Гра в бісер - Hesse Hermann (читаем книги онлайн без регистрации .TXT) 📗
А намір його був такий, якого молодший із двох погоничів ніколи не міг би збагнути. Йозеф вирішив послухатись поради старшого і знайти Діона, на прізвисько Пугіль, про якого він давно вже чув і якого сьогодні при ньому так вихваляли. Той славнозвісний сповідник, пастир і порадник знайде і для нього мудре слово, вчинить йому суд, покарає, але й покаже праведний шлях; Йозеф хотів з’явитись до нього як до намісника бога й покірно виконати все, що той йому накаже.
Вранці Йозеф вирушив у дорогу, коли погоничі ще спали, і того ж таки дня, добре набивши ноги, досяг місцевості, де, як йому було відомо, жили святі отці і звідки він сподівався вийти на ту дорогу, що вела до Аскалона.
Надвечір йому трапився мирний зелений оазис, він побачив високі дерева, почув мекання кози, серед зеленого затінку начебто вимальовувались обриси хиж, повіяло духом людського житла, а коли він нерішуче підійшов ближче, йому здалося, що хтось пильно дивиться на нього. Йозеф став, оглянувся довкола і під першими ж деревами побачив старого, сивобородого чоловіка із сповненим гідності, але суворим і непорушним обличчям, що рівно сидів, прихилившись до стовбура, і, мабуть, давно вже дивився на нього. Погляд у незнайомця був пильний, гострий, але без ніякого виразу, як у людини, що звикла спостерігати, проте ніколи не виявляє ні цікавості, ні співчуття, яка дивиться на людей і на речі навколо себе, намагається збагнути їх, проте ніколи не манить їх і не кличе.
— Слава Ісусу Христу, — привітався Йозеф. Старий щось невиразно промурмотів у відповідь.
— Дозвольте спитати, — повів далі Йозеф, — ви тут також чужий чи живете в цьому гарному селищі? — Чужий, — відповів сивобородий.
— А ви мені не скажете, вельмишановний, чи я попаду звідси на Аскалонську дорогу? — Попадете, — мовив старий і повільно, важко підвівся.
Тепер він випростався на весь свій зріст — худорлявий велетень — і задивився у пустельну далечінь, Йозеф відчув, що старий не має бажання розмовляти, проте зважився ще раз його потривожити.
— Дозвольте мені ще одне спитати вас, вельмишановний, — ввічливо мовив він і побачив, що погляд старого ніби повернувся здалеку і тепер пильно й холодно вивчає його. — Може, ви знаєте, де живе отець Діон, якого прозивають Діоном Пугілем? Старий трохи насупився, і погляд його став ще холодніший.
— Я його знаю, — відповів він.
— Знаєте? — зрадів Йозеф. — То скажіть мені, де знайти отця Діона, Бо я йду саме до нього.
Старий велетень допитливо дивився на нього згори й довго не відповідав. Потім повернувся до дерева, поволі опустився на землю, знов прихилився до стовбура й коротким жестом запросив Йозефа теж сісти. Той слухняно прийняв запрошення, і коли сів, то на мить відчув страшну втому, але відразу ж забув про неї, бо всю свою увагу зосередив на чужинцеві. А старий, здавалося, поринув у роздуми; на його сповненому гідності обличчі з’явився вираз суворої неприступності, а поверх нього, мов прозора маска, лежав ще й інший вираз, навіть інше обличчя, — вираз давнього, самотнього страждання, якому гордощі й гідність не дозволяють вилитись назовні.
Минув якийсь час, поки старий знов обернувся до Йозефа. Він глянув на нього пильно й прискіпливо, тоді раптом владним тоном спитав: — А ви хто такий? — Пустельник, — відповів Йозеф. — Я вже багато років живу схимником.
— Бачу. Я питаю, хто ви? — Мене звати Йозефом, на прізвище Фамулус.
Тількино Йозеф назвав себе, досі непорушний старий так насупив брови, що очі на мить зовсім сховалися під ними; здавалося, Йозефові слова вразили його, вжахнули чи розчарували, або, може, в нього втомилися очі, на мить послабилась увага, його охопила кволість, як буває в старих людей. Так чи інакше, він завмер, якийсь час ховаючи очі за бровами, а коли знов відтулив їх, погляд його цілком змінився, став, якщо таке було можливе, ще старіший, ще самітніший, якийсь скам’янілий і водночас сповнений очікування. Губи його поволі ворухнулися, і він запитав: — Я чув про вас. Це до вас люди ходять сповідатися? Йозеф збентежено кивнув головою; назвати своє ім’я було для нього так само неприємно, як роздягтися до голого тіла, і, вдруге за цю добу зустрівшись із славою про себе, він відчув пекучий сором.
А старий знов своїм звичаєм запитав навпростець: — Отже, ви хочете знайти Діона Пугіля? А навіщо він вам? — Хочу висповідатись йому.
– І чого ж ви сподіваєтесь від тієї сповіді? — Не знаю. Я відчуваю до нього довір’я, мені навіть здається, що голос згори посилає мене до нього.
— А коли ви йому висповідаєтесь, що далі? — Зроблю те, що він мені накаже.
— А як він порадить чи накаже вам щось неправильне? — Я не буду з’ясовувати, правильне воно чи ні, а просто послухаюсь його.
Старий не сказав більше жодного слова. Сонце вже зайшло, в листі дерев щебетали пташки. Оскільки старий мовчав, Йозеф підвівся. 1 несміливо вернувся до того, що його цікавило: — Ви сказали, що знаєте, де знайти отця Діона. Можна мені попросити, щоб ви назвали те місце й розповіли, як туди дійти? На обличчі в старого з’явилась неначе усмішка.
— А ви певні, — лагідно запитав він, — що ваш прихід буде йому приємний? Приголомшений цим запитанням, геть засоромлений, Йозеф нічого не відповів. Та потім усе ж таки запитав: — Чи я хоч можу сподіватися, що ще вас побачу? Старий привітно махнув рукою і сказав: — Я ночуватиму тут і побуду трохи ще й після того, як зійде сонце, А тепер ідіть, ви стомлені й голодні.
Шанобливо вклонившись незнайомцеві, Йозеф пішов далі і, коли почало смеркати, досяг невеличкого селища, де, наче в монастирі, жили так звані анахорети, християни з різних міст і країв, що тут, на відлюдді, створили собі притулок, щоб ніхто не заважав їм жити простим, чистим життям, втішатися спокоєм і віддаватися роздумам. Йозефові дали води, нагодували й показали, де можна переспати, ні про що його не питаючи й не заходячи в розмову, бо бачили, який він стомлений. Хтось один проказав вечірню молитву, решта навколішки помолились про себе, а останнє «Амінь» мовили всі хором. Зустріч з такою побожною громадою іншого часу була б для Йозефа великою подією і радістю, але тепер він мав одне на думці і рановранці квапливо повернувся туди, де вчора попрощався зі старим. Той спав на землі, загорнувшись у тоненьку мату. Йозеф сів неподалік, чекаючи, поки він прокинеться. Невдовзі сонний заворушився, розплющив очі, скинув із себе мату, важко підвівся, випростав заклякле тіло, тоді став навколішки й помолився. Коли старий знов підвівся, Йозеф підійшов до нього й мовчки вклонився.
— Ти вже поснідав? — запитав старий.
— Ні. Я їм тільки раз на день і аж після заходу сонця, А ви голодні, вельмишановний? — Ми в дорозі, — мовив той, — і вже обидва не молоді. Краще нам щось перекусити, перш ніж рушати далі.
Йозеф розв’язав свій клуночок і запропонував старому фініків; добрі люди, в яких він ночував, дали йому просяну хлібинку, і нею він теж поділився зі старим.
— Тепер можна й рушати, — мовив старий, попоївши.
— О, то нам по дорозі? — зрадів Йозеф.
— Аякже! Адже ти просив мене відвести тебе до Діона. От і ходімо, Йозеф уражено глянув на нього.
— Які ви добрі! — радісно вигукнув він і хотів подякувати старому, але той рвучким помахом руки спинив його.
— Добрий тільки господь, — сказав вій. — А тепер рушаймо. І звер2тайся до мене на «ти», як я до тебе. Нащо нам, старим пустельникам, такі церемонії? Високий незнайомець пішов попереду, а Йозеф рушив за ним. Тим часом зійшло сонце. Провідник, який, видно, добре знав дорогу, сказав, що під обід вони доберуться до затінку, де перечекають найтяжчу спеку. Більше вони в дорозі не розмовляли.
Аж коли вони після кількох годин ходу гарячою пустелею досягли місця відпочинку й розташувалися в затінку поораної розколинами скелі, Йозеф знову звернувся до свого провідника. Він запитав, скільки днів їм доведеться йти, щоб добутися до Діона Пугіля.
— Це залежить тільки від тебе, — відповів старий.
— Від мене? — здивувався Йозеф. — Ох, якби це залежало від мене, я б сьогодні вже був у нього.
