Твори том 2 - де Мопассан Ги (книги бесплатно TXT) 📗
— Дуже вдало, — сказав він нарешті.— Надзвичайно вам личить.
Вона приймала захоплення, радіючи, що гарна і подобається йому.
Не молода вже, але ще вродлива, не дуже висока, трохи розповніла, але свіжа, у сяйві всього того, що надає принади сорокарічній жінці, вона нагадувала одну з тих троянд, що довгий час цвітуть, аж поки, перецвівши, осипають свої пелюстки за одну годину.
Ця жінка зберегла під білявим волоссям жваву й юну красу парижанок, що, не старіючись, носять у собі дивну силу життя, невичерпний запас опору, що двадцять років лишаються незмінні, непорушні, переможні, передусім дбають за своє тіло та пильнують здоров’я.
Вона підняла вуаль і шепнула:
— То що ж, мене не поцілують?
— Я курив, — сказав Бертен.
— Фе! — скривилась вона.
Потім, простягаючи губи, мовила:
— Тим гірше.
їхні уста зустрілись.
Він взяв у неї парасольку і звичним рухом скинув із неї жакет, швидко і впевнено. Вона сіла на диван, і він з цікавістю спитав:
— А як почуває себе ваш чоловік?
— Дуже добре. Він, певно, промовляє зараз у палаті.
— 01 Про що ж саме?
— Мабуть, про буряки та свиріпову олію, як завжди.
Чоловік її, граф де Гійруа, депутат від департаменту Ер, обрав собі за фах сільське господарство.
Побачивши в кутку, ескіз, їй невідомий, гостя підійшла до нього.
— Це що таке?
— Пастель, яку я почав, портрет княгині де Понтев.
— Знаєте — сказала вона поважно, — коли ви знову будете малювати жіночі портрети, я закрию вашу майстерню. Бо надто добре знаю, чим така робота кінчається.
— О, — зауважив він, — двічі портрета Ані не малюють.
— Сподіваюсь.
Вона розглянула почату пастель, як жінка, що розуміється на мистецтві. Відступила, підійшла, прикрила очі рукою, вибрала місце, звідки ескіз видно було в найкращому освітленні, і схвально сказала:
— Дуже добре. Вам удаються пастелі.
Втішений її словами, він пробурмотів:
— Ви гадаєте?
— Так, це особливе мистецтво, для нього треба мати тонкий смак. Воно не для малярів.
Уже дванадцять років вона виховувала в ньому нахил до вишуканого мистецтва, долала його потяг до простої дійсності.і з міркувань світської елегантності непомітно штовхала його до ідеалу трохи манірної та штучної краси.
— Яка ж вона із себе, ця княгиня? — спитала вона.
Він мусив розповісти, переходячи від туалету до зауважень про розум, безліч усіляких подробиць, тих дрібних деталей, у яких кохається ревнива й тонка жіноча цікавість.
І раптом питання:
— А не кокетує вона з вами?
Він засміявся і побожився, що ні.
Тоді вона пильно на нього глянула, поклавши йому руки на плечі. Від пристрасті, вкладеної у це питання, її круглі зіниці тремтіли в блакитній оболонці, покрапленій дрібнесенькими чорними цяточками, ніби бризками чорнила.
— Справді, вона не кокетує? — повторила вона пошепки.
— Та справді ж!
— А втім, я й не турбуюсь, — докинула вона. — Тепер ви тільки мене любитимете. З іншими — покінчено. Запізно, бідолашний мій друже.
Його пройняло те легеньке болісне тремтіння, що турбує
серце зрілих чоловіків, коли їм нагадують про літа, і він пробурмотів:
— Сьогодні, завтра, як і вчора, в житті моєму не було й не буде нікого, крім вас, Ані.
Вона взяла його за руки і, вернувшись до дивана, посадовила поруч з собою.
— Про що ви думали?
— Шукаю сюжет до картини.
— Що саме?
— Не знаю, бо ж шукаю.
— А що ви цими днями робили?
Він мусив розказати їй про всі візити, що мав, про обіди й вечірки, розмови б плітки. А втім, обох їх цікавила ця нікчемна дріб’язковість світського існування. Суперництво, відомі чи тільки підозрювані зв'язки, готові, безліч разів переказані й чувані міркування про тих самих осіб, ті самі події й ті самі думки захоплювали й топили їхній розум у каламутній і неспокійній річці, що зветься паризьким життям. Знаючи всіх і скрізь буваючи, Бертен, як художник, що перед ним усі двері відчинені, вона, як елегантна дружина консервативного депутата, — були натреновані в цьому спорті витонченого французького базікання, банального, ласкаво злостивого, марно дотепного, вульгарно вишуканого, що надає виняткової і вельми заздрісної репутації тим, чий язик нагострився в цьому порожньому ли-хомовстві.
— Коли ви прийдете обідати? — спитала вона зненацька.
— Коли хочете. Призначте день.
— У п’ятницю. В мене будуть герцогиня де Мортмен, Корбелі та Мюзадьє; святкуватимемо повернення моєї дівчинки, що сьогодні ввечері приїздить. Але мовчіть про це. Це секрет.
— О, звичайно, я прийду! Дуже радий буду побачити Аннету. Вже три роки, як я її не бачив.
— Правда! Три роки!
Аннета жила спочатку в Парижі, з батьками, але потім її пристрасно полюбила бабуся, пані Параден, що постійно жила в маєтку свого зятя, у замку Ронсьєр, в Ері,— полюбила так, як може любити востаннє стара, майже сліпа жінка.
Бабуся за кожним разом довше й довше залишала дівчинку в себе, а що Гійруа майже половину свого життя перебували в цьому маєтку, куди їх раз у раз кликали
господарчі справи чи вибори, то врешті вони почали лише час од часу привозити дочку до Парижа, та й сама вона більше вподобала вільне й рухливе сільське життя, ніж замкнуте життя в місті.
Останні три роки вона не приїздила жодного разу, бо графиня воліла тримати її віддалік, щоб не збуджувати у неї нових звичок до того дня, коли Аннета мала вступити у світ. Пані де Гійруа послала до неї двох освічених виховательок і частіше стала навідувати матір та дочку. До того ж дівчина не могла надовго покинути замок — стара бабуся хворіла й чимдалі підупадала на силі.
Колись Олів’є Бертен щороку їздив до Ронсьєра на півтора-два місяці, але вже три роки ревматизм гнав його на води в далекі міста, а там у ньому пробуджувалася така любов до Парижа, що, повернувшись, він уже не виїздив із нього.
Аннета мала приїхати тільки восени, але в батька раптом виник план одружити її, і він викликав дочку, щоб познайомити з призначеним їй нареченим, маркізом де Фарандаль. Проте цей план тримали в секреті, і пані де Гійруа втаємничила у нього тільки Олів’є Бертена.
Тому він спитав:
— Виходить, чоловік ваш не змінив свого рішення?
— Ні, і, як на мене, вибір його вельми вдалий.
Потім вони заговорили про інше.
Графиня вернулась до мистецтва й умовляла Бертена намалювати Христа. Він відмовлявся, доводячи, що картин таких уже досить на світі, але вона стояла на своєму, уперто й нетерпляче наполягаючи:
— О, коли б я вміла малювати, то показала б вам свій задум; це було б щось нове й сміливе. Його знімають з хреста, і той, що руки йому від цвяхів одірвав, не вдержав тіла. Воно падає просто на юрбу, яка звела руки, щоб схопити його й підтримати. Розумієте?
Так, він розумів, навіть знаходив цей задум оригінальним, але зраджувати своїх нових прагнень не хотів; і, помітивши, що подруга його лежить на дивані, звісивши ніжку в елегантному черевичку та прозорій панчосі, крізь яку було видно тіло, він вигукнув:
— Ось що треба малювати! Ось де життя: жіноча ніжка, що визирає з-під сукні! В неї все можна вкласти — істину, бажання й поезію. Хіба ж є щось гарніше, щось привабливіше за жіночу ніжку? До того ж, яка таїна: вона схована, її не бачиш, але почуваєш під тканиною!
Сівши по-турецькому долі, він зняв черевичка, і ніжка, звільнившись від шкіряного футляра, заворушилась, мов жваве звірятко, сама дивуючись з своєї волі.
— Як це тонко, як це вишукано і разом з тим виразно! — повторював Бертен. — Виразніше за руку. Покажіть свою руку, Ані!
На ній були довгі, аж по лікті, рукавички. Знімаючи одну, вона взяла її вгорі за край і хутко спустила, вивернувши, мов зміїну шкіру. З’явилася біла, повна, округла рука, так швидко оголена, що вмить збуджувала думку про прекрасну, сміливу наготу.
Графиня простягла руку, зігнувши кисть. Персні блищали на її білих пальцях, а рожеві довгі нігті здавалися пазурами, що їх випустила в любовній нестямі ця чарівна жіноча лапка.
