Гра в бісер - Hesse Hermann (читаем книги онлайн без регистрации .TXT) 📗

Діон споважнів і на хвилинку замовк. Потім, наче повернувшись зі світу спогадів, повів далі: — Я й сам колись з великим задоволенням грався мудрістю батьків, і коли вже пішов шляхом хреста, богословські розумування не раз давали мені втіху, хоч, правда, й чимало горя. Найбільше я розмірковував про створення світу і про те, що на кінець цієї творчої праці все, власне, мало б бути довершеним, адже ж сказано в біблії: «І побачив бог усе, що створив: і воно було дуже добре». Насправді ж добре й довершене все було тільки одну мить, ту мить, поки був Рай, а вже наступної миті в довершеність увірвалися провина й прокляття, бо Адам скуштував від дерева пізнання, а це йому було заборонено. І ось знайшлися вчителі, [63] що казали: «Бог, який створив світ і в ньому Адама й дерево пізнання, не єдиний і найвищий бог, а тільки частина його, або ж підлеглий бог, деміург, і його творіння не добре, воно вийшло невдалим і на цілу світову еру прокляте й віддане злу, поки він сам, єдиний богдух, через свого сина не покладе край цій проклятій світовій ері. І відтоді — так навчали вони і так я сам думав — почалося відмирання деміурга та його творіння, світ поступово в’яне, відходить у небуття, і врешті в новій вічності більше не лишиться творіння, світу плоті, пристрасті, гріха, тілесного зачаття, народження і вмирання, а постане довершений, духовний, чистий світ, вільний від первородного гріха Адама, вільний від вічного прокляття й гніву пристрастей, зачаття, народження і вмирання. За вади цього світу ми звинувачували більше деміурга, ніж першу людину, вважали, що деміург, якби він дійсно був справжнім богом, легко міг би створити Адама інакшим або не наражати його на спокусу. Так ми врешті додумалися до двох богів — богатворця та богаотця і навіть зважувалися ганити й звинувачувати першого з них. Були й такі, що пішли ще далі й твердили, ніби світ створив не бог, а диявол. Ми гадали, що своїм розумуванням допомагаємо Спасителеві і прийдешній ері Духу, вигадували собі богів, світи, світові долі, сперечалися, провадили теологічні диспути, аж поки я одного дня схопив лихоманку і мало не помер, але й у гарячковій маячні я не розлучався з деміургом, воював і проливав кров, мої видива ставали дедалі страшніші, і якось уночі, під час найбільшої гарячки, мені здалося, що я повинен убити свою матір, щоб цим спокутувати своє тілесне народження. В тих мареннях диявол випробовував на мені всю свою силу. Проте я одужав і неабияк розчарував своїх колишніх товаришів, повернувшись до життя отупілим, нудним мовчуном, що хоча й поновив невдовзі свою тілесну силу, але втратив запал до філософування. Бо коли гарячкове маячіння облишило мене і я майже весь час спав, то, ненадовго прокидаючись, я завжди відчував біля себе Спасителя, відчував, що в мене вливається його снага. А коли я зовсім одужав, мені стало шкода, що я не можу більше так відчувати його близькість. Я почав тужити за тією близькістю, і тоді виявилося ось що: як тільки мені знов траплялось послухати диспути моїх товаришів, я відчував, що ця туга — на той час мій найдорожчий скарб — починає зникати, розпливатися в думках і словах, наче вода в піску. Одне слово, голубе мій, я поклав край своїм розумуванням і теологічним суперечкам. Відтоді я належу до простих серцем. Але я не хотів би ставати на заваді й відмовляти в пошані тим, хто знає філософію і міфологію, хто грає в ті ігри, в які я сам колись пробував грати. Якщо вже мені колись довелося визнати, що деміург і богдух, творіння і спасіння в своєму незбагненному злитті і одночасності — нерозв’язна загадка, то треба визнати й те, що я не здатен зробити з філософа християнина. Не моє це покликання».

Якось Діон, коли хтось на сповіді признався йому у вбивстві й перелюбстві, сказав своєму помічникові: — Вбивство і перелюбство — страшні й гучні слова, і за ними стоять дуже погані вчинки, ще б пак! Але я скажу тобі ось що, Йозефе: в дійсності миряни не справжні грішники. Як тільки я спробую уявити себе одним із них, вони починають здаватися мені зовсім дітьми. Вони не чесні, не добрі, не благородні, вони корисливі, хтиві, зарозумілі, злі — все це так, але як придивитись до них краще, то вони, властиво, невинні, нееинні в тому розумінні, в якому невинні діти.

— А проте, — заперечив Йозеф, — ти часто суворо картаєш їх і погрожуєш їм пеклом.

— Саме тому я їх і картаю. Вони діти, і якщо в них озивається сумління і вони приходять сповідатися, то хочуть, щоб їх не легковажили і як слід вилаяли. Принаймні я так гадаю. Ти свого часу робив інакше, не лаяв їх, не звинувачував, не накладав на них покути, а ласкаво вислуховував їх і просто відпускав з братнім поцілунком. Я не кажу, що це погано, але сам я на таке не здатний.

— Ну нехай, — нерішуче мовив Йозеф, — але скажи, чому ж тоді до мене ти поставився не так, як до інших покутників, а, вислухавши мою сповідь, мовчки поцілував мене й не сказав жодного докірливого слова? Діон Пугіль зміряв його проникливим поглядом і запитав: — А хіба я зробив недобре? — Я не кажу, що недобре. Ти зробив добре, а то б я не відчув такої полегкості після сповіді.

— Отожбо й є. А покуту я на тебе наклав сувору й довгу, хоч і нічого не сказав. Я тебе забрав із собою, почав ставитися до тебе як до служника і повернув до тих обов’язків, від яких ти хотів утекти.

І Діон відвернувся, він не любив довгих розмов. Але Йозеф цього разу не відступився: — Ти наперед знав, що я послухаюся, я пообіцяв тобі слухатись іще до сповіді, навіть не знаючи ще, хто ти. Ні, скажи мені, ти справді через це так поставився до мене? Діон трохи походив туди й сюди, зупинився перед Йозефом, поклав йому руку на плече й мовив: Миряни — діти, сину мій. А святі — святі не приходять до нас сповідатися. Але ми, я, ти й інші схимники, шукачі духовної чистоти і відлюдники, — не діти, ми втратили невинність, словами нам не допоможеш. Ми, якраз ми — справжні грішники, бо ми знаємо і думаємо, ми скуштували з дерева пізнання, і не личить нам ставитись один до одного як до дітей, яких відшмагають дубцем і знов пустять бігати. Висповідавшись і покаявшись, ми не тікаємо в дитячий світ, де святкують свята, гендлюють і часом убивають одне одного; для нас гріх — не короткий страшний сон, який можна відігнати від себе сповіддю і пожертвою; ми весь час живемо в ньому, ми ніколи не буваємо невинні, ми завжди грішні, горимо у вогні свого сумління і знаємо, що ніколи не спокутуємо своєї великої провини, хіба що господь зглянеться на нас після смерті і обдарує своєю ласкою. Ось чому, Йозефе, я не можу ні тобі, ні собі виголошувати проповіді й призначати покуту. На нас тяжать не та чи інша провина чи злочин, а сам первородний гріх, тому ми можемо один одному тільки виявляти своє розуміння і братню любов, а не зціляти один одного покутою. Хіба ти цього не знав? Йозеф тихо відповів: І — Так, я це знав.

— То не будемо гаяти час на порожні балачки, — коротко сказав старий і попростував до каменя перед своєю хижею, де він звичайно молився.

Спливло ще кілька років. На отця Діона дедалі частіше налягала кволість, і Йозефові доводилося вранці допомагати йому, бо сам він не міг підвестися. Потім старий ішов молитись і після молитви також не міг сам устати. Йозеф знов допомагав йому, а після цього Діон сидів цілий день на одному місці й дивився в далечінь. Так бувало часто, але траплялися й такі дні, коли старий підводився сам. Та щодня вислухувати сповіді він теж не міг, і коли хтось приходив сповідатися, він доручав його Йозефові, а потом кликав до себе й казав: — Вік мій добігає кінця, сину мій. Скажи людям: цей Йозеф буде моїм наступником.

І якщо Йозеф хотів заперечити, вставити своє слово, старий пронизував його таким поглядом, що в нього хололо серце.

Одного дня, коли Діон підвівся сам і здавався дужчим, ніж звичайно, він гукнув Йозефа й повів його на край свого невеличкого садка.

— Тут, на цьому місці, ти мене поховаєш, — мовив він, — а могилу ми викопаємо разом, часу нам ще вистачить. Принеси мені лопату.