Сестра - Вовчок Марко (электронные книги без регистрации .TXT) 📗

- Пам'ятатиму, та­тоньку ми­лий!

Поховали йо­го на Ска­ви­цi. На­ро­ду зiй­шло­ся, мi­щан, що нi­де бу­ло й орiш­ку впас­ти. I не чу­ла, щоб хто ли­хим сло­вом об­нiс на­шо­го по­кiй­ни­ка; всi царст­ва бо­жо­го йо­му жа­да­ють: та­кий доб­ря­чий був чо­ло­вiк!

От дiв­чи­на й сха­ме­ну­лась бу­ла тро­хи: i ма­те­рi по­мо­же в чо­му, i до ме­не по-людськи за­го­во­рить. А там як по­ча­ли вча­ща­ти якiсь при­ятельки, вер­хог­ляд­ки та вер­хо­ум­ки, то й зве­ли її нi­на­що, i до­ма не си­диться, i ро­бо­ти вже го­дi: все б у гос­ти­ну, та щоб уб­ран­ня все но­ве та хо­ро­ше на їй бу­ло. Як до­ма, то до пiвд­ня бу­де вби­ра­тись та на­чiп­ляє на се­бе всього, що тре­ба, а чо­го й зов­сiм не тре­ба, як на кi­лок у ко­мо­рi. Аби тро­хи в ма­те­рi заб­ряж­ча­ло в ка­ли­точ­цi, за­раз i поч­не ви­ма­га­ти; а ма­ти та­ка, що пос­лу­хає й од­дасть, та по­тiм нi­ко­му так гiр­ко, як ме­нi, бо ста­ра хо­че те у ха­зяй­ст­вi на­вер­ну­ти, що доч­ка вит­ра­ти­ла, - та й д'хну­ти ме­нi не дає: ро­би, та й ро­би, та й ро­би!

Дав бог вес­ну, вiє теп­лом, iз стрiх во­да кап­ле, со­неч­ко ве­се­ленько свi­тить, та­не снiг, зад­зюр­ча­ли по ули­цях стру­мо­ч­ки, сад­ки за­зе­ле­нi­ли… Ста­ли на про­щу лю­ди схо­ди­тись. Звiд­ки вже не тяг­нуться у той Київ що­вес­ни! Прий­шли i з на­шо­го се­ла; якось у ба­за­рi вгле­дi­ли ме­не й пiз­на­ли.

- Як же гос­подь ми­лує? - пи­та­ються. - А твiй брат ду­же на те­бе гнi­вається, їздив за то­бою у Дем'янiв­ку, та там доз­навсь, що ти аж у Києвi. "Ко­ли во­на та­ка, - ка­же, - що ме­не ки­дає, як ли­хо­го па­на, що їй не жал­ко, то й я од­цу­ра­юсь її!"

- А як во­ни жи­вуть? - ка­жу. - Чи здо­ро­вi, чи жи­вi всi дi­точ­ки? Чи га­разд у їх у гос­по­дi?

- Де там! Та­кi ста­ли го­лi, як ту­рецькi свя­тi. Чо­гось не ве­деться їм. Гос­подь їх свя­тий знає, що то та­ке! Мо­же, то ва­шi сльози їм од­ли­ва­ються. Зу­бо­жi­ли так, що ча­сом i хлi­ба по­зи­ча­ють.

- Земляки мої лю­бi, - ка­жу їм, - як би то ме­нi вас iще по­ба­чи­ти? Чи не зай­де­те до ме­не? Я маю де­що бра­то­вi пе­рес­ла­ти, то, будьте лас­ка­вi, вiзьмiть.

- Добре, - ка­жуть, - на ра­нок на­го­туй, то вiзьме­мо.

Я вже п'ять кар­бо­ван­цiв гро­ши­ма за­го­рю­ва­ла та ще скри­ньку: то хуст­ку ку­пи­ла, то со­ро­чок спра­ви­ла кiлька. От узя­ла я тi гри­шi в ка­ли­точ­ку, чо­ти­ри кар­бо­ван­цi бра­то­вi пос­ла­ла, за п'ято­го ку­пи­ла то на­мис­теч­ка дiв­чат­кам, то се­ре­жеч­ки, то хрес­ти­ки хлоп­цям, то перс­ни­ки, i стрi­чок, i спiд­нич­ку стар­шенькiй не­бо­зi, - не­хай ме­не зга­ду­ють, ко­ха­нi дi­точ­ки!

Провела зем­ля­кiв, та й з дум­ки ме­нi не йде брат­ня бi­да. Бо­же мiй ми­лий! Мо­же, справ­дi се йо­му мої сльози од­ли­ва­ються. Не­хай же ма­ти бо­жа про­щає ме­не, грiш­ну, що я сво­й­ому рiд­но­му бра­ти­ку ли­хо нап­ла­ка­ла! Та й пла­ка­ти ме­нi не го­же: є й не­щас­ли­вi­шi од ме­не, й убо­гi, й не­ду­жi, та жи­вуть, а я й зду­жаю, дя­ку­ва­ти гос­по­до­вi, i за­роб­лю со­бi й хлi­ба шма­ток, i со­роч­ку. Се ме­не й гос­подь не по­ми­лує, ко­ли впа­де хоч слiз­ка з моїх очей за се­бе са­мую. Ко­ли вже пла­ка­ти, то за бра­та, що в йо­го й жiн­ка, й дiт­ки дрiб­ненькi.

Надумалась я та нi­би ме­нi й пра­цю­ва­ти ве­се­лi­ше ста­ло. Як уже не гор­ду­ва­ла, як не ору­ду­ва­ла мною пан­ноч­ка, я пе­ре­терп­лю. "Мо­же, лас­ка­вiс­тю своєю та по­кiр­ли­вiс­тю вти­хо­ми­рю її", - бу­ло, ду­маю. Та не та­ка-то во­на вда­лась! Ба­чить, що ко­рю­ся, та ще гiрш ме­не зне­ва­жає, а да­лi й би­ти вже пор­ва­лась.

- Бог iз ва­ми, - ка­жу, - не­хай хто iн­ший вам слу­жить, а я не хо­чу. Ме­не зро­ду нiх­то ще не бив, та бог ме­нi дасть, що й не бу­де би­ти нiх­то, по­ки вi­ку мо­го!

- А ми то­бi гро­шей не да­мо! До­будь мi­ся­ця. Не дос­лу­жив­ши, не смiєш ки­да­ти: ми гро­шей не да­мо!

- Та ви з моїх гро­шей не за­ба­га­тiєте, а я бiд­на не бу­ду. Не од­дас­те, то ме­нi бог од­дасть.

Стара по­ча­ла вмов­ля­ти: ос­танься та ii ос­танься; бо жа­лу­ва­ла ме­не, що я їй щи­ро ро­би­ла, не лi­ну­ва­лась i слух­ня­на бу­ла, - от як той тов­кач: що ме­нi за­га­да­ють, те й зроб­лю.

Коли ми тут сва­ри­мось i ми­ри­мось, у во­ро­та хтось во­зом уїжджає. Гля­ну­ла та й очам своїм вi­роньки не йму. Се ж мiй бра­ти­чок рiд­не­сенький!

Вибiгла до йо­го:

- Братику, мiй со­ко­ле! А ме­нi ка­за­ли, що ти ду­же гнi­ва­є­ш­ся на ме­не!

- Нi, сест­ро моя рiд­на! - го­во­рить. - Так уже я звiв­ся, що анi гнi­ва­тись, анi жал­ку­ва­ти нi на ко­го не маю! Нуж­да ме­не зста­ри­ла i зв'яли­ла.

Бачу я з пер­шо­го пог­ля­ду, що вiн зов­сiм iз ли­ця спав, аж по­чор­нiв. А який же то па­руб­ком був! I ве­се­лий, i пов­но­ви­дий, як мi­сяць… Так ме­не й об­ли­ли сльози.

- Чого те­бе гос­подь при­нiс, бра­те?

- Здумав со­бi та й поїхав. Ду­же вже сум ве­ли­кий на ме­не на­пав. Хо­тiв те­бе по­ба­чи­ти й свi­ту бо­жо­го по­ви­да­ти.

Сiли ми в бра­мi та й го­во­ри­мо со­бi, жу­ри­мось, i час нам не змиг­неться. Вiн ме­нi опо­вi­дає, яке в йо­го убо­жест­во нас­та­ло, i як жiн­ка, хоч i лю­бить, та нес­по­кiй­на ду­же, i як дi­точ­ки рос­туть i ме­не зга­ду­ють. По­чу­ли од лю­дей, де я i що, як про­жи­ваю, то ра­дi­ли так, що гос­по­ди!

Я й ка­жу йо­му:

- Братику мiй ко­ха­ний! Ти в ме­не один у свi­тi: ти в ме­не й батько, i ди­ти­на, i ро­ди­на. По­ки зду­жаю я пра­цю­ва­ти, пра­цю­ва­ти­му для те­бе та для твоїх дi­ток. Не­ма в ме­не те­пер нi­чо­го, тiльки два кар­бо­ван­цi, за­роб­ле­нi в па­нiв, та не знаю, чи од­да­дуть, а хо­чу я зго­ди­тись на рiк. Во­ни ме­не вмов­ля­ють ос­таться, то не­хай да­дуть ме­нi на­пе­ред гро­шi… От вiзьмеш та й спра­виш со­бi, що там най­хут­че то­бi тре­ба.

- Спасибi, сест­ро!..

А сам аж гнеться.

Я пiш­ла до па­нiв. Тiльки на по­рiг, а ста­ра й пи­та:

- Чи ос­та­неш­ся? Що те ли­хо зга­ду­ва­ти! - ка­же. - Моя доч­ка нi­ко­ли те­бе оби­жа­ти не бу­де: се во­на так щось iз нез­до­ров'я.

- Та ко­ли ти оби­жаєшся, - про­мо­ви­ла доч­ка, - то я й не до­­торк­нусь до те­бе.

- А як же ме­нi, пан­ноч­ко, не оби­жа­тись? Хi­ба се ви ме­не по­жа­лу­ва­ли, чи що, щоб я вам дя­ку­ва­ла?

- Та вже го­дi, - пе­ре­би­ває ста­ра. - Го­дись на рiк. Що схо­чеш?

- А я хо­чу двад­цять кар­бо­ван­цiв, - ка­жу. - Дас­те, то зос­та­нусь, а нi, то пi­ду де в дру­ге мiс­це слу­жи­ти. I гро­шi хо­чу всi на­пе­ред.

Вони по­ча­ли тор­гу­ва­тись: i ду­же до­ро­го, i гро­шi не мож­на ра­зом. А я, як ска­за­ла, то й не одс­ту­па­юсь од сво­го сло­ва.

- Ну, - ка­жуть, - нi­чо­го з то­бою ро­би­ти. Да­мо двад­цять руб­лiв, тiльки, не всi ра­зом. Дай свою бумагу, а то­бi ось п'ятнад­цять кар­бо­ван­цiв.

"Вiзьму, - ду­маю со­бi, - хоч п'ятнад­цять: йо­му те­пе­ре­нь­ки ду­же пот­рiб­но".

Оддала ту бу­ма­гу, що па­но­тець ме­нi дав, узя­ла гро­шi, по­дя­­ку­ва­ла та й до бра­та.

- На, - ка­жу, - бра­ти­ку мiй! Не­хай то­бi на доб­ре по­жи­ван­ня бу­дуть!

Побув вiн зо мною два днi. Ве­се­ло бу­ло й про­ки­ну­тись, що по­ба­чу йо­го, по­го­во­рю. Що то рiд­не та своє!

Служу та­ки в тих са­мих па­нiв. Iще два мi­ся­цi ме­нi до ро­ку ос­та­лось. Важ­ко, бо­же, як ле­да­чо­му го­ди­ти! Та вже най­ня­лась, як про­да­лась, - тре­ба слу­жи­ти! А до­бу­ду ро­ку, то, мо­же, дасть ме­нi гос­подь, що доб­ре мiс­це нат­рап­лю со­бi. Аби схо­тiв, то знай­деш на свої ру­ки му­ки!