Твори том 2 - де Мопассан Ги (книги бесплатно TXT) 📗
Знову він питав себе, що сталося з нею відтоді, як він її покинув? Чи вона страждала, чи жалкувала за другом, якого відштовхнула її байдужість, чи примирилася з цією розлукою, і тільки її самолюбство було ображене?
І бажання знати це зробилося таким непереможним, так охопило його, немов розпеченими кліщами, що в нього з’явилася смілива й чудна, ще не виразна думка. Він повернув до Фонтенбло. Прийшовши туди, він зайшов на телеграф з душею, сповненою вагання і трепетної тривоги. Але ніби якась сила штовхала його, непереможна сила, що йшла від самого серця.
Тремтячою рукою узяв зі столу телеграфний бланк і слідом за ім’ям і адресою пані де Бюрн написав:
«Мені так хотілося б знати, що ви думаєте про мене! Я не можу нічого забути.
Андре Маріоль. Монтіньї»
Потім він вийшов, найняв візника й повернувся до Мон-тіньї, збентежений і схвильований своїм учинком і вже жалкуючи про нього.
Він вирахував, що коли вона зробить йому ласку й відповість, то він одержить її листа за два дні, але цілий наступний день він уже не виходив з дому, боячись і сподіваючись одержати телеграму.
Близько третьої години пополудні, коли він лежав у гамаку на терасі, Елізабет сказала йому, що якась пані хоче його бачити.
Він так схвилювався, що аж дух захопило, і коли підходив до будинку, то ноги йому підломлювалися і серце тріпотіло. Не сподівався, однак, що то вона.
Він відчинив двері до вітальні, і пані де Бюрн, що сиділа на канапці, підвелася і, всміхаючись трохи стриманим усміхом, з легким примусом на обличчі та в манерах, подала йому руку, кажучи:
— Я приїхала дізнатися, як ви живете, бо телеграф не досить докладно виконав це завдання.
Він так зблід, що в її очах блиснула радість, і був такий схвильований, що не міг говорити і тільки тулив до уст подану йому руку.
— Боже! Які ж ви добрі! — мовив він нарешті.
— Ні, просто я не забуваю друзів і турбуюся за них.
Вона дивилася йому просто в вічі тим запитливим глибоким поглядом, який зразу схоплює усе, проникає в думки аж до дна й розкриває будь-які хитрощі. Вона, очевидно, була задоволена, бо усміх освітив її обличчя.
— У вашому будиночку дуже гарно. Ви в ньому щасливі?
— Ні, пані.
— Невже? В такій гарній місцині, в цьому чудовому лісі, на цій чарівній річці? Але ж ви, певне, тішитеся тут цілковитим спокоєм і щастям?
— Ні, пані.
— Але чому ж?
— Бо й тут не можу забути.
— А вам конче треба щось забути, щоб стати щасливим?
— Так, пані.
— Можна довідатися, що саме?
— Ви й самі знаєте.
— Значить?
— Значить, я дуже нещасливий.
Вона сказала з самовдоволеним співчуттям:
— Я так і подумала, одержавши вашу телеграму, і тому приїхала, поклавши собі одразу вернутися назад, якщо я помилилася.
Трохи помовчавши, вона додала:
— Коли я вже не їду негайно, то можна оглянути ваші володіння? Ота невеличка липова алея здається мені чудовою. Там буде приємніше, ніж тут, у вітальні.
Вони вийшли. На ній була рожево-бузкова сукня, зразу так гармонійно злилася з зеленню дерев та блакиттю неба, що пані де Бюрн здалася Маріолеві надзвичайною, неначе видиво несподіваної й нової краси та привабності. Її високий, тонкий стан, її обличчя, таке делікатне й свіже, легке пасмо золотавого волосся, що вибилося з-під великого, теж рожево-бузкового капелюшка, облямованого довгим страусовим пером, її тонкі руки, що тримали закриту парасольку, і її гордовита, велична хода — все це вносило в цей сільський садок якесь неприродне, несподіване, чуже, чудне й солодке враження, ніби від персонажа з казки, з мрії, з гравюри, з картини Ватто, персонажа, створеного уявою поета чи живописця, котрий надумався прийти на село, щоб уразити своєю красою.
Дивлячись на неї з глибоким трепетом, сповнений колишньої жаги, Маріоль згадав тих двох жінок, яких він бачив на вулиці в Монтіньї.
Вона спитала його:
— Хто та дівчина, що відчинила мені двері?
— Служниця.
— Вона не схожа… на покоївку.
— Так. Вона справді дуже мила.
— Де ви знайшли таку?
— Зовсім недалеко, в готелі для художників, де клієнти загрожували її цноті.
— А ви зберегли ту цноту?
Він почервонів і відповів:
— А я зберіг.
— Може, собі на користь?
— Звичайно, собі на користь, я волію бачити коло себе гарне обличчя, а не погане.
Це все, що вона вам навіює?
— Мабуть, вона мені ще навіювала непереможну потребу знов побачити вас, бо кожна жінка, коли вона хоч на хвилиночку привертає мою увагу, змушує мене думати про вас.
— Дотепно сказано! А вона любить свого рятівника?
Він почервонів ще дужче. Швидко, як блискавка, у нього
промайнула думка, що ревнощами добре впливати на жіноче серце, і він вирішив збрехати лише наполовину. Трму він одповів вагаючись:
— Я не знаю. Можливо. Вона дуже дба&тшва й уважна до мене.
Ледь помітна досада змусила пані де Бюрн шепнути:
— А ви?
Він подивився на неї очима, що горіли коханням, і сказав:
— Ніщо не може одвернути мене від вас.
Це теж було дуже дотепно сказано, але вона вже нічого не помітила, такою безперечною правдою здалися його слова. Хіба ж може така жінка, як вона, сумніватися в ньому? Вона таки справді не мала сумніву і, цілком задоволена, більше вже не цікавилася Елізабет.
Вони сіли на полотняних стільцях, у затишку під липами, над річкою.
— Що ви подумали, коли я поїхав?
— Що ви дуже нещасливі.
— З моєї вини, чи з вашої?
— З нашої вини.
— А потім?
— А потім, почуваючи, що ви схвильовані і збуджені, я зважила, що наймудріше буде дати вам передусім змогу заспокоїтися. І я почала чекати.
— Чого ж ви чекали?
— Вісточки від вас. Я її одержала, і ось я тут. А тепер ми поговоримо з вами як серйозні люди. Отже, ви все ще мене кохаєте? Я питаю вас про це не з кокетства… я питаю як друг.
— Я все ще вас кохаю.
— Чого ж ви хочете?
— Не знаю. Я у ваших руках.
— О, мені все дуже ясно, але я не висловлюю вам своїх думок, доки не знатиму ваших. Розкажіть мені про себе, про все, що робилось у вашому серці, у вашому розумі, відтоді як ви втекли.
— Я думав про вас, оце і все, що я робив.
— Так, але як думали? Що саме? До чого ж ви прийшли?
Він розказав їй про свій твердий намір вилікуватися від кохання од неї, про свою втечу, про блукання в цьому величезному лісі, де він знайшов її саму, про дні, сповнені невідступних спогадів, про ночі, повні пекучих ревнощів. Він розказав цілком щиро про все, окрім кохання Елізабет, її імені він більше й не згадував.
Пані де Бюрн слухала, певна, що він бреше, переконана почуттям свого панування над ним ще більше, ніж щирістю його голосу, і раділа зі свого тріумфу, з того, що знов володіє ним, бо все-таки дуже любила його.
Потім він почав гірко нарікати на своє безпорадне становище, і, розхвилювавшись від розповіді про те, як намучився і про що так багато думав, у палкому нестримному пориві, але без гніву й гіркоти, обурений і подоланий неминучістю, почав знов дорікати їй, що вона неспроможна кохати.
Він усе повторював:
— Дехто позбавлений дару подобатися, а ви позбавлені дару кохати.
Вона жваво перебила його, озброєна цілим рядом доказів і заперечень.
— Зате я володію даром постійності,— сказала вона. — Невже б ви були не такі нещасні, коли б я після того, як десять місяців вас обожнювала, тепер закохалася в іншого?
Він скрикнув:
— Невже жінка не модде кохати тільки одного чоловіка?
Вона гаряче заперечила:
— Не можна кохати без кінця, можна тільки бути вірною. Невже ви думаєте, що несамовите почуття може тривати роками? Ні і ні! Ну, а ті жінки, що живуть самими пристрастями, буйними, тривалими чи короткими спалахами своїх забаганок, ті просто роблять зі свого життя романи. Герої змінюються, обставини й пригоди повні несподіванок і різноманітності, розв'язка завжди інша. Визнаю! Усе це для них дуже весело й цікаво, бо хвилювання зав'язки, розвитку і кінця щоразу наново переживаються. Але коли це скінчено — це скінчено назавжди… для нього… Розумієте?
