Твори том 2 - де Мопассан Ги (книги бесплатно TXT) 📗

Він обіцяв її «дуже любити», — він не сказав їй просто «любити», — обіцяв найняти їй зовсім близько від себе гарне помешкання, обставлене добрими меблями і з покоївкою до її послуг.

Слухаючи його, вона заспокоювалася, потроху приходя-чи до тями, неспроможна повірити, щоб він став так її дурити, розуміючи з його голосу, що він говорить щиро. Переконана, нарешті, й захоплена думкою, що й вона буде пані, засліплена мрією дівчинки, яка народилася в бідності, мрією трактирної служниці, яка раптом зробилася приятелькою такого багатого й порядного чоловіка, — вона сп'яніла від бажання, вдячності й пихи, що змішувалися з її любов’ю до Андре.

Обнявши його за шию, вона шепотіла, вкриваючи його обличчя поцілунками:

— Я вас так люблю! Ви для мене все на світі!

Він відповів розчулено, і собі пестячи її:

— Люба, люба крихітко!

Вона вже майже забула про появу тієї незнайомки, що завдала їй такого горя. А все ж якийсь несвідомий сумнів ще ворушився в неї, і вона запитала його вкрадливо-ніжним голосом:

— А ви справді любитимете мене так, як тут?

Він упевнено відповів:

— Я любитиму тебе так само, як тут.

СИЛЬНА, МОВ СМЕРТЬ

Частина перша

і

Світло падало у простору майстерню крізь відчинене в стелі вікно. Це був широкий чотирикутник блискучого, синявого сяйва, ясний отвір у безкрайню далечінь блакиті, де прудко линули птахи.

Проникнувши у високу, сувору й задрапіровану кімнату, радісне небесне проміння блякло, ніжнішало, засинало на тканинах, зникало в портьєрах, ледве освітлюючи темні кутки, де тільки позолочені рами виблискували вогнями. Тиша і сон, здавалося, оселились усередині, тиша, яка буває в майстерні художника, де він творить. У цих стінах витає думка, вона вирує, виснажується в шалених зусиллях, і коли ця думка заспокоюється, все виглядає стомленим і пригніченим. Все здається мертвим після цих криз життя, і все спочиває— меблі, завіси, великі недомальовані постаті знаменитих людей на полотнах. Так наче все помешкання переймається втомою господаря, страждає із ним, прилучившись до боротьби. Невиразний дурманний запах фарб, скипидару й тютюну наповнював кімнату, проймаючи крісла та килими, і ніщо не порушувало глибокої тиші, крім нсвавих, коротких криків ластівок, що літали над відчиненим вікном, та протяжного, невиразного гомону Парижа, ледве чутного над дахами. Ніщо не порушувало спокою, тільки хмаринки синюватого диму одна по одній здіймались до стелі за кожним спалахом цигарки, що її поволі, не випускаючи з рота, курив Олів’є Бертен, лежачи на дивані.

Втупивши погляд у далечінь, він шукав сюжету для нової картини. Над чим він працюватиме? Цього він не знав. До того ж він був нерішучим, невпевненим у собі митцем, і його боязке натхнення безнастанно вагалося між розмаїтими виявами мистецтва. Багатий, уславлений, він на схилі життя, пізнавши всі почесті, лишився людиною, яка так і не знає твердо, що взяти собі за ідеал. Він був прихильником Римської школи, захисником її традицій, відтворював, як і більшість художників до нього, великі історичні події, а згодом, модернізуючи свої прагнення,

почав малювати живих людей, зберігши проте вірність класичним взірцям. Захоплений своєю справою, невтомний працівник і мрійник, закоханий у своє мистецтво, на якому чудово знався, Бертен досяг, завдяки своєму розуму, високого рівня виконання й великої майстерності, що була породжена почасти його шуканнями та спробами працювати в різних жанрах. Можливо також, що несподіване визнання світом його вишуканих, витончених, бездоганно гарних творів вплинуло на його вдачу, не дозволивши йому стати таким, яким він міг бути за інших обставин. З часу тріумфального дебюту бажання подобатись ніколи не полишало його, хоч він цього й не помічав, міняло потай його шляхи й знесилювало переконання. Це бажання подобатись, до речі, виявлялося в найрізноманітніших формах і дуже сприяло Бертеновій славі.

Його чарівні манери, всі його звички, турботи про свою зовнішність, давня репутація сильного та вправного чоловіка — фехтувальника й верхівця — все це ще більше ширило його славу. Після «Клеопатри» — першого полотна, що прославило його в свій час, — Париж раптом закохався в нього, визнав його та привітав, і він став одним із тих блискучих світських художників, яких можна зустріти на прогугянці в Лісі ², про яких сперечаються салони і яких ще замолоду приймають до Інституту ³. Бін увійшов у світ слави переможцем, якого визнало все місто.

Так, голублячи й пестячи, доля вела Бертена до наближення старості. Отож під впливом чудового дня, подих якого доносився з вулиці, він шукав поетичного сюжету. Трохи обважнілий від цигарки й сніданку, він мріяв, втупивши погляд у простір, креслячи в блакиті мінливі силуети: граціозних жінок на лісовій стежці або на тротуарах міста, закоханих на березі річки, — всі ті любовні фантазії, що тішили його думку. Образи вимальовувались на небі, неясні й рухливі в його барвистих видіннях, а ластівки, розтинаючи простір невпинним польотом, подібним до польоту стріл, немовби хотіли стерти, знівечити їх помахами крил.

Бін нічого не знаходив. Усі образи нагадували щось створене, всі жінки, які з’являлись, були дочками чи сестрами тих, кого вже породила його художня уява, і страх, невиразний, але ось уже цілий рік невідступний, — страх перед тим, що він вичерпався, замкнув коло своїх сюжетів, витратив своє натхнення, — ставав дедалі відчутнішим у цьому огляді, в неспроможності мріяти про нове й знаходити невідоме.

Бертен мляво підвівся, щоб подивитись, чи не знайдеться в його теках серед ескізів чогось такого, що збудить якусь ідею.

Пихкаючи димом, він почав гортати ескізи й малюнки, які ховав під замком у великій старовинній шафі; але це марне шукання незабаром набридло йому, і він з гнітючим почуттям кинув цигарку, засвистів модну вуличну пісеньку і, нахилившись, витяг з-під стільця важкі гантелі.

Відслонивши другою рукою завіску, що затуляла дзеркало, яким він контролював точність поз і перевіряв правильність зображення, Бертен став біля нього й почав жонглювати, не зводячи з себе погляду.

В майстернях він уславився своєю силою, а у вишуканому товаристві — своєю красою. Тепер літа гнітили його й обтяжували. Високий, кремезний, широкогрудий, він мав уже черевце, як старий борець, хоч і вправлявся щодня шпагою та їздив верхи. А обличчя було ще й досі гарне — тільки трохи змарніло. Сиве волосся, шорстке й коротке, оживляло його чорні очі під густими сивими бровами. Густі вуса, вуса старого солдата, були майже чорні, надаючи обличчю енергійного й гордовитого виразу.

Стоячи перед дзеркалом і тримаючи в міцних руках гантелі, він робив різні вправи і вдоволеним поглядом стежив за спокійним та могутнім напруженням м’язів.

Раптом у дзеркалі, де відбивалась уся майстерня, він побачив, як заворушилась портьєра, і з-за неї виткнулася жіноча голівка.

Голос позад нього спитав:

— Ви тут?

— Тут, — відповів він і обернувся. Потім, кинувши гантелі на килим, підбіг до дверей, показуючи легкість своїх рухів.

Увійшла жінка в світлій сукні. Привітавшись, вона мовила:

— Ви займаєтесь спортом?

— Еге ж, — відказав він, — я пишався тут, як павич, а мене й спіймали на злочині.

Вона засміялась і пояснила:

— Вашого конс’єржа не було, та я знаю, що ви завжди в цей час самі, і зайшла без попередження.

Він дивився на неї.

— Сто чортів! Яка ви чарівна! Який шик!

— Атож, у мене нова сукня. Чи гарна?

— Чарівна, просто чарівна. Зараз таки добре розуміються на тонкощах туалету.

Він ходив круг неї, гладив матерію, змінював кінчиками пальців стрій зборів, бо знався на одязі, як кравець, адже протягом усього свого життя він віддавав свою думку митця й фізичну силу, щоб відтворювати тонкими пензлями мінливі й вишукані моди, щоб виявити жіночу грацію, замкнену й полонену в панцирі оксамиту та шовку чи під оснігом мережив.