Без пуття - Нечуй-Левицький Іван Семенович (бесплатные книги полный формат .TXT) 📗
- Ти утворена з своєю гарною вродою, з своєю вдачею не для землі, не для людей, а для небесного простору, для неба. Тим-то ти така ятряна на серце та вразлива. В тебе, певно, зроду пахуча почутливість нервів, неначе в духів. Ти вся дух, дух справдешній, легкий, крилатий, повітряний, увесь виснованнй з проміння й мрій, дух запашний. Я вже тебе неначе бачу наскрізь.
- І ти не цьогосвітня людина. Ти людина мрій, ти краса нічної доби; твоя поезія - це поезія не грубого сонця, не простацького дня, а тонких уявліннів та мрійності глупої півночі. Твоя вдача уся виткана з поетичних сутінків вечора, з мрій чорної ночі, з темно-синього неба, засипаного золотими діамантами. І ти сотворений не для землі.
- Нам треба б змінити живоття, перебратись на той світ, кращий од цього світа, - сказав Павлусь.
- І я маю таку гадку: нам треба б перебраться на краще житло живоття. Старомодне житло цього паскудного світа вже мені осточортіло! - сказала Настуся.
- І ще б гірше остогидло, якби ти почула на свої вуха, що верз учора один якийсь дурисвіт за вечерею в ресторані. Він казав, що ми, цебто такі, як ти та я, тільки дурно на світі животіємо та хліб марно збавляємо, і щоб ми запрацьовували собі на харч та оддавали комусь якісь довги, - неначе ми напозичались у когось! - за свій гаразд та просвітність ми всі повинні б стати до підмоги масам: вчити їх або ремества, або науки, або будлі-якого штучництва, щоб нібито піднять просвітність темної маси. Оце так справді штука!
- То це виходе, що й я й ти повинні заходжуваться коло такої чудної праці?
- Атож! Казав, що ця праця незабаром повинна буть обов'язкова, силувана для всіх, хто вчився в школі, неначе якась повинність або панщина.
- Ой лишечко! Ой лелечко мені! - крикнула Настуся.
- Казав, що всі просвічені люде повинні завести якісь народні університети, такі, як у Англії, Данії, в Парижі та Швеції та ще десь, либонь у Гренландії, чи що.
- Де ж то такі університети за границею? Щось я не пригадаю. Може, вони десь на картинах намальовані… в якомусь музеї або в картинній галереї? Але я цього не бачила навіть між картинами її дрезденській галереї… Не пригадаю…
- Які там намальовані? Будемо вчити народ ремества, як оті дві навіжені наші сусіди Топольські: поїхали в Фінляндію, вивчились там ткати полотна та вернулись у Полтавщину й десь у якомусь місті засіли за верстати і вчать за новими маленькими верстатами молодиць та міщанок. От що!
- Та ці ж панни Топольські, це ж навіжені люде! Це якісь виродки! - крикнула Настуся. - То це, певно, вони й мене посадять за верстат, щоб я день і ніч торкала руками підніжки та гонила ногами уток з цівкою та клацала лядою об начиння, неначе вовк зубами?
- Атож!
- Ну, я цього не зумію зробити. Якби вчить мужиків грати на роялі, або вчити їх якогось там штучництва, малярства або французької мови.
- Я позабував геть усе дочиста! Спитай у мене, які річки та озера в Тихому океані, або які острови в Сахарі, то я тобі цього зроду не скажу. Ні однієї річки в Тихому океані не пригадаю!
- І я не пригадаю. Спитай мене, які гори в Німецькому морі або які там народи живуть в Чорному та Білому морі, чи негри, чи турки; або в якій губернії живуть кити, а в якій моржі, то цього я тепер зроду не пригадаю! - сказала Настуся.
- І я не пригадаю! В мене вся наука давно стала в голові сторч, догори ногами, - сказав Павлусь.
- Як же ми вчитимемо, коли й ми самі позабували ту наученість? - спитала Настуся.
- Доведеться сідати знов за книжки та вчитись вдруге.
- То це й мені треба доконешне сідати за граматику та арифметику? - крикнула Настуся.
- Я ж тобі казав, що лучче вмерти, ніж так - не жити, а тільки животіть на світі, коли вже й за границею з'явились якісь навісні виродки.
- Це, певно, якісь страшні нові бацили, - сказала Настуся й припала йому головою до плеча, хлипаючи.
- Не плач, моє пахуче серденятко! Ми поженимось та й заїдемо десь далеко, далеко! Втечемо од усяких дурисвітів, од цих тутешніх бацил та бактерій. Нічого не вдіємо з ними!
- Не оженишся ти на мені! Не будеш ти мій, а я твоя! Тато позавчора мені казав, щоб я й у голові собі не покладала виходить за тебе заміж: казав, що ти якийсь виродок колись славної козацької сім'ї, що ти маєш прилюбність до карт та гульні, що ти декадент, п'яниця й шахрай, ні до якої праці нездатний, що ти гультяй, ледащо, що ти зовсім нестатковита людина, що з тебе затого вийде якийсь торбохват, босяк, - одно слово, що ти пропаща людина.
- Сам він шахрай та злодій, а не я! - криконув Павлусь, мов опечений, і схопився з стільця. - Це не твій тато, а кат для тебе й для мене, бо сам прилюбився до грошей, та й годі.
Він завештався, заметушився, забігав по кімнаті, неначе поранений лев. Гордовитість, зобиджене самолюбство, кривда в час любові, - все це збурило його душу до самого дна. Злість і помста заклекотіли в його серці. Хоровите самолюбство його нервової душі було збурене до самого дна. З ним трохи не стались корчі. Очі пригасли в одну мить, стали ніби риб'ячі, потім знову зайнялись і заблищали.
- Я швидше застрелю і його, і себе, і тебе, ніж він мене! - кричав Павлусь. - Так знущатись надо мною, так кепкувать з мене! О, цього не буде ніколи! Не попущу! Не варто жити на такому паскудному, поганому світі!
- Неварт! Ми вартніші луччої долі, вищого живоття, з нашим кришталевим серцем, з нашою кришталевою любов'ю!
- Пху на цей опоганений світ! Пху на твого дурного батька! Я скаженію, я незабаром здурію! Не видержу довше. Мене душать чиїсь руки, якісь обценьки, якісь кліщі за саме горло. Умрімо, серце! Умрімо зараз, таки зараз!
- Умрім, мій коханий! Тільки перестань скаженіть, перестань ґедзкаться! Павлусю, щастя моє золоте, серце моє діамантове! не галасуй, не мордуй себе! Я ладна зараз вмерти з тобою й за тобою.
- Умрімо! Умрім зараз! Смерть - це наше весілля! Це не смерть, це буде наше велике одродіння. Це буде райське раювання. Я туманію од цього щастя, од цієї ідеї. Це визволення! золота свобода од усього!
- Це раювання! - крикнула Настуся.
- Це райська Нірвана нашого Будди! Ми перейдемо в справдешній світ з цього земного нікчемного багна. Ми полинемо вдвох у небесний простір без границь, без кінця. Ми літатимемо між зорями, між купами зірок.
- Сидітимемо в повіквічному концерті. Це ж пишнота!
- Не сидітимемо, а летітимемо в ефірі, наче на прогулянні, слухатимемо світовий концерт і заразом милуватимемось усякими зірками, сонцями, усякими букетами зірок, дивовижними взорцями, сплетеними з сонців та зірок. Правда, буде гарно? - промовив Павлусь.
- Ой гарно! Це ж раювання для вуха й зору, для серця й душі.
- Вмираймо швидше! Зараз! Ой як мені заманулося вмерти! - сказала Настуся. - Бери рушницю та ходім наймемо номер у гостиниці; ти застрель мене, а я тебе, - сказала Настуся.
- Пхе! Це буде вже геть-то по-міщанській, зовсім не по-модньому! З нас сміятимуться наші знайомі в Ментоні, в Ніцці, - сказав Павлусь. - Ще й в газетах обсміють, опоганять і наглузуються якісь письмаки.
- Твоя правда. В газетах тільки й читаєш, що якийсь пришелепуватий київський швець або кравець найняв номер з якоюсь прицуцуватою швендею та й позастрелювались обоє. Мадам Трюше в Ментоні лусне од сміху, як прочитає про цей наш прозаїчний буржуазний вчинок у газетах. Лучче буде отруїтися.