Любий друг (Збірник) - де Мопассан Ги (лучшие бесплатные книги .TXT) 📗
Їли вони баранячу ногу й печеню з салатою. Клотільда приказувала:
— Страх люблю такі страви. Канальські в мене смаки. Мені тут веселіше, як у «Англійському» кафе.
Потім сказала:
— Коли ти вже хочеш мені втіху зробити, то поведи мене на бал у шинок. Я знаю тут один дуже цікавий, недалеко звідси, «Біла королева» зветься.
Дюруа здивовано спитав:
— Хто ж тебе водив туди?
Він глянув на неї й побачив, що вона почервоніла й трохи схвилювалась, ніби це раптове запитання розбуркало в ній делікатний спогад. Після короткого вагання, що його в жінок важко й постерегти, вона відповіла:
— Один приятель…
Потім, помовчавши, додала:
— Він помер.
І опустила очі, справді засмутившись.
А Дюруа вперше подумав, що нічого не знає про минуле життя цієї жінки. Певна річ, вона мала вже коханців, але яких, з якого світу? Невиразні ревнощі, якась ворожість прокидалась у ньому проти неї, ворожість до всього, що він не знав, до всього, що не належало йому в її серці й житті. Він дивився на неї, дратуючись від таємниці, замкненої в її гарненькій, мовчазній голові, що з жалем думала, може, й зараз навіть, про іншого, про інших. Як хотілося б йому зазирнути в той спогад, покопирсатись у ньому і про все довідатись, усе знати!..
Вона знову спитала:
— Поведеш мене до «Білої королеви»? Це буде справжнє свято.
Він подумав: «Чи ба, що там минуле? Дурний, коли про це думаю».
І, посміхнувшись, відповів:
— А безперечно, люба.
На вулиці вона промовила тихенько тим таємничим тоном, яким роблять признання:
— Я не зважувалась досі просити тебе про це, але ти не уявляєш, як я люблю хлоп’ячі пустощі в тих місцях, де жінкам невільно ходити. Коли буде карнавал, приберуся учнем. Я страшенно втішна в цьому вбранні.
Коли вони зайшли до танцювальної зали, вона злякано і вдоволено притиснулась до нього, захоплено поглядаючи на повій та сутенерів, і вряди-годи, коли бачила поважного й нерухомого поліцая, казала, ніби заспокоюючи себе про всякий випадок: «От солідний дядько». За чверть години їй усе це увірилось, і він провів її додому.
З того часу почались походеньки по непевних місцях, де гуляє народ, і Дюруа побачив у своїй коханці пристрасний нахил до безжурної богемної блуканини.
На побачення вона приходила в полотняній сукні та чепці, як театральна покоївка, і, незважаючи на елегантну й навмисну простоту свого вбрання, надівала брильянтові каблучки, обручки та сережки, відповідаючи, коли він благав скинути їх, таким доводом:
— Та всі подумають, що це рейнські камінці.
Вона вважала, що передяглась чудово, хоч насправді ховалась, як ті страуси, і ходила в такій одежі по найгірших притулках.
Хотіла, щоб і Дюруа прибрався робітником; та він відмовився й лишився в пристойному костюмі бульварника, навіть циліндра не перемінив на м’який фетровий капелюх.
Вона заспокоїлась таким міркуванням:
— Подумають, що я покоївка, а ти мій коханець із вищого світу.
І ця комедія здавалась їй чарівною.
Так вони заходили до простонародних шинків і сідали в кінці закуреної комірки на кривих стільцях коло старого дерев’яного столу. Кімнату повивала хмара гіркого диму, де чути було дух смаженої в обід риби; горлали чоловіки в блузах, попиваючи з чарок, а прислужник здивовано роздивлявся на чудну пару, подаючи їм вишнівку.
Вона тремтіла від страху та захоплення й поволі пила червоний сік, поглядаючи навкруги стурбованим і запальним оком. Кожна вишня нагадувала їй про злочин, кожна крапля палющого, приперченого напою давала їй гостру втіху, радість злодійської, забороненої насолоди.
Потім казала тихо:
— Ходімо.
І виходили. Вона жваво, схиливши голову, дрібним кроком, кроком актриси, що сходить із сцени, йшла між питцями — ті, спершись ліктями на столи, поглядали на неї підозріливо й невдоволено; а на вулиці глибоко зітхала, немов уникнула зараз страшної небезпеки.
Іноді, здригаючись, питала в Дюруа:
— Коли б мене образили там, що б ти зробив?
Він хвастовито відповідав:
— Обороняв би тебе, чорт бери!
І вона щасливо стискувала йому руку, може, навіть невиразно бажаючи, щоб її було ображено й боронено, щоб чоловіки, хоч би й такі чоловіки, билися за неї з її коханцем.
Але ці походеньки, що відбувались двічі й тричі на тиждень, починали обридати Дюруа, та й з якогось часу до того ж йому важко було розжитись на десять франків, щоб платити за карету й страви.
Жив він тепер дуже злиденно, злиденніше навіть, ніж коли служив на залізниці, бо першими місяцями газетярства витрачався широко, без ліку, маючи певну надію, що завтра здобуде великі кошти, й вичерпав усі свої джерела й усі способи дістати грошей.
Найпростіший спосіб — брати з каси — дуже швидко було використано, і він завинив уже редакції чотиримісячну платню ще й шістсот франків відрядного. Завинив, крім того, сто франків Форестьє, триста франків Жакові Рівалю, що позичав охоче, й набрався безлічі дрібних, непомітних боргів по двадцять франків та по сто су.
Сен-Потен, що з ним він радився, де дістати ще сотню франків, не міг нічого придумати, хоч і був вигадливий; і Дюруа впадав у розпач від злиднів, ще дошкульніших тепер, бо мав більше потреб. На всіх він почував гнів і постійне роздратування, що виявлялось при всякій нагоді й через різні дрібниці.
Часом питав сам себе, як примудрявся витрачати пересічно тисячу франків на місяць без ніяких розкошів та забаганок, і переконувався, що поснідати за вісім франків та пообідати десь у великому кафе на бульварі за дванадцять уже становить ціле луї, а коли додати сюди десяток франків кишенькових грошей, тих грошей, що пливуть не знати куди, то разом буде тридцять франків. Отож, з тридцяти франків щодня набігає в кінці місяця дев’ятсот. А він не лічив ще видатків на одежу, взуття, білизну, прання тощо.
Отже, чотирнадцятого грудня він опинився без грошей і без надії їх здобути.
Він зробив так, як часто робив колись, — не снідав і цілий день пильно й сердито працював у редакції.
Коло четвертої години одержав синього папірця від коханки: «Хочеш пообідати вкупі? Потім поблукаємо».
Він відповів: «Обідати неможливо». Потім подумав, що безглуздо ж відмовлятись від приємних хвилин, що вона може йому дати, й додав: «Але чекаю тебе о дев’ятій в нашому помешканні».
Послав цидулку кур’єром, щоб не втрачатись на телеграму, й почав міркувати, як же все-таки розжитись на вечерю.
О сьомій годині він ще нічого не вигадав, а живіт йому судомило від страшного голоду. Тоді зважився на розпачливий спосіб. Почекав, поки розійшлися один по одному всі співробітники, і, лишившись сам, голосно подзвонив. Увійшов швейцар, що стеріг контору.
Дюруа нервово порпався в кишенях і сказав хапливо:
— Чи бачите, Фукаре, забув удома гаманця, а мав їхати обідати до Люксембурзького саду. Позичте мені п’ятдесят су на візника.
Швейцар добув з жилета три франки й спитав:
— Панові Дюруа більше не треба?
— Ні, ні, досить. Дуже дякую.
І схопивши білі монети, Дюруа збіг по сходах та й пішов обідати в шинок, де рятувався під час злиднів.
О дев’ятій годині він чекав коханку біля коминка в невеличкій вітальні.
Вона прийшла дуже жвава, дуже весела, збуджена холодним вуличним повітрям.
— Хочеш, — сказала вона, — підемо спочатку гуляти, потім вернемось сюди об одинадцятій. Розкіш, як гарно надворі.
Він пробурчав:
— Нащо ходити? Й тут дуже добре.
Вона провадила, не скидаючи капелюха:
— Коли б ти знав, як місяць чудово світить. Просто втіха погуляти такого вечора.
— Може бути, але гуляти мені не хочеться.
Він злостиво глипнув. Клотільда була здивована й ображена.
— Що тобі? — спитала вона. — Що означає цей тон? Мені хочеться погуляти — не знаю, чому ти гніваєшся.
Він розпачливо підвівся.
— Не гніваюсь. Просто обридло.
Вона була з тих, кого опір дратує, а неввічливість обурює.
Сказала зневажливо, з холодним гнівом:
