Твори том 2 - де Мопассан Ги (книги бесплатно TXT) 📗
Олів’є Бертен ніжно тримав її в своїй руці, милуючись. Він грався пальчиками, мов живими цяцьками, і казав:
— Яка це втішна річ! Яка втішна! Яка ця маленька, мила частина тіла, розумна та спритна! Все, що хочеш, вона робить — книжки, мережива, будинки, піраміди, локомотиви, тістечка, а часом — дарує пестощі, і це найкраща її робота.
Він знімав один по одному персні, а коли упала й золота тоненька обручка, прошепотів, усміхаючись:
— Закон. Вшануймо.
— Дурник! — трохи ображено сказала вона.
Олів’є завжди був охочий поглузувати — та французька риса, яка надає видимої іронії найсерйознішим почуттям, — і часто мимоволі смутив графиню, не в змозі збагнути тонких жіночих особливостей і відрізнити межі священних, як він казав, ділянок. Найдужче вона гнівалась, коли він трохи хвалькувато й фамільярно говорив про їхній тривалий зв’язок, називаючи його найкращим взірцем кохання дев’ятнадцятого століття.
Помовчавши, вона спитала:
— Поведете мене й Аннету на вернісаж?
— Звичайно.
Далі вона спитала про найкращі картини на майбутній виставці, що мала відкритись через два тижні.
Але зненацька, може згадавши, що їй треба кудись піти, вона мовила:
— Ну, давайте черевика. Я йду.
Він замріяно грався легеньким взуттям, крутячи його в руках.
Нахилившись, він поцілував ніжку, що, здавалось, пливла між сукнею та килимом і вже не ворушилась, прохолонувши трохи на повітрі, потім узув її; пані де Гійруа, підвівшись, підійшла до столу, де біля каламаря, в якому, як це буває майже у всіх художників, висохло чорнило, купою лежали папери, розкриті листи, давні й нові. Вона з Цікавістю дивилася на папери, брала їх у руки, піднімала, аби побачити, що є під сподом.
Бертен сказав, підійшовши до неї:
— Ви порушуєте мій безлад.
Не відповідаючи, вона спитала:
— А хто це хоче купити ваших «Купальниць»?
— Американець якийсь, не знаю його.
— А ви домовились щодо «Вуличної співачки»?
— Так. Десять тисяч.
— Добре зробили. Картина мила, але не рідкісна. Прощавайте, любий.
Вона підставила йому щоку, і він доторкнувся до неї спокійним поцілунком; потім вона зникла за портьєрою, півголосно сказавши:
— В п’ятницю, о восьмій. Не проводьте мене, я не хочу. Ви ж знаєте це. Прощавайте.
Коли вона пішла, Бертен закурив цигарку, далі почав неквапом ходити по майстерні. Перед ним постало все минуле їхнього кохання. Він пригадував давно забуті подробиці, шукав їх і поєднував, захопившись цими спогадами.
Було це тоді, коли він тільки-но сходив зіркою на мистецькому обрії Парижа, коли художники привернули до себе всю ласку публіки і заселяли цілий квартал чудових будинків, зароблених кількома мазками пензля.
Бертен, вернувшись у 1864 році з Рима, кілька літ прожив без визнання та слави; але після того, як у 1868 році він виставив свою «Клеопатру», критика й публіка за кілька днів піднесли його до небес.
В 1872 році, по війні, по тому, як смерть Анрі Реньо стала для всіх його товаришів немовби п’єдесталом для слави, Бертена за сміливий сюжет «Іокасти» зарахували до відчайдухів-новаторів, дарма що картина, намальовайа до міри оригінально, задовольнила навіть академіків. В 1873 році перша медаль за «Алжірську єврейку», яку він намалював, вернувшись із подорожі по Африці, висунула його в перші ряди, а після портрета княгині де Саліа в 1874 році вищий світ визнав його першим портретистом своєї доби. Відтоді він став улюбленим художником парижан та парижанок, найвправнішим і найпроникливішим тлумачем їхньої краси, манер та натури. Через кілька місяців усі світські красуні Парижа почали запобігати його ласки, палко бажаючи, щоб він портретував їх. Однак його доводилося довго вмовляти, і брав він дуже дорого.
Тож, ставши модним і буваючи в світі, Бертен побачив якось у герцогині де Мортмен молоду жінку в глибокій жалобі, вона прощалась, коли він входив, і ця зустріч на порозі заворожила його, як чудове видиво, сповнене елегантності й краси.
Спитавши її ім’я, він дізнався, що звати її графиня де Гійруа, що вона — дружина здрібнілого нормандського дворянина, агронома й депутата, носить жалобу по батькові свого чоловіка, що вона розумна, і всі її люблять та шанують.
Все ще схвильований цією зустріччю, що зачарувала його як художника, Бертен тут же сказав:
— От із кого я залюбки написав би портрет!
Другого ж дня його слова було передано молодій жінці, і того ж вечора він одержав записку на блакитному, трохи напахченому папері, писану рівними й тонкими літерами, що піднімались трохи вгору у правий бік:
«Пане.
Герцогиня де Мортмен, виходячи від мене, сказала, що ви висловили бажання зробити з мого бідного обличчя один із своїх шедеврів. Я охоче віддала б його до ваших послуг, якби була певна, що ви не кинули слів на вітер і вбачаєте в мені щось, що могли б відтворити й ідеалізувати.
Прийміть, пане, вияв моєї найщирішої пошани.
Анна де Гійруа»
Відповідаючи, Бертен запитав, коли можна відрекомендуватися графині. Його запросили на сніданок наступного понеділка.
Графиня жила на другому поверсі великого й пишного сучасного будинку на бульварі Мальзерб. Через простору вітальню, оббиту блакитним шовком у білих з позолотою багетах, художника провели в кімнату, подібну до будуара, обвішану гобеленами минулого століття з ясними і грайливими, ніжного відтінку шпалерами в стилі Ват, то, і з граціозними малюнками, що їх, здавалось, задумали й виконували майстри, замріявшись про кохання.
Не рстиг він сісти, як увійшла графиня. Ішла вона так легко, що Бертен не почув її кроків у сусідній кімнаті, і здивувався, побачивши її. Вона по-дружньому подала йому руку.
— Тож виходить, ви таки хочете портретувати мене, — сказала вона.
— Це буде щастям для мене, пані.
Чорна вузька сукня робила її дуже тонкою, надавала їй зовсім молодого, а проте поважного вигляду, який не відповідав осяяному білявим волоссям усміхненому обличчю.
Увійшов граф, ведучи за руку шестилітню дівчинку.
Пані де Гійруа познайомила:
— Мій чоловік.
Граф де Гійруа був низенький на зріст, без вусів, з запали ми щоками, що чорніли при шкірі прорістю голеної бороди.
Він нагадував священика або актора довгим, закинутим назад волоссям, ввічливими манерами й двома округлими великими зморшками коло рота, що спускались від щік до підборіддя і немов утворилися від звички прилюдно говорити.
Граф подякував Бертенові пишними фразами, що виявляли промовця. Він давно вже хотів мати портрет своєї дружини, і, певна річ, обрав би пана Олів’є Бертена, коли б не боявся відмови, бо знає, як йому допікають проханнями.
Зрештою, вони з великою обопільною гречністю погодились, що пан де Гійруа завтра приведе дружину в майстерню. Проте він спитав, чи не краще було б перечекати, зважаючи на її глибоку жалобу, але художник заявив, що хоче відтворити перше своє враження та чарівний контраст її мінливого, витонченого обличчя в сяйві золотистого волосся з суворим чорним убранням.
Другого дня графиня прийшла з чоловіком, а потім приходила з дочкою, садовлячи її коло столу, заваленого книжками з кольоровими малюнками.
Олів’є Бертен, як звичайно, був дуже стриманий. Світські жінки трохи бентежили його, бо він їх зовсім не знав. А проте уявляв їх собі розпусними й дурними, лицемірними й небезпечними, нікчемними й бундючними. З менш знатними жінками він мав минущі зв’язки — вони легко піддавалися цьому дотепному, стрункому атлетові з енергійним, смаглявим обличчям, якого знав увесь Париж. їм Бертен навіть віддавав перевагу, і йому подобалося їхнє вільне поводження й вільна мова, — адже він звик до легковажних, жартівливих і веселих звичаїв майстерень, де бував найчастіше. Відвідував він і світські салони — задля слави, а не задля душі, любив їх ради пихи, діставав там замовлення, пишався перед прекрасними дамами й слухав їхні компліменти, але уникав залицяння. Не дозволяючи собі з ними ні сміливих жартів, ні ризикованих слів, він вважав цих дам за погордливих і мав репутацію статечного, пристойного добродія. Раз у раз, коли котрась приходила до нього позувати, хоч вона й старалась йому сподобатись, він почував ту суспільну нерівність, що не дозволяє плутати худонсників із світськими людьми, дарма що вони часто зустрічаються. В смішках та в захопленні, завжди трохи нещирих у жінок, він бачив підсвідому стриманість істоти, що вважає себе вищою за походженням. Це збуджувало в нього гонор, додавало підкресленої шаноби, — а по суті, майже чванливості — поводженню, і разом з прихованою пихою вискочня, який домігся рівності з князями та княгинями, все це викликало в нього гордощі людини, що завдяки своєму розумові посіла те становище, яке іншим дає народження. Про нього говорили з відтінком подиву: «Він напрочуд добре вихований». Цей подив його тішив, але воднораз і ображав, бо показував на належні межі.
