Без пуття - Нечуй-Левицький Іван Семенович (бесплатные книги полный формат .TXT) 📗

- Міняймось сер­ця­ми, мій ми­лий! - ска­за­ла Нас­ту­ся.

- І ло­ко­на­ми на­шо­го во­лос­ся, - крик­нув Пав­лусь.

- І зу­ба­ми, зу­ба­ми сер­ця й мрій, - ска­за­ла Нас­ту­ся.

- І нігтя­ми - нігтя­ми по­чу­ваннів, - крик­нув Пав­лусь. - По­об­ти­най свої нігті й дай мені. Я всип­лю їх у тю­тюн і ви­ку­рю їх, і вссу част­ку те­бе в свої гру­ди.

І во­ни ди­ви­лись од­не на од­но­го й ра­юва­ли.

- Як ча­сом ко­ли вир­веш, мій ми­лий, зу­ба, по­да­руй мені цей брильянт, ці свя­тоші ко­хан­ня на схо­ван­ку! Я оп­рав­лю йо­го в зо­ло­то й но­си­ти­му і вдень і вночі ко­ло сво­го сер­денька. То бу­де зад­ля ме­не свя­че­ний зуб мо­го Буд­ди. Я прий­шла до те­бе сповіда­тись. Чи ти пак знаєш, що я буд­дист­ка? Як у Па­риж зак­ли­ка­ли жерців Буд­ди з Цей­ло­ну, ма­ма й я та­ки якось втис­лись з однією буд­дист­кою, знай­омою нам гер­цо­ги­нею, в за­лу, де жерці пра­ви­ли свою буддійську служ­бу. Як мені спо­до­ба­лась їх одп­ра­ва! І я од­ра­зу ста­ла буд­дист­кою, і ма­ма ста­ла… Тільки мені не при­па­ло до впо­до­би, що в їх па шов­ко­во­му уб­ранні теліпа­лись якісь лат­ки, ніби­то Буд­ди.

- Це сим­во­ли убо­жест­ва, про­хацт­ва та чер­нецт­ва Буд­ди, - ска­зав Пав­лусь. - Приз­на­юсь тобі, що й я в де­чо­му буд­дист, тільки без тих ла­ток, без то­го буддійсько­го чер­нецт­ва, без тієї буддійської бле­ко­ти. В ме­не не­ма спо­чу­ван­ня до тих ла­ток та чер­нецт­ва. В лат­ках, як у ста­рих ряд­нах, не­ма по­езії. Я тільки взнаю Буддійську Нірва­ну, ку­ди ми пірне­мо з на­шим ко­хан­ням і повік ко­ха­ти­ме­мось і, мо­же, пе­ре­хо­ди­ти­ме­мо то в рос­ли­ни, то в жи­во­ти­ни, то в зорі, і все вдвох та вдвох, як два горішки в одній луш­пай­ці. Мо­же, я ко­лись пе­рей­ду в зо­зу­ля, а ти в зо­зу­лю, ти в кур­ку, я в півня, ти в те­ли­цю, я в бич­ка… Це по­етич­но!

- Та все вдвох та вдвох? І ніхто нас повік не роз­лу­чить? - спи­та­ла Нас­ту­ся.

- Ніхто, ніхто! Ми, мо­же, пе­рей­де­мо на якесь сон­це або пла­не­ту й бу­де­мо там ся­яти, роз­си­па­ти­ме­мось по світі зо­ло­тим промінням.

- Ой, як гар­но! Ой, як див­но й по-но­во­му! Яка по­езія! - ска­за­ла Нас­ту­ся. - Ти світи­ти­меш на ме­не, я блис­ка­ти­му на те­бе. І ми повік ди­ви­ти­ме­мось од­не на од­но­го й очей не зво­ди­ти­ме­мо?

І Нас­ту­ся аж зап­лес­ка­ла в до­лоні, аж очі зап­лю­щи­ла, ніби во­на дос­та­ла од ма­ми якусь надз­ви­чай­но гар­ну ляльку з діаман­то­ви­ми очи­ма. І во­на ра­юва­ла.

І во­на впа­ла - сіла на ок­са­ми­то­ву ка­нап­ку й ніби пірну­ла в по­росі, кот­ро­го не зміта­ли й не стру­шу­ва­ли вже, мо­же, тиж­день або й два. Він сів про­ти неї в кріслі. І во­ни вти­ри­ли очі од­не в од­но­го й ніби роз­див­ля­лись на якусь чу­до­ву кар­ти­ну або цяцьку.

І він лю­бив її щи­ро, і во­на ко­ха­ла йо­го га­ря­че, але во­ни не ки­ну­лись на шию од­не од­но­му й тільки ми­лу­ва­лись со­бою, див­ля­чись од­не на од­но­го, не­на­че на пре­чу­до­ву мерт­ву мар­му­ро­ву ста­тую, їх очі бли­ща­ли, аж горіли, але ті очі бу­ли якісь ніби не­живі, не­на­че скляні або криш­та­леві, які бу­ва­ють у до­ро­гих ляльок або в ал­ко­голіків у най­важ­чий час їх хво­ро­би, - в білій га­рячці, ко­ли їх очі бли­щать гост­рим, але су­хим скля­ним блис­ком. І зда­ва­лось збо­ку, ніби то роз­мов­ля­ли не во­ни, а хтось інший го­во­рив за їх, і живі сло­ва їх жи­вої роз­мо­ви ли­лись десь звер­ху або збо­ку од яко­гось підкаж­чи­ка.

Але во­ни не встиг­ли зро­бить свій сим­волістич­ний обмінок, як хтось зад­зе­ленькав у при­хожій. Нас­ту­ся й Пав­лусь ки­ну­лись, аж жах­ну­лись, ніби хто нес­подіва­но зак­равсь і вда­рив рап­том по їх нап­ру­же­них нер­вах.

- Хтось дзво­нить, - за­ше­потіла Нас­ту­ся до Пав­лу­ся. - Не­хай Гав­ри­ло ска­же, що те­бе не­ма вдо­ма. Чо­гось я оце ду­же стри­во­жи­лась. Хтось не­на­че прибіг за мною, до­кон­че за мною. Чо­гось моя ду­ша по­чу­ває, що за мною. Чи не тітки ча­сом оце вис­те­жи­ли ме­не?

Павлусь схо­пивсь і побіг нав­пе­рей­ми ста­ро­му Гав­ри­лові. Але Гав­ри­ло по­хо­пивсь і вже одімкнув двері. В при­хо­жу вско­чи­ла Пав­лу­се­ва дя­ди­на Ніна, побігла й про­жо­гом вше­ле­па­лась прос­то в світли­цю, навіть не роз­дяг­нув­шись і не роз­зув­ши ко­лош. Во­на ніби гна­ла­ся слідком за якимсь злодієм або ко­гось шу­ка­ла та за ко­гось пи­та­ла.

- Добривечір тобі, ко­ха­ний Пав­лу­сю! Я оце до те­бе по­хап­цем, на ча­сок, на хви­ли­ноч­ку, - зад­зи­го­ри­ла дя­ди­на Ніна.

- Доброго здо­ров'я! - ска­зав Пав­лусь бай­дуж­но, на­су­пив­ши бро­ви й навіть на той час за­був­шись, що тре­ба ж поп­ро­си­ти дя­ди­ну сісти.

- О! чи ти ба! В те­бе, Пав­лу­сю, гос­тя! - крик­ну­ла зди­во­ва­на дя­ди­на й ки­ну­лась віта­тись з Нас­ту­сею.

Настуся лед­ве підве­лась і хо­лод­но й на­ду­то привіта­лась з дя­ди­ною Ніною.

- Мій ко­ха­ний Пав­лу­сю, ви­ба­чай, що я оце те­бе по­тур­бу­ва­ла. По­шу­кай, будь лас­ка, в се­бе, чи не за­бу­ла я ча­сом у те­бе мо­го ру­ча­но­го сак­во­яжи­ка? По­ду­май тільки собі, яка я роз­зя­ва. Пішла я вчо­ра на Хре­ща­тик ску­по­ву­вать по ма­га­зи­нах де­який дріб'язок, знаєш, там наші стрічеч­ки, шпильки, гол­ки, нит­ки та уся­ку на­шу жіноцьку нісенітни­цю. В сак­во­яжи­ку в ме­не бу­ло й порт­мо­не, а в йо­му зос­та­лось ще й гро­шей кар­бо­ванців, ма­буть, де­сятків зо два. Вер­та­юся я з своїм кра­мом до­до­му. Ко­ли зирк на ру­ку! а на руці не теліпається мій сак­во­яжик. Я йо­го, пев­но, або згу­би­ла, або десь за­бу­ла, йду я на­зад, пи­та­юсь скрізь по ма­га­зи­нах, бо я ча­сом у ма­га­зи­нах за­бу­ваю то зон­ти­ка, то де­які свої дурні за­куп­ки. Чо­гось у ме­не од тієї купівлі аж го­ло­ва за­мо­ро­чується. Тоді я, вер­та­ючись з за­куп­ка­ми до­до­му, забігла до твоєї, Нас­ту­сю, тітки Мані. Во­на ка­же, що я в неї тоді нічо­го не за­бу­ла. Та оце ду­маю: забіжу ще до те­бе та по­шу­каю, чи не за­бу­ла я ча­сом сво­го сак­во­яжи­ка в те­бе. По­ди­вись, сер­це, га­разд, по­шу­кай по всіх по­ко­ях, спи­тай у Гав­ри­ла, чи не ба­чив ча­сом він, де я пок­ла­ла мій сак­во­яжик, та ще й з грішми. Не так мені шко­да гро­шей та дрібних за­ку­пок, як са­мо­го чу­до­во­го сак­во­яжи­ка.

- Ти тоді й справді веш­та­лась та ни­ка­ла по всіх по­ко­ях; мо­же й справді десь пок­ла­ла та спох­ва­ту й за­бу­ла, - ска­зав Пав­лусь й пішов по кімна­тах шу­ка­ти та ниш­по­рить.

Дядина й собі схо­пи­лась з місця й пішла слідком за ним блу­ка­ти по по­ко­ях. Во­на наг­на­ла й ста­ро­го Гав­ри­ла.

Обшукали, об­ди­ви­лись усі за­кут­ки. Гав­ри­ло заг­ля­нув і під ка­на­пу, і під ліжка, і під крісла, а сак­во­яжи­ка нігде не бу­ло.

Настуся сиділа мовч­ки, на­су­пив­шись, і щось мірку­ва­ла та мети­ку­ва­ла в своїй го­ловці.

«Дядина бре­ше. Во­на нічо­го й не гу­би­ла, й нічо­го не за­бу­ва­ла. В неї, як я пам'ятаю, і сак­во­яжи­ка не­ма. В неї на ви­ду, на очах не щи­ре кло­по­тан­ня, не щи­ре жал­ку­ван­ня, а якесь роб­ле­не… не­на­че во­на на сцені грає роль. Це мої тітки, мої жан­дар­ми, слідку­ють за мною, щоб домірку­ваться, ку­ди оце я пішла і де я. Пев­но, самі не насміли­лись ло­ви­ти ме­не в Пав­лу­ся та й по­тур­ли­ли оцю при­ше­ле­пу­ва­ту Пав­лу­се­ву дя­ди­ну шу­кать ме­не ту­теч­ки. Ну та й тіточ­ки ж!»

Дядина й Пав­лусь вер­ну­лись у світли­цю з по­рожніми ру­ка­ми. Са­мо по собі дя­ди­на доб­ре зна­ла, що не знай­де, бо й нічо­го не гу­би­ла. Нас­ту­ся своїм тон­ким здо­га­дом та мірку­ван­ням од­ра­зу втя­ми­ла цю всю дя­ди­ни­ну ко­медію.

- Ото бідна моя голівонько! Пев­но, мій сак­во­яжик десь ва­лявсь на улиці, а йо­го хтось дав­но знай­шов, - бідка­лась дя­ди­на.

- Авжеж на ву­лиці дов­го не вле­жить. Вже дав­но йо­го й слід щез, і приз­на­ки не зос­та­лось, - до­дав Пав­лусь. - Му­сиш ку­пи­ти собі дру­го­го дос­то­ту та­ко­го сак­во­яжи­ка.

- Такий бу­де, та не той! - бідка­лась дя­ди­на та все зо­ри­ла буцімто по мебілі, але ско­са все зир­ка­ла на збен­те­же­ну Нас­ту­сю.

«Як зир­кає банька­ми на ме­не! Ніби я й єсть той сак­во­яжик. Ду­ри вже ко­го дурнішо­го, а не ме­не!» - ду­ма­ла Нас­ту­ся й ніби їла очи­ма ту ка­пос­ну наг­ля­дач­ку.