Без пуття - Нечуй-Левицький Іван Семенович (бесплатные книги полный формат .TXT) 📗
«Це згадки моїх давніх симпатій, давні згадки з тих далеких теплих країв. Чи я ж любила щиро тоді ті гострі очі? Чи я ж кохала щиро ті м'які малинові уста, обтінені м'якими чорними пахучими вусами? Ні! Я тільки милувалась ними, тільки дурила й себе й їх, що люблю щиро, з щирим серцем. Я тільки колись милувалася двома студентами, неначе малими хлопчиками; я тільки в їх любила гострі карі очі, а не їх самих з тілом і душею».
І несподівано перед нею став, ніби живий, Павлусь серед зали, міцний, дужий, пишний, неначе олімпійський бог, з красою Феба, з грацією парижанина, з такою красою, якої вона й досі нігде не бачила, яку тільки або у сні, або на картинах великих майстрів штучництва можна побачити.
Вона почутила пал кохання наглий, раптовий. Солодке почування неначе вдарило її ножем у серце. Вона швидше заходила по мертвому салоні, неначе забігала, заметушилась, Їй забажалось вглядіти його, побачить зараз, таки зараз! Вона була ладна бігти до його серед ночі, щоб тільки подивитись на його, намилуваться його високим білим чолом та високими бровами. Вона вже кинулась до капелюша й хотіла надіть на голову, але схаменулася.
«Тепер ніч, ніч глупа. Де він тепер? Що з ним? Його нема дома. Тепер саме його ясний день… Він десь, певно, саме оце тільки обідає, сидить за столом серед молодого товариства, раює серед своїх супряжичів декадентства, як каже папа. Годі мені бігти туди! Не личить… ніяк не личить. Тут не Париж».
І вона швиргонула капелюш на крісло й опустила руки, довго стояла, стояла непорушне з блідим видом, з пригаслим поглядом.
- Мамо моя, рідна моя! - промовила вона, стуливши долоні перед портретом, неначе на молитві. - Я знаю, що ти бачиш мої муки з того світа; я певна, що ти спочуваєш мені й там. Покажи уявки своє спочування! Полегши мої муки! Я загину! Я вмру! Будь моїм медіумом і силою спіритизму покажи мені його зараз, зараз, зараз! Рятуй мене зараз, зараз! - шепотіла Настуся, неначе вередлива дитина.
А жага кохання росла, більшала. Серце ніби вмирало й нило. Мрії ворушились серед мертвої тиші завзятущо, настирливо, навратливо, неначе страшне русалчине лоскотання. Вона сподівалась якогось чуда, підступила, неначе медіум-спірит, до дверей і загомоніла:
- Вийди, мій милий! Нехай хоч тінь твоя вийде до мене! Нехай я гляну на тебе і вмру! Моя мамо! невже ти не зробиш для мене чуда? Покажи мені його хоч на одну мить!
Вона обернулась до дзеркала, де одбивався з кабінета портрет її батька. В одну мить у дзеркалі перед нею з'явився Павлусь, ніби в тумані. Вона вгляділа його високе біле чоло з легенькими кучерями на висках, його високі брови. Він стояв, наче пишний Аполлон, і дивився на неї, неначе через туман. З розхристаних білих міцних грудей текла широкою смугою червона кров, зараз ставала ніби парою й парувала, неначе опар з річки восени. Вона оступилась назад з переляку. Павлусь увесь ніби повився прозорим туманом, захитався. Дзеркало блиснуло навскоси, залисніло. І Павлусів пишний вид ніби одразу зайнявся, спахнув і згорів у одну мить, - і зник без сліду.
Настуся оступилась, заточилась, захиталась, упала на канапу навзнак і зомліла…
Вже сливе перед світом батько вернувся додому з гостей.
«Чом це не погасили й досі світла в залі?» - подумав він, вступаючи в прихожу, й заглянув через одчинені двері.
Він углядів Настусю, котра спала, сидячи на канапі. Її голова скотилась на залом спинки канапи, аж звісилась набік. Руки були розкидані, неначе в мертвої. Лице було бліде й лиснюче, неначе в морфіністки. Закруглене чоло з чорними пишними бровами, обрамоване чорними кісми, виразно виступало на пунцовому плисовому покритті канапи, ніби намальоване. Довгенький, трохи загострений чернігівський вид її дуже скидався на іспанський.
Батька не здивувало таке з'явище. Настуся не вперше засипала на канапі, неначе мала вередлива дитина.
«Мабуть, мене дожидала та й заснула сидячи» - подумав Самусь, оглядаючи Настусю.
- Іста мама! Така достоту була й та на двадцять четвертому або п'ятому році. Настусю! вставай лиш, серце, бо вже пізно: затого світатиме! Вставай-бо та лягай спати! - сказав він тихесенько, смикаючи її за руку та торсаючи за плече. - Це все твоя мати винна. Вона була ворогом задля тебе… Збила тебе з пантелику та з пуття.
Настусі саме в той час у сні привиділось, що з темних дверей її кімнатки виступила мати, напнута білою наміткою до самого долу, уся біла, з жовтим мертвим видом, але з живими карими пронизуватими очима. Вона приступила до неї з ворожим поглядом, простягла до неї сухі мертві руки, щоб задушити її.
- Я твій ворог! Я тебе запагубила, я тебе й задушу! - вчулося Настусі, і вона кинулась, як несамовита, і прокинулась, уся трусячись.
- Настусю! ти вся трусишся! В тебе рука труситься. Щось трапилось. Де ти оце була? Чого ти тутечки накоїла? Ох, певно, цього лиха накоїв тобі отой нерозсудливий шелихвіст Павлусь Малинка.
- Добре, що ти, тату, розсудливий, - обізвалася Настуся, зовсім опам'ятавшись і схаменувшись. - Це в мене нерви розторсалися.
Вона почимчикувала до свого покоїка, налила ложку брому, що завсіди стояв у неї на столі напохваті, раптом влила в рот, роздяглася і впала на ліжко, мов кинутий з стіжка сніп на тік.
Настав умовлений день першого поцілунка. Настуся ледве діждала тієї години й по обіді надвечір закуталась у пальто, завісила вид густим вуалем, гукнула на звощика й покатала на умовлене місце до Соломенки. Вона переїхала через широку пологу долину поточка Либеді й коло самої залізниці встала й пішла пішки.
«Ой, коли б швидше побачить його, бо в мене вже починає в голові туманіть! - думала Настуся. - Як я сиджу сама дома, мене бере нудьга, але мій розум якось буває ясніший; а як зійдуся з ним, побачу його, я ніби стаю божевільна од його очей. Ой, коли б швидше, коли б швидше! Вже в мене тяма туманіє, голова морочиться».
За насипаним полотном залізниці стримів Соломенський шпиль. Стежка на Соломенку вилася попід мостом на насипі. Настуся почимчикувала тією стежкою й опинилась під мостом.
«Як тутечки під мостом оригінально! й навіть гарно! Я ще зроду не була під мостом. Які важкі залізні склепіння! Які товстющі попереплутувані залізні арки! Чисто так, як в «Орфеї в пеклі» в Оффенбаха! Гарно й поетично! «Орфей в пеклі» - під мостом! Як ново!»
По стежці під мостом вряди-годи сновигали робітники з фабрик та дуже вбогі міщанки з Соломенки з кошиками в руках.
«Тут мені безпечно. Ніякої тітки, ніякої дядини сюди й ворон кості не занесе. Я тут вольна од знайомих, неначе на вулицях у Гренаді або в Палермо», - подумала Настуся й підтюпцем побігла через широкий Соломенський майдан угору попід бідними міщанськими, неначе кури, обскубленими хатами.
На Соломенськім шпилі вже заманячіли опрічні малесенькі халупки та землянки без дворів, без городів, неначе шпиль подекуди заріс здоровецькими грибами та опеньками. Поверх тих грибів та опеньків на самісінькому чолопочку шпиля манячіла та мріла в імлі чорна струнка постать.