Любий друг (Збірник) - де Мопассан Ги (лучшие бесплатные книги .TXT) 📗
Якщо в неї були бажання, яких він не міг уволити, то чи ж не природно, що вона сама за них і платила, аби від них не відмовлятись?
До того ж він провадив рахунок її грошей, сподіваючись колись віддати.
Якось увечері вона сказала:
— Знаєш, я ніколи не була у Фолі-Бержер. Поведеш мене?
Він вагався, боячись здибатись із Рашеллю. Але подумав: «Та не жонатий же я врешті-решт. Коли ж і побачить мене, то зрозуміє, в чому річ, і не забалакає. До того ж візьмемо ложу».
Ще одна причина схилила його до згоди. При цій оказії дуже легко було дістати для пані де Марель ложу задурно і таким способом трохи віддячити їй.
Спочатку він покинув Клотільду в кареті й по квитка пішов сам, щоб вона не знала, як його одержано, потім забрав її, і вона пройшла повз контролерів, що їм уклонились.
У фойє було повнісінько. Вони насилу пройшли крізь натовп чоловіків та жінок. Нарешті добились до ложі й сіли в ній між безмовним партером та галасливою гальоркою.
Але пані де Марель і не дивилась на сцену й пильно спостерігала повій, що походжали за її спиною; і раз у раз на них озиралась з бажанням доторкнутись до них, помацати їм корсаж, щоки та волосся, щоб дізнатись, як же ці істоти створені.
Зненацька промовила:
— Он там повна чорнявка весь час на нас поглядає. Мені навіть здалося, що вона хоче заговорити. Бачив її?
Він відповів:
— Ні, ти, певно, помилилась.
Але теж давно вже її примітив. Це Рашель блукала коло них з гнівом у очах та обуреними словами на язиці.
Дюруа зіткнувся був з нею в натовпі, і вона тихенько сказала йому «Добридень» та підморгнула — розумію, мовляв. Але він на це загравання не відповів, щоб не побачила коханка, і пройшов холодно, піднісши чоло й зневажливо стиснувши губи. Повія, вже дратуючись від несвідомих ревнощів, пішла слідком, знову зіткнулась із ним і промовила голосніше:
— Добридень, Жорже.
Він знову нічого не відповів. Тоді вона завзялася, щоб він конче пізнав її і привітався, і походжала весь час за ложею, чекаючи сприятливої хвилини.
Побачивши, що пані де Марель дивиться на неї, вона торкнулась Дюруа пальцем до плеча:
— Добридень. Як ся маєш?
Але він не обернувся.
Вона провадила:
— Ну, чи не оглухнув ти після четверга?
Він нічого не відповів, прибравши зневажливого вигляду, щоб не скомпрометувати себе навіть розмовою з повією. Вона засміялась, гнівно засміялась і сказала:
— Так ти й німий? Чи не пані оця тобі язика одкусила?
Він гнівно обернувся й обурено промовив:
— Як ви маєте право розмовляти? Ідіть собі, а то звелю затримати вас.
Тоді очі її спалахнули, груди заколихались, і вона крикнула:
— А, он воно що! Ах ти ж пика! Коли спиш з жінкою, так хоч вітайся ж. Це не причина, що ти з другою, так уже й не впізнаєш мене сьогодні. Коли б тільки кивнув мені, як я тоді проходила, то дала б тобі спокій. А ти пишного строїш, — почекай же! Я тобі пиху зіб’ю! Ти мені й добридень не сказав, коли побачив…
Кричала б вона ще довго, але пані де Марель розчинила з ложі двері й метнулась у натовп, безтямно шукаючи виходу.
Рашель, коли побачила, що вони тікають, переможно гукнула:
— Держіть її! Держіть! Вона коханця в мене вкрала!
Публіка сміялась. Два добродії ради жарту спіймали втікачку за плечі й потягли, силкуючись поцілувати. Але наспів Дюруа, вирвав її силоміць і вивів на вулицю.
Вона кинулась у карету, що стояла коло ґанку. Він теж скочив за нею, і коли візник спитав: «Куди їхати, пане?» — відповів: «Куди знаєте».
Карета поволі рушила, хитаючись на брукові. Клотільда затулила обличчя руками й захлиналась від хвилювання, а Дюруа не тямив, ні що робити, ні що сказати. А коли почув, що вона плаче, забубонів:
— Слухай, Кло, моя маленька Кло, дозволь з’ясувати тобі! Це не моя вина… Я знав ту жінку дуже давно… коли тільки приїхав…
Вона відразу розтулила лице і з гнівом закоханої, зрадженої жінки, з шаленим гнівом, що вернув їй мову, зашепотіла швидко й уривчасто:
— Ох… Мерзотник… Мерзотник… який же ти подляк!.. Чи можливо ж? Який сором… Ох боже мій… який сором!..
Потім, розпалюючись дедалі більше, в міру, як яснішали їй думки та напливали слова, казала йому:
— Це ти моїми грішми їй платив! А я йому гроші давала… на повію… Ой мерзотник!..
Якусь хвилину вона шукала, здавалось, іншого, міцнішого слова, що не давалось їй, потім зненацька прохрипіла, немов плюнути маючи:
— О! Свиня… свиня… свиня… Ти їй моїми грішми платив… Свиня… Свиня!..
Іншого вигадати не могла й приказувала:
— Свиня… свиня…
Раптом вихилилась у віконце і смикнула візника за рукав: «Стійте!», розчинила дверці й вискочила на вулицю.
Жорж теж хотів злізти, та вона крикнула: «Не сходь!» — так голосно, що круг неї стовпились перехожі; і Дюруа не зворухнувся, боячись скандалу.
Тоді витягла з кишені гаманця, пошукала грошей коло ліхтарика, взяла два з половиною франки і поклала візникові в руку, сказавши тремтячим голосом:
— Ось… за вашу працю… Я сама плачу… І одвезіть цього розпутника на вулицю Бурсо, в Батіньйоль.
Гурт навкруг неї весело заворушився. Хтось сказав: «Браво, мала!», а молодий обідранець, що опинився коло коліс, просунув голову в непричинені двері й верескливо крикнув:
— Добрий вечір, Бібі!
І карета рушила далі під загальний регіт.
VI
Сумний прокинувся Жорж Дюруа вранці.
Він поволі одягся, сів коло вікна й замислився. У всьому тілі почував болісну втому, немов учора його палицями побито.
Нарешті потреба дістати гроші пригнала його до Форестьє.
Приятель прийняв його в кабінеті, де сидів біля коминка, гріючи ноги.
— Чого це ти так рано?
— У мене дуже важлива справа, маю борг честі!
— Програв?
Він завагався, але потвердив:
— Програв.
— Багато?
— П’ятсот франків!
Винен він був тільки двісті вісімдесят.
Форестьє скептично спитав:
— Кому винен?
— Та… та… одному добродієві, Карльвілеві.
— Ага! І де він живе?
— На вулиці… вулиці…
Форестьє засміявся:
— На вулиці «шукай вітра в полі», правда? Знаю цього добродія, мій любий. Хочеш двадцять франків, то можу ще тобі дати, тільки не більше.
Дюруа взяв золотого.
Потім обійшов усіх знайомих і на п’яту годину назбирав вісімдесят франків.
Бракувало ще двохсот, і він побачив безнадійність своїх заходів, але зібрані гроші лишив собі, промовивши: «Що ж мені перериватись ради тієї шльондри? Віддам, коли матиму».
Два тижні він жив ощадно, правильно й чеснотно, пройнявшись найкращими намірами. Потім його охопило жагуче бажання любові. Йому здавалось, що вже не один рік минув, відколи обіймав жінку, і тремтів від кожної спідниці, як матрос, знову побачивши жадану землю.
Отож подався якось увечері до Фолі-Бержер, сподіваючись здибати Рашель. І справді побачив її, тільки ввійшов, бо вона постійно в цьому закладові пробувала.
Він підійшов до неї, посміхаючись, і подав руку. Та вона зміряла його поглядом з голови до п’ят:
— Що це ви хочете від мене?
Він спробував засміятись:
— Ну, не клей дурня.
Але вона відвернулась, сказавши:
— Я не знаюся з сутенерами.
Вона добрала найгрубішої лайки. Обличчя його спалахнуло, і він вийшов геть.
У редакції працювати йому було сутужно, бо Форестьє був хворий, виснажений, весь час кашляв і ніби навмисно вигадував для нього всякі клопітні завдання. Одного разу навіть, у хвилину нервового роздратування, після довгого нападу кашлю, коли Дюруа не приніс йому потрібних відомостей, пробурмотів:
— А, чорт, ти дурніший, ніж я гадав.
Той трохи не ляпнув його в обличчя, але стримався й вийшов, пробурмотівши:
— Я тобі пригадаю.
Раптом у нього виникла думка, й він додав:
— От я тобі роги наставлю, друзяко!
І пішов, потираючи руки, вдоволений своїм планом.
Він хотів зразу ж узятись виконувати його й другого дня пішов на розвідки до пані Форестьє.
