Без пуття - Нечуй-Левицький Іван Семенович (бесплатные книги полный формат .TXT) 📗

- Час нам вже розс­та­тись, моя па­ху­ча жаб­ко! - ска­зав Пав­лусь. - Вже моя ніч світає. Вже за­то­го зійде моє сон­це ночі.

І во­ни, поб­рав­шись попід ру­ки, зійшли з шпи­ля, не­на­че з не­ба, в до­ли­ну пла­чу та сліз, в до­ли­ну ли­бедську.

- Приходь, моя па­ху­ча че­ре­па­хо! Я сподіва­ти­мусь те­бе що­го­ди­ни.

Павлусь поп­ря­му­вав прос­то до клу­ба. Нас­ту­ся вер­ну­лась до­до­му й зас­та­ла та­та за сто­лом ко­ло са­мо­ва­ра.

- Де це ти, Нас­ту­сю, так дов­го ба­ри­лась? - спи­тав батько.

- Не пи­тай, та­ту, бо швид­ко ста­рий ста­неш: це я так дов­го ню­ха­ла вес­няні квітки з півден­ної Аф­ри­ки но­сом че­рез ек­ва­тор.

- Оце - але! Та й дов­гий же в те­бе ніс! Чи ти пак бо­же­волієш, чи це в те­бе но­во­мод­ня сим­волістич­на заг­ра­нич­на мо­ва, чи ти прос­то дурієш з нудьги та од без­робіття! - ска­зав батько, зир­нув­ши на її гострі, збен­те­жені очі і вло­вив­ши її хо­ро­ви­те блис­ку­чий пог­ляд, ніби в га­рячці. Батько тільки зітхнув на два зво­ди й за­ду­мав­ся. «Я вте­ряю Нас­ту­сю, як вте­ряв її матір», - май­ну­ла на од­ну мить у йо­го дум­ка.

Другого дня Нас­ту­ся хо­ди­ла, не­на­че помірко­ва­на та неп­ри­ка­яна, ніби в яко­мусь ту­мані блу­ка­ла. Во­на ро­би­ла цілий день такі чудні та не­помірко­вані вчин­ки, що стур­бу­ва­ла й батька і всю гос­по­ду. Во­на й очей не зап­лю­щу­ва­ла цілу ніченьку, ле­жа­ла на ліжку, не­на­че че­ре­па­ха в мо­чарі на сонці.

Настуся про­ле­жа­ла цілу ніченьку й на­си­лу діжда­лась, по­ки над­ворі свіну­ло й роз­виднілось. Схо­пив­шись з ліжка, во­на вбра­ла­ся й по­таєнці, навш­пи­няч­ки пе­ребігла за­лу й вис­ко­чи­ла на ву­ли­цю, зо­па­лу та спох­ва­ту за­був­ши навіть за­чи­нить двері в при­хожій.

Вона зна­ла, що в та­ку ран­ню го­ди­ну за­хо­пить Пав­лу­ся до­ма. І во­на не по­ми­ли­лась. Пав­лусь тільки що вер­нув­ся з бен­ке­ту в рес­то­рані, про­гу­ляв­ши цілу ніченьку й про­гай­ну­вав­ши сли­ве ос­танні гроші. На столі сто­яв са­мо­вар, а на йо­му на кон­форці стир­чав чай­ник.

- Добридень тобі, Пав­лу­сю! Прав­да, я не по­ми­ли­лась, я доб­ре га­да­ла, ко­ли са­ме тобі ро­би­ти візит? - гук­ну­ла Нас­ту­ся, всту­па­ючи в по­кої.

- Не по­ми­ли­лась, моя мок­ра ри­бонько! Мій по­етич­ний день са­ме оце ве­чоріє. Я це вер­нув­ся з рес­то­ра­ну й тільки що сідаю за свій «вечірній чай» по обіді. Сідай і ти та на­пий­ся зо мною чаю.

- Як по­етич­но й надз­ви­чай­но! Я пи­ти­му свій вранішній чай, а ти свій вечірній. І ми пи­ти­ме­мо ра­зом! - ска­за­ла Нас­ту­ся, сіда­ючи на стільці й на­ли­ва­ючи два ста­ка­ни чаю.

- Ранок зійшов­ся з ве­чо­ром! Я зійшов­ся з то­бою! І об­няв вечір пиш­ний ра­нок! І поцілу­вав вечір ро­ся­ний ра­нок в самісіньку вранішню зірку, - ска­зав Пав­лусь. І він поцілу­вав її в блис­кучі очі, і во­на поцілу­ва­ла йо­го в чорні бро­ви, в ку­че­ряві ва­сильки.

- Настусю, сер­це моє! Я цілую твою вранішню по­етич­ну імлу, цілую твою вранішню ро­су на ро­жах та фіалках, цілую твій май­ський, про­зо­рий, теп­лий ту­ма­нець над ліса­ми, цілую твої па­хощі вес­ни, па­хощі мая моїми вечірніми ус­та­ми. П'ю, не­на­че бджо­ла, твою со­лод­ку ро­су на твоїх квітах, - цеб­то на тобі, мій ро­же­вий ран­ку!

- А я цілую твоє га­ря­че, чер­во­не, вечірнє не­бо, цілую твоє синє чо­ло, за­си­па­не зірка­ми; цілую твій по­етич­ний га­ря­чий літній вечірній су­мерк, цілую самі чер­воні сліди га­ря­чо­го за­хо­ду на теплій воді, сліди твої, мій ми­лий, сліди мо­го пиш­но­го кра­су­ня-ве­чо­ра.

І во­на обцілу­ва­ла ввесь йо­го пиш­ний вид: і що­ки, і чо­ло, і го­ло­ву, і ву­са, і ус­та. Пи­ла ко­хан­ня, на­че бджо­ла ме­дя­ну ро­су з кож­ної чу­руп­ки вес­ня­но­го цвіту. Він був блідий, з га­ря­чи­ми ди­ки­ми очи­ма. Во­на бу­ла з не­са­мо­ви­тим ог­нем у блис­ку­чих очах. Дві парі очей горіли навіже­ним блис­ком, не­на­че дві парі брильянтів, оп­рав­ле­них у криш­та­ле­ву оп­ра­ву. Во­ни на­ми­лу­ва­лись со­бою й по­ча­ли пи­ти чай по­хап­цем, сли­ве на­хильці, ніби ха­па­лись, щоб не опізни­тись на якусь служ­бу ні на од­ну хви­ли­ну, ніби їх жда­ла ве­ли­ка од­повідальність за спізнен­ня.

- А ми оце в то­ва­ристві про­ве­ли цей тем­ний наш день пре­чу­до­во. І по­ду­май собі! тра­пи­лась нам та­ка чуд­на оказія! Та­ка при­го­да смішна, та­кий смішний ви­па­док, що мені й досі смішно, - ска­зав Пав­лусь і нер­во­во за­ре­го­тав­ся й зах­ли­нув­ся чаєм.

Він ре­го­тав­ся й каш­ляв. Чай і нер­во­вий регіт ду­шив йо­го, і він не міг ні про­ковт­нуть, ні ви­каш­ляться.

- Ми по­ча­ли, як зви­чай­но по обіді, ви­пи­вать та ба­виться. Мо­ва мо­ви­лась про війну англійців у Транс­ва­алі. Дех­то всто­ював за бурів, а дех­то за англійців. Я обо­ро­няв од неп­рав­ди­вих на­падів своїх ко­ха­них англійців та роз­сер­див­ся, спах­нув, вхо­пив Мак­си­мо­ву гар­ма­ту, націлив­ся й шпур­нув нею в Транс­ва­аль. А їм, дур­ням, зда­лось, що я вхо­пив пляш­ку та пож­бу­рив нею в піраміду з пля­шок з ви­на­ми на ши­ро­ко­му при­лав­ку і влу­чив са­ме в се­ре­ди­ну. Той Транс­ва­аль так і лус­нув і роз­ва­лив­ся, тільки за­гу­ло! Я тоді бе­ру дру­гу гар­ма­ту й смальнув нею в Оран­же­ву рес­публіку. Рес­публіка тільки задз­веніла й од­ра­зу за­ва­ли­лась. Тим дур­ням зда­ло­ся, що я по­пер пляш­кою в скля­ну ша­фу з пляш­ка­ми. Підняв­ся га­лас, ґвалт. Позбіга­лись усі служ­ни­ки. При­нес­ла ли­ха го­ди­на й гос­по­да­ря. Вип­лиг­ну­ла звідкільсь і гос­по­ди­ня… Ґвалт! Крик! Га­лас!… Десь узя­лась поліція, - і ме­не, ме­не, ніби­то бо­жевільно­го, вже хотіли вез­ти до Ки­рилівсько­го в бо­жевільню. Я бо­жевільний! Ото сміх! Оце так при­го­да!

І Пав­лусь за­ре­го­тав­ся, не­на­че й справді бо­жевільний.

- Але по­ду­май тільки собі, Нас­ту­сю! Од ме­не та­ки доб­ре дос­та­ло­ся бу­рам!

- Це не ди­во, бо й зо мною вчо­ра вранці тра­пи­лась та­ка са­ма смішна при­го­да. Я при­че­пу­рю­ва­лась ко­ло дзер­ка­ла. Ко­ли див­люсь, десь подіва­лись з ту­алет­но­го сто­ли­ка чис­то всі мої гребінці й щітки. Хоч пальця­ми зачісуй­ся! Гор­ниш­на десь зник­ла, бо во­на все од­ми­кує од ро­бо­ти. Я, як сто­яла в пеньюарі та в білих спідни­цях, так спох­ва­ту й май­ну­ла че­рез ули­цю до своєї при­ятельки Надіни по­зи­чать гребінців. Вбігаю до Надіни, про­шу гребінців. Ко­ли див­люсь, до ме­не збігла­ся тро­хи не вся гос­по­да: і Бу­рулькін, батько Надіни, і її сест­ри й бра­ти, і слу­ги й навіть хатні со­бач­ки. Усі чо­гось пе­решіпту­ються кру­гом ме­не, ско­са пог­ля­да­ють на ме­не. І чо­го? І з якої при­чи­ни? Я вер­та­юсь до­до­му. Гор­ниш­на по­ка­зує мені гребінці й щітки: див­люсь, на сто­ли­ку пе­ред самісіньким дзер­ка­лом ле­жать і щітки й гребінці. Пев­но, десь підки­ну­ла потім.

- А в ме­не ще, на моє ли­хо, і довгів си­ла! Та це ще не біда. В ко­го пак їх те­пе­реньки не­ма! - ска­зав Пав­лусь. - Але що за смішний був у нас Транс­ва­аль, то я й досі не мо­жу за­бу­ти. Ото на­ро­би­ли ше­лес­ту! А які бу­ли в усіх пе­ре­ля­кані дурні сонні очі! Ну, та й на­ре­го­та­лись же ми!

- Ти ге­рой, мій ми­лий, як я ба­чу.

- Я ге­рой цього на­шо­го тем­но­го дня! Усе гро­ма­дянст­во в місті ре­го­та­ти­меться. Не­хай ре­го­четься! Жит­тя на­ше та­ке ску­пе на сміх та ра­дощі!

- А вже тієї нудьги ту­теч­ки в Києві хоч мішка­ми бе­ри, хоч ло­па­та­ми гор­ни! - ска­за­ла Нас­ту­ся.

- Ми не ту­тешні лю­де, - ска­зав Пав­лусь, - ту­теч­ки не на­ше місце.

- Я са­ма вже дав­ненько пе­ресвідчи­лась своїм влас­ним досвідом, що ми лю­де не ту­тешні. Та­то зве ме­не нес­тат­ко­ви­тою, бо­жевільною лю­ди­ною; ка­же, що я мар­ную йо­го доб­ро, сип­лю гроші, не­па­че в бе­зод­ню, зо­би­жає пов­сяк­час моє са­мо­любст­во; тітки звуть ме­не сва­вольною, не­досвідною, нес­тат­ко­ви­тою, ве­ред­ли­вою. Це все мені об­рид­ло, ос­то­гид­ло! Всі хо­тять на­вес­ти ме­не на якусь доб­ру путь. Хіба ж я зби­лась з пут­тя, чи що? Я дов­ше не спро­мо­жусь ви­дер­жать, - ска­за­ла Нас­ту­ся й істе­рич­но за­ри­да­ла, потім зго­дом од­ра­зу пе­рес­та­ла й за­мовк­ла, ніби її сльози й хли­пан­ня знес­ло щось по­ди­хом в од­ну мить.