Сестра - Вовчок Марко (электронные книги без регистрации .TXT) 📗

- Братику мiй, го­луб­чи­ку! Не­хай же ме­не гос­подь ми­ло­се­р­д­ний бо­ро­нить, щоб я з то­бою в свар­ку за­хо­ди­ла, - ка­жу. - Що твоя жiн­ка ме­не оби­ди­ла, я їй те да­рую, тiльки важ­ко ме­­нi на сер­цi, бра­ти­ку мiй! Не­хай поп­ла­чу, - по­лег­шає.

- Не плач, сест­ронько, го­дi!

- Я, бра­те, хо­чу вас по­ки­ну­ти.

Вiн так i стре­пе­нувсь:

- А де ж ти бу­деш?

- Пiду слу­жи­ти!

- Що се в те­бе за дум­ки та­кi, сест­ро! Зглянься, на бо­га! - по­­чав вго­во­ря­ти та вмов­ля­ти, й жiн­ку при­вiв, - i во­на про­сить:

- Не ки­дай нас!

Почули дi­ти. Бо­же! Як ки­нуться до ме­не та в плач!

- Тiточка на­ша лю­бенька! Хо­че нас ки­да­ти! Не ки­дай, ми то­бi бу­дем го­ди­ти, ми те­бе ша­ну­ва­ти­мем!

Що про­тив ко­го, а про­тив дi­тей я й не зго­во­рю. При­гор­ну­ла ма­лих до сер­ця та тiльки пла­чу.

А брат ду­має, що то вже я роз­ду­ма­лась, дя­кує:

- Спасибi, сест­ро, що ти моїх дi­ток жа­луєш! Та во­ни без те­бе по­си­ро­тi­ли б, як без рiд­ної ма­те­рi.

А я та­ки маю дум­ку йти в служ­бу.

Полягали спа­ти. Я й очей не зве­ла: об­ня­ли ме­не дум­ки, та гад­ки, та жур­ба пе­ку­ча. Труд­но бу­ло й зду­ма­ти, що десь най­мич­кою ма­яти­мусь! Ма­ла й ху­до­бу, i гос­по­дарст­во своє, зрос­ла в роз­ко­шi, а до­во­диться слу­жи­ти за хлi­ба шма­ток та го­ди­ти, мо­же, i ли­хо­му, i ле­да­чо­му ко­му! Тре­ба й прав­ду, й неп­рав­ду тер­пi­ти, тре­ба при­ви­ка­ти! Заз­наю чу­жої сто­ро­ни, яка во­на є! Пе­ре­бу­ду вся­ко­го го­ря й ли­ха! Нiх­то ме­не не жа­лу­ва­ти­ме; нiх­то не ся­де, не за­жу­риться ко­ло ме­не, анi слов­ця лю­бо­го та щи­ро­го не про­мо­вить! Звiс­но, чу­жi лю­ди хоч i доб­рi, та не зна­ти­муть, яка я; а я знов їх не зна­ти­му.

Ранiсiнько-ранiсiнько пiд­ня­лась. Усi сплять; iще й на зо­рю не зай­мається, - iм­ла. Вос­таннє гля­ну­ла на дi­ток, на бра­­та. I бра­то­вої жал­ко ста­ло. Взя­ла свiй тлу­мо­чок та ти­хенько й вий­шла з ха­ти.

Iду, iду i не ог­ля­да­юсь. От i ве­ли­ка мо­ги­ла, що геть за око­ли­цею зе­ле­нiє. Зiй­шла на мо­ги­лу та й гля­ну­ла то­дi на своє се­ло; а со­неч­ко са­ме схо­дить… Се­ло як на до­ло­нi, так ме­нi в очах за­миг­тi­ли бi­лi ха­ти, ко­ло­дяз­не цям­рин­ня, розк­вiт­лi сад­ки й го­ро­ди. По­ба­чи­ла й батькiвське под­вiр'я, i ту вер­бу ку­че­ря­ву, гiл­ляс­ту, що ма­лою ще дiв­чин­кою пiд нею гра­лась. Стою i з мiс­ця не зво­рух­ну­ся, - за­ди­ви­лась. Що ме­нi там кож­на сте­жеч­ка, кож­ний ку­щик зна­ко­мi­сiнькi; див­люсь ту­ди та дiтст­во й дi­ву­ван­ня своє роз­кiш­не, i за­мiж­жя щас­ли­ве, i вдiвст­во гiр­ке - все мов по пи­са­но­му ви­чи­тую.

Куди ме­нi йти? Нi­ко­го й нi­чо­го не знаю, i сум, i нес­по­кiй ме­­не обiй­має. Чу­ла ко­лись iще од батька-по­кiй­нич­ка, що в Де­м'янiв­цi жи­вуть якiсь ро­ди­чi на­шi: ма­ту­си­на не­бо­га бу­ла од­да­на ту­ди за ко­ва­ля Ля­ща. "Пi­ду со­бi до їх, - ду­маю, - все ме­нi бу­де охiт­нi­ше слу­жи­ти, де мiй рiд ве­деться".

Iду шля­хом, - бо­юсь так, що ма­ти бо­жа! Ра­денька вже, як хто навст­рiч ме­нi бе­реться. А шлях не спить: то той стрi­не­ть­ся, то iн­ший, то во­зом їде, то йде. Вже скiльки сiл ми­ну­ла, i ко­за­чих, i панських, не за­ба­рю­юсь i не ду­же в ре­чi за­хо­д­жу: роз­пи­ту­юсь до­ро­ги в Дем'янiв­ку, по­дя­кую за хлiб-сiль та й да­лi.

Другого дня при­то­ми­лась я ду­же та й сi­ла спо­чи­ти в хо­лод­ку пiд вер­бою. Ок­ру­ги ме­не то жи­то по­ло­вiє, а в жи­тi куп­ка льону го­лу­бо цвi­те; то яч­мiнь ко­ло­ситься; од­да­ле­ки гай­ок си­нiє, пi­со­ча­ний шлях уго­ру зак­ру­чується, як зо­ло­та нит­ка; день бог дав жар­кий, i вi­те­рець не дмух­не - ти­хо; тi­ль­ки якась пташ­ка са­ма со­бi ще­бе­че, на­че моя ду­ша бi­до­ла­ш­на, та гу­дуть бджо­ли по­над па­ху­чою греч­кою.

Коли див­люсь - iдуть якiсь лю­ди гур­бою: i ста­рi, й мо­ло­дi, i дiт­во­ра; збли­зи­лись до ме­не й на доб­ри­день да­ли. "Доб­ри­день! - ка­жу й со­бi. - Са­до­вiться, та од­по­чиньмо тро­хи". Ба­чу, що ду­же во­ни по­том­ле­нi.

- Звiдки вас гос­подь не­се? - пи­таю чор­ноб­ро­ву, хо­ро­шу мо­­ло­ди­цю, що ди­тин­ку на ру­ках тi­ши­ла

- На про­щу хо­ди­ли, у Києвi бу­ли, - ка­же. - А вас ку­ди ма­ти бо­жа та доб­ра до­ля ве­де?

- У Дем'янiв­ку, ко­ли знаєте.

- Оце б то не зна­ти, ко­ли са­мi з Дем'янiв­ки! Се нам цин шля­шок iз ва­ми; то ра­зом i пi­де­мо!

- А чи не знаєте там ко­ва­ля Ля­ща?

- Ляща? Який же то ко­валь Лящ? Нi, сер­це, не знаю й не чу­ла. Є в нас Ля­щi, так то не ко­ва­лi, а так со­бi хлi­бо­ро­би, як i ми.

- Спитай ме­не, мо­ло­дич­ко, - оз­ва­лась ста­ра ба­бу­ся, об­дi­ля­ючи дi­ток, що об­сi­ли її, хлi­бом i пог­ля­да­ючи на ме­не лас­ка­во. - Я заз­на­ла ще то­го ко­ва­ля Ля­ща i жiн­ку йо­го зна­ла, - не­хай над обо­ма зем­ля пе­ром! Доб­ря­чi бу­ли лю­ди по­кiй­нич­ки!

- А дав­но ж во­ни по­мер­ли, ба­бу­сю?

- Давненько, моє сер­це. Вже ро­кiв iз дев'ятнад­цять бу­де. На од­но­му тиж­нi й по­мер­ли; як щи­ро лю­би­ли­ся, так од­но без од­но­го й не жи­ло. Пер­ше вiн пе­рес­та­вив­ся, а за 'їм i во­на; вку­пi по­руч i по­хо­ва­ли їх. Ха­та спус­тi­ла, бо не бу­ло в їх нi ро­ду, нi пло­ду. Се, ма­буть, чи не до них iш­ла? Мо­же, ро­дич­ка? Бо во­на бу­ла зда­ле­ка взя­та.

- До їх, ба­бу­сю, та ли­ха моя до­ля.

- Нехай гос­подь ми­лує! Що ж то­бi за при­го­да та­ка, сер­це?

- Iду служ­би шу­ка­ти, то ду­ма­ла, що ро­ди­чi, то служ­бу ме­нi на­ра­дять, а те­пе­реньки, го­лiв­ко моя бiд­ная! Не знаю, що й ро­би­ти­му!

- Шкода жу­гi­итись, мо­ло­дич­ко! Жур­бою по­ля не пе­рей­деш! Ось я то­бi служ­бу на­рад­жу, йди до на­шо­го от­ця Iва­на слу­жи­ти. Я в йо­го i хрес­ти­лась, i вiн­ча­лась, i до­сi жи­ву, та, ма­буть, i вмру у нього. Що то за доб­ря­чi лю­ди, ста­рос­вiт­нi, прос­тi! Їх тiльки двой­ко, обоє ста­ренькi вельми. Бу­ла доч­ка, од­да­ли за­мiж, та не дов­го й по­гос­по­да­рю­ва­ла - умер­ла. Дiв­чин­ка зос­та­лась, то ста­рi при со­бi дер­жать уну­чеч­ку. Слав­не та­ке ди­тят­ко, що го­дi! Отець Iван уже ду­же ста­рий i тем­ний ро­кiв iз дев'ять, а служ­би бо­жої не ки­дає. Доз­нав­ся був вла­ди­ка, що слi­пий ста­рець чи­нить у бо­жо­му до­мi одп­ра­ву, - i за­бо­ро­нив. Так лю­ди ви­хо­ди­ли усенькою гро­ма­дою про­си­ти за йо­го, щоб ос­тав­ле­но. "Лю­ди доб­рi, - ре­че їм вла­ди­ка, - ко­ли вiн та­кий вам лю­бий, то я не бо­ро­ню йо­му сто­яти при прес­то­ло­вi бо­жо­му й до кон­чи­ни йо­го вi­ку; тре­ба тiльки ме­нi ви­вi­ри­ти на свої очi, що тем­ний слi­пець бла­го­по­доб­но служ­бу бо­жу одп­рав­ляє". Наїхав вла­ди­ка й хва­­лу бо­го­вi од­дав, що так твер­до й не-по­ми­леш­но тем­ний пра­вить служ­бу бо­жу, i хрес­том йо­го бла­гос­ло­вив… Iди до їх, мо­ло­дич­ко. Ро­бо­ти бу­де не­ба­гацько. Зду­жа­ти­му, то й я по­мо­жу.

- Спасибi вам, ба­бу­сю моя лас­ка­вая! Не­хай же гос­подь дає вам усе доб­ре!

- Ну, те­пе­реньки по­луд­нуй­мо та й по­бе­рi­мось да­лi. Сьогод­нi й до­ма за­но­чуємо, ко­ли бог дасть.

Дем'янiвка та в до­лин­цi, мов у зе­ле­но­му гнiз­деч­ку, ле­жить. Се­ло ве­ли­ке й ба­га­те. Двi церк­ви, од­на му­ро­ва­на, ви­со­ка, дру­га де­рев'яна й дав­ня сильне, аж у зем­лю врос­ла й по­хи­ли­лась. Отець Iван жив за му­ро­ва­ною не­да­леч­ке; мав со­бi до­мо­чок, i са­док, i го­род, - не­ве­лич­ке, та хо­ро­ше ха­зяй­ст­веч­ко.

Надвечiр увiй­шли ми в се­ло, i розб­ре­лись про­ча­ни ули­ця­ми. Кож­не до своєї гос­по­ди пос­пi­шає, а я за ста­рою ба­бу­сею йду. Так ме­нi чо­гось сум­но й бо­яз­но, аж моє сер­це мре. Як пер­ше бу­ло, ко­ли йду ку­ди, то ве­се­ло й за­люб­ки, а тут i очей не смiю пiд­ня­ти. Увiй­шла та й стою са­ма не при со­бi. Чую, що ста­ра за ме­не од­по­вi­щає.

- Увiйди та од­по­чинь, ди­ти­но, - про­мо­вив хтось ти­хо й по­важ­но.