Сестра - Вовчок Марко (электронные книги без регистрации .TXT) 📗

Заходила в Дем'янiв­ку. Хоч i в сто­ро­нi, та ду­же жа­да­лось ме­нi по­ба­чи­ти своїх пер­ших гос­по­да­рiв. Поп­ла­ка­ла там, i во­ни зо мною по­су­му­ва­ли.

- Пiду до Києва, - ка­жу їм. - Як да­ле­ко бу­ду, то про ме­не за­бу­дуть, та чи не за­бу­ду й я сво­го ли­ха.

- Нехай гос­подь по­ма­гає! Iди з бо­гом. А ко­ли схо­чеш до нас вер­ну­тись, вер­тай­сь. Ми ра­дi то­бi бу­де­мо, прий­ме­мо тебе, аби жи­вi бу­ли.

Вийшла я од них ве­се­лiш теп­лим ран­ком. Пiш­ла со­бi до­ро­гою.

Перехожий, проїжджа­чий - що їх там па шля­ху не ки­да­ло­ся в вi­чi, нiх­то ме­не не зай­няв, спа­си­бi бо­гу! I мос­каль прой­де - ми­не, i кра­марський вiз прос­ту­го­нить, i пан чет­ве­р­нею про­бi­жить - тiльки те­бе ку­ря­вою об­не­се, та й знов з по­ля вiт­рець по­вiй­не i за­зе­ле­нi­ють то­бi гаї й сте­пи; деколи озе­ро заб­ли­щить чи рiч­ка роз­ли­вається. А що хо­д­ка чу­ма­кiв не од­на на­вер­та­лась на очi, то втiш­но ме­нi бу­ло доб­ре сло­во по­чу­ти: "ма­гай­бi!" або до­ро­ги роз­пи­таться; то ж усе з на­ших, прос­тих лю­дей, що го­ря заз­на­ло i до­ма, i в до­ро­зi, то й ду­шi жи­вої не цу­рається.

За тиж­день прий­шла в Київ. Крас­ний, бо­же, який! А що вже свя­тi церк­ви, то й не ска­за­ти! А лю­дей, лю­дей! Без лi­ку, та все чу­жi - ми­на­ють i не гля­нуть на те­бе. Спо­чи­ла ко­ло свя­тої Лав­ри, та й пiш­ла со­бi мiс­ця пи­та­ти. Ход­жу, ход­жу, тiльки ули­цi й за­ул­ки пе­рех­ре­щую. Увiй­шла в ба­зар, сей та­ки то­чок По­дольський, - стоїть ку­по­чок мо­ло­диць i дiв­чат.

- Боже по­ма­гай! - ка­жу.

- Спасибi!

А са­мi ог­ля­да­ють ме­не - яка й звiд­ки.

- Чи не знаєте, - ка­жу, - де б тут служ­бу мож­на знай­ти?

- Еге! Ми й са­мi жде­мо, мо­ло­дич­ко! А се во­ни, бач, вий­ш­ли, чи не най­ме хто: так вже тут за­ве­де­но.

- Коли ва­ша лас­ка, - ка­жу, - то й я со­бi ко­ло вас ста­ну.

- Становiться, ми не бо­ро­ни­мо.

Стою я та див­люсь: люд як та ко­маш­ня ко­по­шиться, од­но на од­но­го нас­ту­пає, зi­хо­дяться, ро­зi­хо­дяться, го­мо­нять, кри­чать, - i лю­ди, й па­ни, i мi­ща­ни; сту­ко­тить, гур­ко­тить. Той своє про­дає, той при­цi­няється до чу­жо­го. Двi мо­ло­дич­ки гар­ненько цо­ко­тять уд­вой­зi, а тут дiт­во­ра зма­гається - чо­гось не по­дi­ли­ли. Пе­ре­куп­ка, як жар, чер­во­но­ли­ця, ста­ла про­тив сон­ця, бряж­чить ко­ра­ля­ми та ви­гу­кує: "Е, е! Ко­ра­лi доб­рi! Ди­вiться ж бо, мо­ло­дич­ко! Ось ку­пи, моя лю­боч­ко, ку­пи, при­мi­ряй до ли­ця! Ну ж бо, ну, не со­ром­ся!"- зви­ва­ється во­на ко­ло пов­но­ви­дої, гар­ної мо­ло­ди­цi у бi­лiй со­роч­цi i в зе­ле­нiй хуст­цi. Мо­ло­ди­ця не хо­че, а во­на та­ки за­че­пи­ла їй за шию на­мис­то та кри­чить:

- Ди­вiться, ди­вiться, доб­рi лю­ди, що в ме­не мо­ло­ди­ця, як ка­ли­на, як яб­луч­ко, як дi­воч­ка, як па­ня­ноч­ка!

- Та пус­тiть ме­не, бог iз ва­ми! - од­би­вається мо­ло­ди­ця. - Я й ва­ше на­мис­то пор­ву! Отеє справ­дi! Чо­го це ви на ме­не на­па­лись?

А са­ма за­со­ро­ми­лась, по­чер­во­нi­ла, як ви­шенька, i до­сад­но їй, очи­цi бли­щать, i смiється.

Москаль, що якесь ста­ре за­лi­зо про­да­вав, за­ди­вив­ся, сто­їть i всмi­хається, i не чує, що жва­вий мi­ща­нин у че­мер­цi штов­ха йо­го: "Моск­ва, моск­ва! Чи про­даєш за­лi­зо?"

Постояли ми там го­ди­ну, а мо­же, й бiльш. Якась прис­тар­ку­ва­та па­нi до нас iде.

- А чи не­ма тут та­кої мо­ло­ди­цi, щоб по­мi­сяч­не зго­ди­лась?

- Чому не­ма? - ка­жуть усi. - Мож­на й на мi­сяць iз­го­ди­тись.

Та й по­ча­ли до­го­во­ря­тись. Ка­же та па­нi: "Ро­би ме­нi й те, й те, i дру­ге, й третє, i все, i бi­ли, й ва­ри, i ший, i мий. Дам то­бi на мi­сяць кар­бо­ван­ця!"

- Шукайте со­бi де­iн­де, - ка­жуть їй, одс­ту­па­ючи од неї. А во­на до ме­не: чи не згод­жу­ся я.

- Добре, па­нi!

Та й пiш­ла за нею. "Все, - ду­маю, - що-не­будь зап­ра­цюю со­бi. Ро­бо­ти не бо­юсь: тре­ба жи­ти, то тре­ба й ро­би­ти, щоб не бу­ло од бо­га грi­ха, а од лю­дей со­ро­ма. Не­ма нi­де хлi­ба ле­жа­чо­го".

Привела ме­не па­нi до своєї гос­по­ди. Не­ве­лич­кий бу­дино­чок; кiм­нат­ки ни­зенькi, по­хи­лi, а про­те сто­лич­ки вся­кi, ко­ло стi­ни ря­доч­ком, i за­вi­си на окон­цях, i дзер­кальце ви­сить, - хоч там та­ке, що як по­ди­ви­тись у йо­го, то й се­бе не пiз­наєш: так то­бi пе­рек­ри­вить об­лич­чя… Стрi­ла нас пан­ноч­ка, вже до­рос­ла й ог­ряд­ненька со­бi, нiв­ро­ку.

- Що, ма­мiнько, - пи­тає, - най­ня­ли?

- Ось iде за мною. Якась се­люч­ка на­го­ди­лась.

- Отеє, ма­мо! Що зро­би­те, то все не до ла­ду! На­що вам се­люч­ка зда­лась? Во­на нi­чо­го не вмiє, анi плат­тя виг­ла­дить, анi вслу­жи­ти до­год­не. Хi­ба бу­де­мо на неї ди­ви­тись, як на мальова­ну!

Стукнула две­ри­ма, аж сто­лич­ки всi скак­ну­ли, як жи­вi, й вий­шла.

Бачу, що ме­нi не­доб­ре тут бу­де! Де ж та­ки хто чу­вав, щоб ди­ти­на так нез­ви­чай­но з пи­ти­мою своєю ма­тiн­кою по­во­ди­лась?

А ста­ра й сло­ва доч­цi не про­мо­ви­ла.

- Вари, - ка­же, - обi­да­ти, мо­ло­ди­це! Роз­ка­за­ла ме­нi всi там по­ряд­ки i нав­чи­ла, що й як, та й по­ки­ну­ла ме­не са­му в ха­тi.

На обiд прий­шов i чо­ло­вiк її з крам­ниць, - та­кий ви­со­кий, чор­ня­вий, у си­нiй че­мер­цi, очi йо­му ве­се­лi й бист­рi. Пок­ло­нивсь ме­нi та й ка­же:

- Гляди ж, мо­ло­дич­ко, ша­нуй­ся, то бу­де­мо сва­та­ми й бра­та­ми!

Спасибi йо­му, роз­ва­жив ме­не тро­хи тим сло­вом доб­рим. Тяж­ко ро­би­ла я, - бо­же, як тяж­ко! Цi­лi­сiнький день у ро­бо­тi; од­но ще не скiн­чу, вже дру­ге ме­не до­жи­дає. Ста­ра й са­ма го­дин­ки не по­си­дить дур­но: а доч­ка бу­ла вже та­ка ви­гад­чи­ця, що не­хай гос­подь бо­ро­нить! Схо­дить со­неч­ко - во­на ве­ре­дує, i зай­де - ве­ре­дує. I те не доб­ре, й те не до ла­ду, i не так го­во­риш, i не так хо­диш… та ко­ли б же на ме­не од­ну, а то й на свою рiд­ну ма­тiр гри­має: "Чо­му, - ка­же, - в нас не так, як в Iва­нен­ковських па­нiв, що в їх усе по-панськи, лю­бе й ми­ле? А в нас усе по-му­жицько­му. Я, ка­же, так жи­ти не мо­жу!" Та й ся­де пла­ка­ти. Ма­ти вго­во­рює, аж па­дає ко­ло неї: "Не плач, доч­ко, не плач! Бог дасть, i в нас по-панськи бу­де!"

А батько та­ки прос­то, бу­ло, ка­же: "Ой, доч­ко! не ду­рiй! Що се ти хи­ме­руєш, якiсь панськi роз­ко­шi все вер­тяться в те­бе на дум­цi. Гля­ди, щоб з те­бе доб­рi лю­ди не смi­ялись!"

Вона розг­нi­вається й ви­бi­жить.

- А що? - ка­же, бу­ло, до жiн­ки, - бог нас по­ка­рає, що ми так ди­ти­ну роз­пус­ти­ли! Не бу­де їй доб­ра у свi­тi, ко­ли та­кою ве­ред­ни­цею зос­та­неться. Не по­ту­рай їй, жiн­ко, бо ка­ятись бу­деш! Чо­му ти її на ро­зум не нав­чиш? Ти ж ма­ти, ти пер­ша по­рад­ни­ця. Во­на в те­бе увесь день бо­жий си­дить та га­ви ло­вить i за хо­лод­ну во­ду не вiзьметься. Ти все за ба­гат­ши­ми пнеш­ся; при­ди­вись, ли­шень, то й по­ба­чиш, що нi за чим гна­тись. Так по­ве­лось те­пер, що аби на пе­ред­нiх ко­ле­сах доб­ре, а на зад­нiх i не­вiть-що!.. Ко­ли жа­луєш ди­ти­ну, то нав­чай грозьбою, ко­ли не мож­на просьбою.

А доч­ка не ду­же-то й слу­хає ма­те­рi: заг­не го­ло­ву, як мушт­ро­вий кiнь, та й вий­де з кiм­на­ти.

Послав бог їм ли­хо: за­хо­ру­вав гос­по­дар та хут­ко i вмер. Як уми­рав, пок­ли­кав доч­ку та й ка­же:

- Доню моя ми­ла, до­ню моя лю­ба! Ба­гацько ти ме­не жу­ри­ла, та не­хай то­бi гос­подь по­да­рує! Пос­лу­хай­ся ме­не хоч те­пер, не пни­ся в па­ни, не гор­дуй своїм ро­дом. Твiй рiд хо­ро­ший i ве­лич­ний: не пло­див нi зло­дiїв, нi ду­шо­губ­цiв, як iн­шi ба­га­тiї ро­ди. Жи­ви, до­ню, як бог то­бi дав, ша­нуй ста­ру неньку. Не­хай би ти ко­ло неї впа­да­ла, а не во­на на ста­рос­тi лi­тах ко­ло ве­ред­ли­во­го дiв­ча­ти! Пос­лу­хай­ся, до­ню!

Вона тiльки пла­че та в ру­ку йо­го цi­лує. Поб­ла­гос­ло­вив її та знов пи­тає:

- А що, до­ню, пам'ята­ти­меш мiй за­вiт то­бi?