Любий друг (Збірник) - де Мопассан Ги (лучшие бесплатные книги .TXT) 📗
Три тижні Дюруа приймав отак пані де Марель що два-три дні, коли вранці, коли ввечері.
Якось чекаючи її по обіді, він почув на сходах галас і підійшов до дверей. Ревіла дитина. Обурений чоловічий голос крикнув:
— А чого там заводить оте байстря?
А жіночий розпачливий голос відповів верескливо:
— Та це та шлюха, що до журналіста бігає, звалила Ніколя на сходах. Повилазило їй, що й дитини не бачить.
Дюруа спантеличено відступився, бо почув шелест спідниць та хапливі кроки на сходах поверхом нижче.
Незабаром у двері, що він допіру причинив, постукали. Він одімкнув, і до кімнати вбігла задихана, безтямна пані де Марель.
— Ти чув? — ледве вимовила вона.
Він прикинувся, що нічого не знає.
— Ні, а що?
— Як вони лаяли мене?
— Хто саме?
— Мерзота, що живе внизу.
— Та ні! Що трапилось, кажи?
Вона заридала й не могла говорити.
Він мусив зняти з неї капелюха, розшнурувати її, покласти на ліжко й змочити їй скроні; вона захлиналась; потім, заспокоївшись трохи, зайнялась гнівом і образою.
Хотіла, щоб він зразу ж пішов униз, налупцював їх, повбивав.
Він казав:
— Та це ж робітники, мужва. Подумай, що може дійти до суду, тебе пізнають, заарештують, загублять. На таких не варт зважати.
Її вже інша думка клопотала:
— Що ж нам тепер робити? Я сюди більше не прийду.
Він відповів:
— Дуже просто, я виберусь.
— Так, але це довго, — прошепотіла вона.
Потім раптом добрала способу й промовила, зразу прояснівши:
— Ні, слухай, я вже вигадала, здайся на мене і ні про що не думай. Завтра вранці пришлю тобі синього папірця.
«Синіми папірцями» вона звала закриті телеграми, що ходили в Парижі.
Вона вже усміхалась, захоплена своєю вигадкою, але викривати її не хотіла і безтямно його пестила.
А проте дуже хвилювалась, коли вийшли на сходи, і щосили спиралась на руку коханцеві, бо ноги їй зовсім підгинались.
Вони не перестріли нікого.
Встав він пізно і другого дня об одинадцятій годині був ще в ліжкові, коли листоноша приніс обіцяного синього папірця.
Дюруа розліпив його і прочитав:
«Побачення сьогодні, о п’ятій, на Константинопольській вулиці, 127. Спитаєш помешкання, що найняла пані Дюруа. Кло цілує тебе».
Рівно о п’ятій він зайшов до великого мебльованого дому й запитав у швейцара:
— Тут найняла помешкання пані Дюруа?
— Тут, пане.
— Проведіть мене, будь ласка.
Швейцар, що звик, мабуть, до делікатних ситуацій, де треба бути обережним, глянув йому в вічі й спитав, вибираючи з низки ключа:
— Ви ж пан Дюруа?
— Звичайно.
І одімкнув маленьке помешкання з двох кімнат на першому поверсі, проти швейцарської.
У вітальні, обклеєній новенькими барвистими шпалерами, були меблі червоного дерева, оббиті зеленавим репсом з жовтим малюнком, та лихенький килим у квітки, такий тонкий, що ногою чути було під ним підлогу.
Спальня була така манісінька, що ліжко відбирало в ній три чверті місця. Воно стояло в глибині кімнати, від стіни до стіни, велике ліжко мебльованого дому, прикрите синіми, важкими, теж репсовими завісами й застелене пуховою ковдрою з червоного шовку, де темніли непевні плями.
Дюруа занепокоївся і подумав невдоволено: «Це помешкання коштуватиме мені грошей силу. Знову треба буде позичати. Та й дурницю ж вона вчинила!»
Двері розчинились, і Клотільда влетіла, як вихор, зашелестівши сукнею, простягуючи руки. Вона була захоплена:
— Гарно, скажи, гарно? І сходами не треба ходити, зразу над вулицею, на першому поверсі! Можна влізати й вилізати у вікно, а швейцар навіть не бачитиме. Як же ми любитимемось тут!
Він холодно поцілував її, не вважаючись висловити питання, що крутилось йому на язиці.
Вона поклала великий пакунок на столика посеред кімнати. Розв’язала його й витягла мило, пляшку любенської води, губку, скриньку з пришпильками, гачок для черевиків та маленькі щипці завивати кучері на чолі, що раз у раз у неї розплітались.
І гралась у входини, весело вибираючи місце на кожну річ.
Казала, висовуючи шухляди:
— Треба трохи білизни принести, щоб переодягтись можна було при нагоді. Дуже зручно буде. Якщо випадково дощ на вулиці застане, приходитиму сюди сушитись. Кожне матиме свого ключа, а ще один, крім того, у швейцарській на той випадок, якщо забудемо свої. Я найняла на три місяці на твоє ім’я, бо свого, звісно, не можу називати.
Тоді він спитав:
— Скажи мені, коли треба платити?
Вона просто відповіла:
— Вже заплачено, мій любий!
— Так я тобі винен? — провадив він.
— Та ні, котику, тебе це не обходить, це моя маленька примха.
Він ніби обурився:
— О, в жодному разі! Ніколи не дозволю.
Вона почала умовляти його, поклавши йому руки на плечі:
— Прошу тебе, Жорже, мені так хочеться, щоб наше гніздечко належало мені, тільки мені! Хіба це ображає тебе? Чому? Я хочу принести це в дарунок нашому коханню. Скажи, що ти згоден, Жоржику, скажи, що згоден!
Вона благала його поглядом, устами, всією істотою.
Він дав себе просити, відмовлявся роздратовано, потім згодився, вважаючи, що вона, власне, має рацію.
А коли вона пішла, промовив, потираючи руки й не дошукуючись у глибинах серця, звідки виринула йому того дня ця думка: «Вона все-таки дуже мила».
Через кілька днів одержав ще одного синього папірця, де прочитав:
«Сьогодні ввечері приїздить мій чоловік після півторамісячної ревізії. Доведеться розлучитись на тиждень.
Яка ж нестерпна мука, любий! Твоя Кло».
Дюруа вразило. Він зовсім забув, що вона заміжня. От хотілося б йому побачити того чоловіка хоч би раз, щоб знати, хто він такий!
Він терпляче чекав, поки поїде дружина, але пробув у Фолі-Бержер два вечори, що кінчались у Рашелі.
Потім уранці знову прийшла телеграма з чотирьох слів:
«Сьогодні о п’ятій. Кло».
Обоє прийшли на побачення передчасно. Вона кинулась у його обійми з нестримним поривом кохання і пристрасно поцілувала йому все обличчя; потім сказала:
— Якщо хочеш, коли налюбимось, поведи мене десь обідати. Сьогодні я вільна.
Місяць ще тільки починався, платню він забрав багато вперед і жив з дня на день дрібними позичками, але якраз у нього випадково були гроші; він був вдоволений, що може щось на неї витратити, і відповів:
— Гаразд, моя люба, де хочеш.
Близько сьомої години вони вийшли на крайній бульвар. Вона міцно на нього спиралась і шепотіла йому на вухо:
— Якби ти знав, як мені приємно ходити з тобою під руку, як люблю почувати тебе коло себе.
Він спитав:
— Хочеш, ходімо до Лятуйля?
Вона відповіла:
— О ні, там надто шиковно! Мені хочеться чогось цікавого, простого, якої-небудь пивниці, де ходять службовці та робітники. Страх люблю шинки! О, коли б можна б поїхати за місто!
Він не знав нічого відповідного в цьому кварталі, й вони блукали бульваром, аж поки зайшли нарешті до якоїсь винарні, де давали й обідати. У вікно вона побачила двох дівчаток без капелюхів, що сиділи коло столу з двома військовими.
У кінці довгої вузької кімнати обідало троє візників, а якийсь тип невиразної професії, розсівшись на стільці і застромивши руки за пасок на штанях, курив люльку. Куцина на ньому нагадувала собою музей плям, а з надутих, як черева, кишень стирчала шийка від пляшки, окраєць хліба, загорнутий в газету пакунок та шмат мотузки. Волосся мав густе, кучеряве, розкудовчене, аж сіре від бруду; кашкет валявся долі під стільцем.
Поява чепурно вбраної дами справила сенсацію. Парочки перестали шепотітись, візники припинили суперечку, а тип вийняв з рота люльку, плюнув на підлогу та й собі повернув голову.
Пані де Марель прошепотіла:
— Дуже мило! Нам буде дуже гарно. Другий раз я вберуся робітницею.
І без вагань та огиди сіла до дерев’яного столу, що блищав від масноти, вимитий розлитими напоями та витертий нашвидку серветкою. Дюруа трохи ніяково, трохи соромливо шукав, де б повісити циліндра. Не знайшовши вішалки, поклав капелюха на стільця.
