Любий друг (Збірник) - де Мопассан Ги (лучшие бесплатные книги .TXT) 📗
— Я не звикла, щоб зі мною так розмовляли. Тоді сама піду, прощай!
Він зрозумів, що тут не жарт, кинувся до неї, взяв її за руки й прошепотів, цілуючи:
— Прости мене, люба, прости, я дуже нервовий сьогодні, дуже дратівливий. Бо неприємності в мене, турботи, знаєш, діла.
Вона відповіла трохи м’якше, але ще не заспокоївшись:
— Мене це не обходить; я не хочу, щоб ви зганяли на мені злість.
Він обійняв її і повів до канапи.
— Слухай, ясочко, я зовсім не хотів тебе образити, не думав навіть про те, що казав.
Присилував її сісти й сам став перед нею навколішки:
— Простила мене? Скажи, що простила.
Вона холодно прошепотіла:
— Хай, тільки годі вже.
І, підвівшись, додала:
— Тепер ходімо гуляти.
Він стояв навколішках, оповиваючи її ноги, й шепотів:
— Прошу тебе, лишімось. Благаю тебе. Зроби ради мене. Так хочеться побути цей вечір з тобою, самому, тут, коло вогню. Скажи «так», благаю тебе, скажи «так».
Вона виразно й суворо відповіла:
— Ні. Хочу гуляти і твоїм примхам не поступлюся.
Він обстоював:
— Благаю тебе, в мене є причина, серйозна причина…
Вона знову сказала:
— Ні. А коли не хочеш іти зі мною, сама піду. Прощай.
Вона випручнулась і підійшла до дверей. Він підбіг і знову обійняв її.
— Слухай, Кло, моя маленька Кло, слухай, поступися мені.
Вона мовчки хитала головою й ухилялась від поцілунків, визволяючись із обіймів, щоб піти.
Він бубонів:
— Кло, моя маленька Кло, є причина…
Вона спинилась і глянула йому в вічі:
— Неправда… Яка?
Він почервонів, не знаючи, що казати. І вона обурено сказала:
— Сам же бачиш, що неправда… негідник…
І гнівно вирвалась із слізьми на очах. Він знову схопив її за плечі і в розпуці, ладний до всього признатись, аби уникнути розриву, розпачливо промовив:
— Та в мене ні шага немає… От що.
Вона раптом спинилась і перепитала, зазираючи йому в вічі, щоб прочитати правду:
— Що ти кажеш?
Він почервонів до волосся.
— Кажу, що ні шага немає. Розумієш? Ні франка, ні півфранка, нема чим платити за чарку смородинівки в кафе, де ми підемо. Ти примушуєш мене казати ганебні речі. Не міг же я йти з тобою, а потім уже, коло столу, спокійно признатись, що не можу платити…
Вона все дивилась йому в вічі:
— Так… це правда?.. Правда?
Він вивернув в одну мить усі свої кишені в штанях, жилеті та піджаці й пробурмотів:
— Ну… задовольнилась… тепер?
Зненацька вона простягла руки в пристрасному пориві й кинулась йому на шию.
— О, мій бідненький… бідненький… коли б я знала була! Як же це сталося?
Посадовила його, сама сіла йому на коліна, оповила руками йому шию, цілуючи раз у раз, цілуючи його вуста, очі, й примусила розповісти, звідки таке нещастя взялося.
Він вигадав зворушливу історію. Йому треба було допомогти батькові, що в скруту трапив. Дав йому не тільки всі свої заощадження, але й напозичався чимало.
Він додав:
— Найменше з півроку голодуватиму, бо всі кошти вичерпав. Дарма, в житті буває усяко. Гроші, зрештою, не варті клопоту.
Вона шепнула йому на вухо:
— Я позичу тобі, хочеш?
Він гордо відповів:
— Ти дуже люба, ясочко, але не говорімо про це, прошу тебе. Ти ображаєш мене.
Вона замовкла; потім стиснула йому руку й прошепотіла:
— Ти й не знаєш, як я тебе люблю.
Це був один з найкращих вечорів їхнього кохання.
Збираючись іти, вона сказала усміхаючись:
— Ех, як приємно було б у твоєму становищі знайти десь у кишені забуту монету, що залізла в підбивку.
Він щиро відповів:
— А звичайно.
Додому вона хотіла йти пішки через те, що місяць чудовий, і весь час на нього захоплено дивилась.
Стояла холодна й ясна ніч на початку зими. Ясний мороз підганяв перехожих і коней. Закаблуки дзвонили по пішоходах.
Прощаючись, вона спитала:
— Хочеш, побачимось позавтра?
— Безперечно.
— У той самий час?
— У той самий.
— Прощай, любенький.
І ніжно поцілувались.
Додому він ішов швидко, міркуючи, що починати завтра, щоб зарадити справі. Відімкнувши двері до кімнати, понишпорив у жилетній кишені, шукаючи сірники, і спинився від дива, бо відчув під пучками монету.
Засвітивши світло, схопив ту монету, щоб роздивитись. Золотий!
Подумав, що збожеволів.
Крутив її в руці, міркуючи, з якого дива опинились там гроші. Не з неба ж вони в його кишеню впали.
Потім відразу догадався й спалахнув благородним гнівом. Коханка справді казала йому про гроші, які добре знайти в скруту за підбивкою. Це вона подала йому цю милостиню. Який сором!
Він побожився:
— Ну, прийде ж вона позавтра! Покажу я їй!
І ліг спати, хвилюючись від гніву та приниження.
Прокинувся пізно. Голодний. Хотів знову заснути, щоб устати тільки о другій. Потім подумав: «Це не допоможе мені, треба ж нарешті грошей роздобути». І пішов, сподіваючись, що на вулиці щось добере.
Не добрав він нічого, але коло кожного ресторану йому рот сповняла голодна слина.
О дванадцятій, знову-таки нічого не вигадавши, раптом зважився: «Чи ба, поснідаю на Клотільдині гроші, це ж не перешкодить мені завтра віддати їх».
Отож він поснідав у пивниці за два з половиною франки. У редакції він віддав ще три франки швейцарові:
— Маєте, Фукаре, ось гроші, що вчора позичали мені на візника.
Працював він до сьомої. Потім пішов обідати й знову взяв три франки з тих грошей. Дві шклянки пива ввечері піднесли його денні видатки до дев’яти франків тридцяти сантимів.
Але ж не міг він за добу поновити свого кредиту або знайти нові джерела і другого дня позичив ще шість франків п’ятдесят із тих двадцяти франків, що мусив віддати ввечері, — отже, прийшов на призначене побачення з чотирма франками двадцятьма сантимами в кишені.
Настрій у нього був, як у скаженого собаки, і він намірявся відразу викласти все навпростець. Він скаже коханці: «Знаєш, я знайшов двадцять франків, що ти поклала мені тоді в кишеню. Не віддаю їх тобі сьогодні, бо становище моє не змінилось, та й часу не було клопотатись грошовою справою. Але віддам першого ж разу, як ми побачимось».
Вона прийшла ніжна, ласкава, побоюючись. Як він зустріне її? І міцно поцілувала його, щоб уникнути розмови в першу хвилину.
Він і собі думав: «Матиму ще час торкнутись цієї справи. Почекаю нагоди».
Нагоди не дочекався й нічого не сказав, не зважаючись підступити до такої делікатної теми.
Вона вже не згадувала за прогулянку й була з ним чарівна.
Розійшлись вони опівночі, призначивши побачення аж у середу на тому тижні, бо пані де Марель мала кілька запрошень на обіди.
Другого дня, коли платив за сніданок і шукав чотири монети, що мали в нього лишитись, Дюруа знайшов п’ять, з них одну золоту.
Спочатку він подумав, що вчора через недогляд дали золотого з рештою, потім зрозумів, і серце йому принижено затремтіло від цієї настирливої милостині.
Як шкодував він, що змовчав! Коли б сказав різко, цього не було б.
Чотири дні уперто й марно бився він, щоб розжитись на п’ять луї, та й другого Клотільдиного золотого проїв.
Вона примудрилась — хоч він і сказав їй обурено: «Знаєш, покинь свої жарти, бо я гніватимусь», — на першому ж побаченні знову втрутити йому двадцять франків у кишеню в штани.
Знайшовши їх, він закляв: «Сто чортів» — і переклав гроші в жилет, щоб мати їх напохваті, бо в нього не водилось і сантима.
Сумління своє заспокоїв таким міркуванням: «Віддам їй усі заразом. Зрештою, це ж тільки позичені гроші».
Нарешті касир у редакції згодився, після його розпачливих прохань, видавати йому по п’ять франків щодня, цього якраз ставало йому на їжу, але замало було, щоб повернути шістдесят франків.
А коли Клотільду знову взяла жадоба на вночішні походеньки по непевних паризьких притулках, він перестав зрештою надміру дратуватись, коли після тих блукань знаходив золотого десь у кишені — одного разу навіть у черевику, другого — у футлярі від годинника.
