий­шла до, те­бе, щоб роз­ка­за­ти історію сво­го за­ниділо­го сер­ця. Ти ду­маєш, що я лю­би­ла до цього ча­су щи­ро, га­ря­че? Ні, мій ми­лий! Я лю­би­ла до цього ча­су так, як ча­сом інко­ли вгля­диш на небі якусь надз­ви­чай­но блис­ку­чу зірку, що яс­но-пре­яс­но ми­го­тить, не­на­че око, і ллє ал­маз­ний блиск; за­ди­виш­ся на неї, ми­луєшся дов­го, а потім на дру­гим вечір шу­каєш її на небі між зірка­ми і вже не знай­деш, не впізнаєш між інши­ми зірка­ми, ніби й слід її щез з очей навіки. Моя лю­бов до цього ча­су бу­ла жов­та, не­на­че лис­тя вми­ра­ючої осені. Я вже бу­ла втра­ти­ла надію на своє сер­це; ду­ма­ла, що йо­му до­ля су­ди­ла не­до­лад­ну жов­ту лю­бов повік, що мені не су­ди­лось по­ко­ха­ти ро­жа­ми та фіалка­ми, усім сер­цем вси­са­ти та ню­ха­ти пиш­ний аро­мат мрій га­ря­чо­го, чер­во­но­го ко­хан­ня. Аж те­пе­реньки, як я те­бе вгляділа, я ніби од­да­ла своє по­жовк­ле, по­жо­лоб­ле­не лис­тя в слав­ну берлінську фар­бар­ню. Ти відо­мий то­му, яка то берлінська фар­бар­ня? - спи­та­ла Нас­ту­ся.

- Відомий то­му, ще й доб­ре! - ска­зав Пав­лусь.

- Там якісь славні, дивні чарівни­ки фар­барі пе­ре­фар­бу­ва­ли, пе­ре­ма­лю­ва­ли моє бідне по­жовк­ле лис­тя, на­ма­лю­ва­ли на йо­му рожі та фіалки, по­ви­мальову­ва­ли пишні взорці. Во­ни якимсь чу­дом пе­рет­во­ри­ли моє убо­ге сер­це, кот­ре ще й досі га­разд не ко­ха­ло, а тільки сил­ку­ва­ло­ся ко­ха­ти, як ди­ти­на сил­кується впер­ше спи­на­тись на свої м'якенькі ніжки. Аж те­пе­реньки я дізна­лась, що то та­ке дійсна, прав­ди­ва лю­бов!

- Друже мій, ми­лий мій! сер­це моє зо­ло­те! - крик­ну­ла Нас­ту­ся, пок­лав­ши Пав­лу­севі обидві ру­ки на плечі. - Ти той чарівник, той див­ний фар­бар, що ут­во­рив з моїм сер­цем ди­во ди­во­виж­не, пе­ре­ма­лю­вав, пе­ре­зо­ло­тив моє по­жовк­ле лис­тя ко­хан­ня вес­ня­ни­ми фар­ба­ми. Сер­це моє зо­ло­те! як я те­бе ко­хаю!

Вона ос­ту­пи­лась од йо­го на два сту­пені, скла­ла до­лоні, не­на­че на мо­литві, і без­мов­но й жадібно вти­ри­ла в йо­го вид свої блис­кучі очі, потім по­ма­леньку об­ве­ла очи­ма усю йо­го пиш­ну пос­тать з вер­ху до са­мо­го до­лу. Він сто­яв пе­ред нею, не­на­че Феб на колісниці, гар­ний та пиш­ний, рівний, не­на­че обтіле­ний, об­лич­че­ний Апол­лон, з лег­ки­ми ку­че­ря­ми на ва­сильках, з чор­ни­ми, ніби на­мальова­ни­ми бро­ва­ми на ви­со­ко­му чолі, з ро­же­ви­ми ву­ха­ми під ку­че­ря­ви­ми ва­силька­ми.

- Ти пиш­ний Феб, яс­но­зо­рий та про­ме­няс­тий, кот­рий тільки що став на свою ог­ня­ну колісни­цю, прос­тя­гав мо­гутні й білі ру­ки, на­ли­ває свої пишні очі ог­нем, щоб бриз­ну­ти промінням світа на дріма­ючу зем­лю. Ти сон­це, а я твоя, ще затіне­на тем­ря­вою ночі зем­ля, на кот­ру ти от-от не­за­ба­ром сип­неш своїм га­ря­чим зо­ло­тим промінням. Схи­ля­юсь пе­ред то­бою, здіймаю до те­бе ру­ки, мо­лю­ся тобі! Сип на ме­не твоє зо­ло­те проміння! Я лад­на прий­ня­ти смерть у твоєму вогні за твою лас­ку, за один поцілу­нок твоїх чер­во­них га­ря­чих уст.

- А ти ду­маєш, що я не люб­лю те­бе так га­ря­че, так навіже­но, як ти лю­биш ме­не? - ска­зав Пав­лусь з лег­ким до­ко­ром. - Моя лю­бов до те­бе од­ра­зу ста­ла не­на­че роз­пе­че­не в жа­ру залізо. Я див­люсь на те­бе й ніби їм те­бе очи­ма, їм ро­том та зу­ба­ми, не­на­че якусь надз­ви­чай­ну, нав­ди­во­ви­жу смач­ну стра­ву. Я по­чу­ваю уяв­ки, що жую те­бе й ков­таю. Я вже ніби про­ковт­нув те­бе всю, по­чу­ваю вже те­бе у своєму мрійно­му нутрі і все-та­ки не мо­жу га­разд наїстись то­бою, твоїми очи­ма, твоїми бро­ва­ми, - ска­зав Пав­лусь, див­ля­чись і справді за­па­ле­ни­ми очи­ма на Нас­ту­сю.

Він і справді ніби їв її ди­ки­ми блис­ку­чи­ми очи­ма.

- І я те­бе в цей час ніби їм, як смач­не яб­лу­ко, як со­ко­ви­тий со­лод­кий ви­ног­рад, ніби п'ю сік то­го па­ху­чо­го ви­ног­ра­ду лю­бощів. І я вже ніби про­ковт­ну­ла твої па­хучі карі очі, - ска­за­ла Нас­ту­ся.

- Як я те­бе впер­ше по­ба­чив, я од­ра­зу по­чу­тив надз­ви­чай­ні па­хощі, кот­ри­ми повіяли на ме­не твої очі, твої бро­ви, але ті па­хощі спер­шу бу­ли за­над­то гострі, п'яні. Я тоді вчадів од па­хощів твоєї кра­си. Мені ніби дух за­би­ло со­лод­ким, але гост­рим, ніби перцьовим клей­ту­хом. А те­пер твої оч­ки пах­нуть фіалка­ми, твої брівки пах­нуть жас­ми­на­ми. Самі мої мрії про твоє ко­хан­ня ста­ли за­пашні.

- І в ме­не са­мої мої мрії про те­бе, моє сер­це, ста­ли вже па­ху­чи­ми квітка­ми. Я оце ніби жи­ву в пиш­но­му квітни­ку. Моя го­ло­ва аж сту­маніла, аж за­мо­ро­чи­лась од со­лод­ко­го ча­ду тих квіток. Які там квітки! А скільки їх на­сад­же­но! Яка розкіш! Який зах­ват! Я ви­пад­ком нат­ра­пи­ла на див­но­го са­дов­ни­чо­го. Який див­ний ви­па­док! Ти знаєш то­го са­дов­ни­ка? - спи­та­ла Нас­ту­ся.

- Ще б пак не знав! Який і справді щас­ли­вий ви­па­док! - ска­зав Пав­лусь.

- Цей са­дов­ни­чий - то чарівник. Він знає дивні ча­ри. Він насіяв для ме­не квіту по всьому світу, зак­ра­сив для ме­не ввесь світ квітка­ми. Ку­ди не піду, ку­ди не гля­ну, скрізь для ме­не цвітуть квітки, скрізь для ме­не пах­не ро­жа­ми та фіалка­ми. Ку­ди не гля­ну, скрізь ба­чу пишні квітки: і на землі квітки, і на небі квітки, і на воді квітки - квітки моїх зо­ло­тих мрій, моїх па­ху­чих мрій. Я наскрізь про­па­ха­лась їх па­хо­ща­ми. Яке ве­се­ле та чер­во­не ста­ло моє жит­тя! Ти, мій ко­ха­ний, мій люб­чи­ку, дав мені це щас­тя!

- І ти, моя люб­ко, зак­ра­си­ла мені мої ясні ночі. Мої очі ста­ли вдвоє якось ніби ясніші, ве­селіші для ме­не, - ска­зав Пав­лусь.

- Яка со­лод­не­ча мрій! Яка ви­сочінь фан­тазії! Я літаю, я шу­гаю, не­на­че ор­ли­ця в підне­бессі по­над вер­ха­ми гір, по­над льодо­ви­ми глет­че­ра­ми Альпів. Це ко­хан­ня моєї ви­пе­ще­ної душі, мо­го тон­ко­го роз­вит­ку сер­ця й ро­зу­му, - ска­за­ла Нас­ту­ся.

І дов­го ще во­ни ви­ли­ва­ли свій де­ка­дентський ліризм ко­хан­ня та по­чу­ван­ня, мо­та­ючи йо­го, не­на­че нит­ки на клу­бок.

- В ме­не вже аж ум за ро­зум за­хо­дить од ви­со­ких не­ма­теріальних лю­бощів. Це лю­бощі ви­щих жи­во­тин, це лю­бощі духів. Ми вже поміня­лись і поєдна­ли­ся мріями. Поміняй­мось сер­ця­ми, станьмо вічни­ми суп­ря­жи­ча­ми в суп­рязі душ та серців! - ска­зав Пав­лусь.

- Поміняймось за­раз, і наш спіл ко­хан­ня ста­не віковічним. Вий­ми з ме­не моє сер­це і вкла­ди в ме­не своє сер­це, щоб ми з'єдна­лись навіки, щоб ми бу­ли од­на сущність, од­на ду­ша! - крик­нув не­са­мо­ви­то, але ду­же га­лант­но й ефект­но Пав­лусь. - Пос­та­новім за­раз цей спіл душ, бо я не наїмся й не нап'юся твоєї кра­си. Я зах­ли­на­юсь твоєю кра­сою, я дав­люсь то­бою. Я по­чу­ваю, що твоя кра­са от-от за­ду­шить ме­не на смерть…