Сестра - Вовчок Марко (электронные книги без регистрации .TXT) 📗
Звела очi, аж против мене, на липовiй лавцi, старий, старий дiд. Очi йому незрячi, й така в тих очах тиша та добрiсть, що я нiколи й не бачила. Борода бiла нижче пояса кучерявиться; сидить вiн у тiньку, тiльки вечiрнiй промiнь сонячний наче червоним золотом його обсипає.
Як почула я такi слова ласкавi, аж за серце мене вхопило. Сльози ринули менi з очей, а вiн простяг руку та й поблагословив мене. Бачу, й вона увiйшла: старесенька, малесенька, ледве од землi видно, а ще чуйненька, говiрка.
- Оставайся в нас iз богом, молодичко, - каже. - Ти молоденька, то й хату нашу розвеселиш, i внучечку мою втiшиш. Бiжи лишень сюди, Марусечко, до нас! Ходи, не соромся!.. Така вже в нас соромляжа, мов засватана.
Взяла за ручку невеличку дiвчинку, гарненьку, чорнявеньку, що все з-за дверей блискотiла оченятами, та й увела в хату.
- Пожалуй же, Марусенько, молодицю, вклонися й пошануй.
От воно й вклонилось, i привiтало мене чепурненько. А я думаю собi: "Як-то тепереиьки небожата мої коханi? Чи згадують мене?"
Осталась. Живу в їх мiсяць, живу й другий; добре менi так, що годi! Так мене жалують, як свою дитину. Ото, було, впораюсь у хатi, пообiдаємо та й посiдаємо усi в садку пiд черешнею. Панотець тихенько собi сидить та думає або молитви шепче, а то псальми спiває - так хороше, господи! Старенька й панiматка гомонять то те, то iнше; я коло їх тулюсь та слухаю. I внучечка качається по садку бiлим клубочком, i до нас прискочить, i знов у гущавинi зеленiй зникне. Тихенько й любенько день мине, що так, здається б, i вiк свiй звiкував. От же все менi туга невсипуща! Вони й розважають, i розговорюють.
- Не сумуй, - кажуть, - то грiх великий. То дитина плаче, бо нiчого не розумiє, а доросла, то повинна собi раду дати. Нехай помислить, що, може, трапиться й добре ще в свiтi; а здоров'я втратиш - яке вже буде життя! Годi, серце, послухай нас, старих! От поглянь, який господь вечiр дав!
А сонечко заходить. Рiчка тече, як щире золото, мiж зеленими берегами; кучерявi верби купають у водi вiти; цвiтуть-процвiтають маки городнi, i високоверхi коноплi зеленiють; де коло бiлої хатки червонiє рясне вишення чи високий кущ калини стрiху пiдпирає, закриваючи всю бiлу стiну; а хатина ж у розквiтлому городi, як у вiночку, ховається. I зелено, й червоно, i голубо, й бiло, й синьо, й рожево коло тої хатки… Тихо й тепло, i скрiзь червоно - i на небi, i на згiр'ях, i на водi. Господи!..
- Сей…свiт - як макiв цвiт; як-то на тiм буде! -каже, було, стара, похитуючи головою.
- Боже мiй, боже! - промовить панiматка стиха. А панотець пiдведе темнi очi вгору.
- Слава господовi! - рече.
Одного дня раненько йду з водою, коли назустрiч менi чоловiк. Глянула, - та се ж Трохим Рибець, iз нашого села! Боже мiй! Мало коромисла не впустила, i слова не промовлю - зрадiла. А вiн:
- Так се справдi ви тут? Ми чули, та вiри не йняли. Брат ваш дуже за вами журиться. Iдеш у Дем'янiвку (а я, бачте, за колесами), може, сестру побачиш, - каже менi, - то скажи, що засмутила вона мене сильне, i прошу я її милою просьбою, щоб до нас вернулась.
- Та чи здоровi ж вони там? - питаю плачучи. - А дiточки як? Мабуть, забули мене?
- Де вже забули! I досi плачуть, що ви їх покинули. Що ж маю вашому братовi казати?
- Кажiть йому, що дуже мене жалко i ного, i дiток, i серце моє в'яне… а вже до його не вернусь! Шкода мене вмовляти, а силувати - тож не знаю, хто мене присилує.
- А тут же вам добре?
- Так-то добре, що й сказати не можна! - та й розповiдаю йому, де я служу.
- Зайдiть лишень, - кажу, - то я небожатам якого гостинця дам. Скажете: тiтка прислала.
От там узяла кiлька грошенят, то те купила, то те, - шлю їм. Проводжу того чоловiка за село та плачу-плачу!
- Скажiть, що я їх до самої смертi кохатиму, а згадую щогодини, щохвилини. Куди не гляну, що не заговорю, то все їх згадаю!
- Та добре ж, добре. Чому не сказати? Скажу. Прощавайте! Нехай вам господь помагає iз вашими господарями! Якi то люди добрячi! Привiтали мене, заїжджого, як сiм'янина. От люди!
- Так-то вже їм бог дав, що всi їм любi й милi, - кажу йому.
- То вже правда, що божi люди! - одказує чоловiк, радiючи.
Провела його за село, того чоловiка, попоплакала… Минуло з тиждень. У суботу бiлю хату, коли бiжить моя Марусенька:
- До вас гостi наїхали!
- Якi? - питаю, а саму як огнем обхопило.
- Та там якийсь чоловiк, такий чорнявий, високий, i молодиця гарна, i дiточки з ними. Питаються вас.
Я й не схаменусь - стою. Коли бачу - брат у хату з жiнкою й з дiтьми. Боже мiй! Свiте мiй! Так я й зомлiла: одно, що радiсть велика - побачила, а друге - згадала своє горе й лихо. Почали мене всi просити: "їдь та їдь iз нами. Не послухаєш нас iз жiнкою (i вона просить, тiльки сама невесела), то дiток наших послухай: вони за тобою щодня плачуть".
А дiтки як очепились за шию менi, то й не вступаються, цiлують та просять: - їдьте з нами, тiточко наша кохана, їдьте!
- Нi, не поїду.
Вони й заплакали, мої голуб'ята; так слiзочки з очей i капотять.
Як припали вони, то не можна й одхилити од мене. Одмовлялась я, одмовлялась, та й мусила послухатись.
Пiшла, попрощалась iз господарями, подякувала їм за милiсть i за ласку. Вони радiють, хоч i жалко, що одходжу од їх, та на мене радiють, що бог менi дав - iзнов до брата iду, - у свою хату. Проводили мене хлiбом-сiллю, поблагословили, а Марусечка, то й плакала за мною, що покидаю її саму.
Увiйшла я знов у ту хату, що в нiй i росла й дiвувала. Здається, що кожний куточок веселенько менi всмiхається, i я наче помолодшала: з дiтворою кручусь по дворищу та бiгаю; то на улицю вигляну, то в садок кинусь: се ж бо я й дома!.. Та не довго радувалась.
Почала братова мене знов допiкати. Уже тепер i ступити менi не дасть; уже нема менi й промитої води: та те не добре, та се не гаразд! Та на свою голову прикликали собi бiду! Як почне - боже, твоя воля! - що я й об'їла їх i обпила; та якось i про грошi мої згадала, що я їм позичила: "Ти думаєш, ми тобi грошi виннi? Iще з тебе треба б узяти: ти вже бiльш хлiба в нас з'їла, нiж тих грошей було!"
А я позичила братовi всi до копiєчки, що взяла за худобу, - а в мене були й воли хорошi не одна пара, й корови, i овечок отара велася, й хату продала, - то всi, всi йому оддала.
- Ну, - кажу, - коли вже з'їла я свої грошi, то бог iз вами! Нащо ж ви мене вмовляли вернутись? Там менi було добре, як у рiдного батька!
Вона затихла; бачить, що вже дуже мене скривдила, та, мабуть, побоялась, щоб брат не сварився.
Я таки того ж дня й пiшла од них не прощаючись. Брата й дома тодi не було. "Вже як там тяжко не буде, - думаю, - а вдруге не вернусь! Пiду свiт за очi, щоб мене й не знайшли, i не просили!" Бо таке в мене серце хибке, що й не встою, як знов проситимуть та молитимуть. I надумалась iти в Київ.