Гра в бісер - Hesse Hermann (читаем книги онлайн без регистрации .TXT) 📗

Відтоді вони щоранку потроху копали могилу. Коли Діон почував себе краще, то сам викидав кілька лопат землі, хоч і на превелику силу, але завжди весело, немов ця робота йому подобалася. Та й протягом дня той настрій не покидав його; відколи вони почали копати могилу, старий завжди був веселий.

Одного разу, копаючи, він сказав Йозефові: — Посадиш на могилі пальму. Може, ти ще скуштуєш її плодів, А якщо ні, то скуштує хтось інший. Я час від часу садив дерева, але мало, надто мало. Кажуть, що чоловік не повинен умирати, поки не посадить дерева й не залишить після себе сина, Що ж, я залишаю після себе дерево і залишаю тебе, ти мій син, Тепер Діон був завжди спокійний і з кожним днем ставав веселіший. Якось увечері, коли почало смеркати і вони вже попоїли й помолилися, Діон, що, здавалось, був не стомлений і не хотів смерті, підкликав Йозефа до своєї постелі й попросив його трохи посидіти з ним.

— Я хочу тобі щось розповісти, — сказав він лагідно. — Ти ще пам’ятаєш, Йозефе, ті часи, коли ти жив у печері під Газою і життя тобі остогидло? І як ти подався світ за очі, як вирішив знайти старого Діона, щоб розповісти йому про своє горе? І як потім біля селища анахоретів зустрів старого пустельника й запитав його, як утрапити до Діона Пугіля? Так от, тобі не здалося дивом, що той старий чоловік виявився самим Діоном? Зараз я розповім тобі, чому так вийшло, адже й мене наша зустріч дуже вразила, й мені вона здалася дивом.

Ти знаєш, що буває, коли схимник і сповідник починає старіти, наслухавшись сповідей грішників, які вважають його за чистого й святого, не знаючи, що він більший грішник за них. Тоді всі його вчинки починають здаватися йому непотрібними й марними, і те, що досі було важливим і святим, для чого його призначив сам господь бог, доручивши йому вислуховувати бруд і мерзоту людських душ і давати їм полегкість, стає тепер для нього важким, занадто важким тягарем, навіть прокляттям, і кінець кінцем він уже починає боятися кожного бідолахи, що приходить до нього із своїми дитячими гріхами, він хоче позбутися його, хоче позбутися самого себе, навіть з допомогою мотузки, перекинутої через гілляку. Отак було з тобою. Тепер настала моя черга висповідатись, і я признаюсь тобі, що й зі мною було те саме, і мені здавалося, що я непотрібний, духовно вичахлий, я більше не міг дивитися на людей, що довірливо несли до мене всю гидоту й сморід свого життя, з якими самі не могли впоратися, і я вже також не міг.

Тоді я часто чув про одного схимника на ім’я Йозеф Фамулус. До нього теж люди радо йшли сповідатися, багато було таких, що воліли піти до нього, а не до мене, бо він був начебто лагідний, ласкавий чоловік, люди казали, що він нічого від них не вимагає, не картає їх, ставиться до всіх, як до братів, тільки сповідає і відпускає з братнім поцілунком. Сам я робив не так, ти знаєш, і коли я вперше почув про того Йозефа, його спосіб видався мені безглуздим, надто дитячим; та потім, коли мене посіли тяжкі сумніви, чи те, що я сам робив, чогось варте, я мав усі підстави не засуджувати Йозефа і не думати, що я все знаю краще. Якою силою володіє цей чоловік? Я знав, що він молодший за мене, але також уже літній, і це мене влаштовувало, мені важко було б довіритись молодому. А цей Йозеф мене чимось вабив. І я надумав податися до Йозефа Фамулуса, розповісти йому про свій клопіт, попросити поради, а якщо він нічого мені не порадить, то, може, хоч потішить і зміцнить мій дух. Уже від самої цієї думки в мене полегшало на душі.

Отже, я вирушив у дорогу, простуючи до того місця, де, я чув, була його печера. А тим часом брат Йозеф пережив те саме, що й я, і надумав те саме, що й я, обидва ми пустилися шукати поради один в одного. І коли я, ще не діставшись до його житла, зустрівся з ним, то впізнав його з перших же слів, він був на вигляд такий, як я й сподівався. Але він тікав від самого себе, як і я, йому було погано, як і мені, або й ще гірше, він зовсім не мав наміру вислухувати чиюсь сповідь, а сам прагнув висповідатись і перекласти свою біду на чужі. плечі. Тієї хвилини я був страшенно розчарований, і мені стало дуже сумно. Бо якщо й цей Йозеф, що зовсім не знав мене, стомився від свого служіння і впав у розпуку, то чи не означає це, що ми обидва нічого не варті, що прожили непотрібне життя і зазнали краху? Не буду розповідати багато про тодішні свої почуття, вони тобі відомі, бо ти сам усе це пережив. Тієї ночі я залишився біля селища сам, а ти пішов шукати нічлігу в братів анахоретів. Я заглибився в себе, ввійшов у становище того Йозефа й подумав: що він робитиме, коли вранці довідається, що надаремне тікав, надаремне сподівався на Пугіля, коли довідається, що й Пугіль утікач, якого жене спокуса? І чим більше я входив у його становище, тим дужче йому співчував, тим міцнішало в мені переконання, що це бог послав мені Йозефа, щоб я пізнав і вилікував його, а водночас і себе. З цією думкою я заснув, бо вже й так минуло півночі. А другого ранку ти пішов зі мною і став моїм сином.

Ось що я хотів тобі розповісти. Я чую, що ти плачеш. Поплач, тобі стане легше. І коли я вже так непристойно розбалакався, то зроби мені ласку, вислухай і збережи в серці своєму ще й ось які мої слова: людина — незбагненна істота, на неї покладатися не треба, тому може статися, що настане такий час, коли ті муки й спокуси знов обсядуть тебе й намагатимуться здолати. Нехай тоді господь пошле тобі такого ласкавого, терплячого і дбайливого сина й помічника, якого в твоїй особі послав мені. А щодо тієї гілляки, про яку тоді спокусник змушував тебе думати, й щодо смерті злощасного Іуди Іскаріота, то скажу тобі одне: готувати собі таку смерть не тільки гріх і дурість, хоч Спасителеві нашому не тяжко простити й такий гріх. Але взагалі прикро й гірко, коли людина помирає у відчаї. Відчай господь посилає нам не на те, щоб нас убити, а щоб збудити в нас нове життя. Коли ж він посилає нам смерть, Йозефе, коли відділяє нас від землі і від тіла й кличе до себе, то це велика радість. Якщо тобі дозволено заснути, коли ти втомився, якщо дозволено скинути тягар, який ти так довго носив, — це незвичайна, дивовижна втіха. Відколи ми викопали могилу — не забудь, що ти маєш посадити на ній пальму, — відколи ми почали її копати, мені стало так гарно й спокійно на душі. Давно вже я не мав такого почуття.

Але я розбалакався, а ти, певне, втомився. Іди спати, йди до своєї хижі, і хай тебе бог не покине! Другого ранку Діон не вийшов до ранкової молитви і не покликав до себе Йозефа. Коли ж той, стривожений, тихенько зайшов до Діонової хижі й наблизився до постелі, то побачив, що Діон уже заснув навіки і на обличчі в нього тихо світиться дитяча усмішка.

Йозеф поховав Діона, посадив на його могилі дерево й ще дочекався того літа, коли воно вперше вродило.

ІНДІЙСЬКИЙ ЖИТТЄПИС

Один володар демонів, якого вбив стрілою з серповидного лука Вішну — чи, власне, Рама, сьоме втілення Вішну, — в котрійсь своїй запеклій сутичці з демонами, повернувся в світовий кругообіг у людській подобі під ім’ям Равана [64] і жив войовничим раджею на березі великого Гангу. Він і був батьком Даси. Мати Даси померла рано, а тількино її наступниця — жінка дуже вродлива й шанолюбна — привела раджі сина, як малий Даса став їй на заваді: замість нього, первородного, вона мріяла побачити на троні свого власного сина Налу. Вона зробила так, що батько збайдужів до Даси, і тільки чекала нагоди, щоб прибрати його з дороги. Проте один з двірських брахманів Равани, мудрий знавець жертовних обрядів Васудева, вгадав її наміри і зумів запобігти їм. Йому було шкода хлопчика, до того ж він помітив у малому принцові успадкований від матері нахил до побожності й справедливості. Він пильнував, щоб хлопцеві чогось не сталося, і чекав, коли випаде змога забрати його від мачухи.

Раджа Равана мав череду корів, присвячених Брахмі, їх дуже оберігали і з їхнього молока й масла часто приносили жертви цьому богові. Ті корови паслися на найкращих луках. Якось до палацу прийшов пастух присвяченої Брахмі череди здати масло й повідомив, що в тій місцевості, до вони тепер пасуть корів, сподіваються посухи, і вони, пастухи, хочуть перегнати корів ближче до гір, де навіть у найбільшу спеку не бракує води і доброї паші. Брахман довірив свою таємницю цьому пастухові, бо давно знав його як добру й віддану людину, і коли другого дня малий Даса, син Равани, кудись зник і його ніде не могли знайти, тільки Васудева та пастух знали, де він дівся. Пастух забрав хлопця з собою, і вони наздогнали череду, що повільно рухалася в напрямку гір. Даса легко й радо зійшовся з пастухами, зростав серед них як підпасок, допомагав доглядати й переганяти череду, навчився доїти корів, грався з телятами, лежав у затінку під деревами, пив свіже молоко і ходив босими ногами по кізяках. Йому дуже подобалося таке життя, він освоївся серед пастухів, вивчив норови худоби, знав, які в лісі ростуть дерева й що на них родить, полюбив манго, дику смокву й варінгу, виловлював із зелених озерець солодкий корінь лотоса, у свято надягав на голову вінок з червоних флоксів, звик остерігатися диких звірів, уникати тигра, заприязнився з розумною мангустою і веселим їжаком, перечікував пору дощів у хижі без вікон, — там підпаски гралися, співали, плели кошики й мати. Даса не зовсім забув свою колишню батьківщину й колишнє життя, але воно почало здаватися йому наче далеким сном.