Гра в бісер - Hesse Hermann (читаем книги онлайн без регистрации .TXT) 📗
І ось одного дня, коли череда перейшла на нове пасовисько, Даса подався в ліс пошукати собі дикого меду. Хлопець дуже полюбив ліс, відколи пізнав його, а цей здавався йому особливо гарним: крізь листя й віття дерев просмикувалися, мов золоті гадюки, сонячні промені й спліталися в осяйний візерунок, і так само як та гра світла в гіллі складалась у чарівну картину, так і лісові звуки — щебет пташок, шелест дерев, голоси мавп, — утворювали чудову гармонію, так зливалися в одне й вирізнялися кожен посвоєму і лісові запахи, терпкі й солодкі, міцні й ледь чутні, свіжі й задушливі, підбадьорливі й млосні, дух квіток, кори, листя, озерець, боліт, тварин, ягід і плодів, дух самої зарослої мохом землі. Десь у темному виярку жебонів струмок, деколи над білими віночками квіток миготів зелений метелик з чорними й жовтими цятками, в синюватому затінку дерев тріщала гілка, повільно кружляючи, опадало листя, в густих нетрях ревіли дикі звірі чи перегукувалася з родича3ми сварлива мавпа. Забувши про мед, Даса дослухався до голосів барвистих мерехтливих папуг і раптом у високій папороті, що густим підліском здіймалась під деревами, побачив якийсь слід, вузеньку, ледь помітну стежку, і коли він, нечутно, обережно ступаючи, пішов нею, то під величезним крислатим деревом з кількома стовбурами угледів невеличке житло, гостроверхий курінь, сплетений з папороті. Біля куреня рівно й непорушно сидів на землі якийсь чоловік; руки його спочивали на схрещених ногах, зпід білого волосся й широкого чола дивилися кудись униз спокійні, невидющі очі, хоч розплющені, але звернені тільки у власну душу. Даса відразу збагнув, що то святий чоловік, йог, йому вже траплялись такі, вони були особливими людьми, божими обранцями, їх належало шанувати й приносити їм дарунки. Але цей, що рівно, спокійно сидів тут перед своїм так гарно зробленим і старанно замаскованим куренем з папороті, опустивши руки й заглибившись у себе, особливо сподобався хлопцеві, здався йому незвичайнішим і поважнішим за всіх, яких він досі бачив. Цього чоловіка, що наче не сидів, а ширяв у повітрі з невидющим поглядом, а проте, здавалося, все бачив і знав, оточував ореол святості, чарівне коло гідності, полум’яний вал сконцентрованого внутрішнього жару, йогівської потуги, які Даса не зважувався ні переступити, ні розігнати вітанням чи якимось іншим словом. Гідність і велич усієї постаті йога, внутрішнє світло, яким світилося його обличчя, зосередженість і цілковита невразливість, що прозирала в його рисах, випромінювала хвилі і промені, серед яких він плив, наче місяць, і той згусток духовної сили, та безмовно сконцентрована воля утворювали навколо нього таку магічну напругу, що відчувалося: навіть не підіймаючи очей, самим тільки бажанням, самою своєю думкою він здатен убити когось і знов повернути йому життя.
Нерухоміший за дерево, на якому все ж таки дихало й погойдувалося листя та гілля, нерухомий, мов кам’яний ідол, сидів йог перед своїм куренем, і так само нерухомо застиг перед ним хлопець від тієї миті, коли побачив його, наче приріс до землі, зачарований цим видивом, наче на нього хтось наклав пута. Він стояв і дивився на йога, бачив сонячну пляму на його плечі і ще одну на складених руках, бачив, як вони поволі пересувалися, як утворювались нові, стояв здивований і починав розуміти, що цьому чоловікові зовсім немає діла ні до сонячних плям, ні до пташиного щебету і мавпячого вереску навкруги, ні до брунатної лісової бджоли, що сіла йому на лице, понюхала шкіру, полізла по щоці! далі, знов знялася й полетіла геть, ні до всього багатоманітного життя лісу. Все це, відчував Даса, те, що бачать очі і чують вуха, все гарне й бридке, приємне й страшне, не мало ніякого стосунку до цього святого чоловіка: дощ не міг би викликати в нього почуття холоду й незатишку, вогонь не пік би його, весь навколишній світ був для нього тільки поверхнею, та й годі. Принцпідпасок дивився на йога, і в нього майнув здогад, що, може, й справді весь світ — тільки гра уяви й поверхня, подмух вітру й водяні брижі над незнаною глибінню; то була не думка, а наче холодний дрож, що пробіг по тілі, легеньке запаморочення, немов почуття страху і небезпеки й водночас якоїсь непоборної зваби. Бо йог, здавалось йому, крізь поверхню світу, крізь світ поверхового заглибився в основу сущого, в таємницю всіх речей, прорвався крізь чаклунські те3нета почуттів, облудну гру світла, звуків, барв, уявлень, скинув їх і міцно вкоренився в істотному й незмінному. Хлопець, хоч він колись навчався в брахманів і трохи взяв від них духовного світла, збагнув це не розумом і не міг би нічого сказати про це словами, а відчув його, як у щасливу хвилину відчуваєш присутність божественного, відчув, як трепетну пошану й подив, як любов до цього чоловіка, як тугу за життям, яким, здавалося, жив йог, коли отак сидів, заглибившись у себе. Даса стояв на краю заростей папороті, дивився на йога, і той якимось дивом нагадав йому про його походження, про кров володарів у ньому, і серце його дивно затремтіло; його вже не цікавили ні пташки, ні тиха розмова, яку вели між собою дерева, він забув про ліс і про свою череду, піддався чарам і не міг відірвати погляду від заглибленого в себе самітника, заполонений незбагненним спокоєм і невразливістю його постаті, його цілковитою відданістю своєму служінню.
Потім Даса не міг сказати, скільки він простояв біля того куреня: годину, чи дві, чи кілька днів. І коли чари розвіялися, коли він знов нечутно повернувся стежечкою крізь папороть до лісу, а звідти врешті дістався до пасовиська й до своєї череди, то все це зробив несвідомо, бо душа його ще була зачарована; він отямився аж тоді, як один із пастухів гукнув його. Пастух відразу накинувся на нього з лайкою за те, що він десь так довго тинявся, та коли Даса у відповідь тільки вражено глянув на нього широко розплющеними очима, ніби не розумів, що він каже, пастух замовк, здивований незвичайним, відсутнім поглядом хлопця і врочистим виразом його обличчя. Але трохи згодом він усе ж таки запитав: — Де ти забарився, голубе? Може, ти бачив котрогось бога чи зустрів когось із демонів? — Я був у лісі, — відповів Даса, — мені захотілося пошукати меду. Але потім я забув про мед, бо натрапив там на чоловіка, самітника, він сидів, заглиблений у роздуми чи в молитву, і обличчя в нього наче світилося. Коли я побачив його, то так і застиг і довго не міг відірвати від нього очей. Я хотів би піти туди ввечері, понести йому дарунки, той чоловік святий.
— Піди. Віднеси йому молока й масла. Святих треба шанувати і обдаровувати.
— А як мені його називати? — Ніяк не називай, Дасо, тільки поклонися, поклади дарунки, та й годі.
Даса так і зробив. Він довгенько блукав, поки знайшов те місце. Перед куренем нікого не було, а зайти всередину хлопець не зважився, тому він поклав дарунки долі біля входу й пішов собі геть.
Поки череда паслася поблизу, Даса щовечора носив до куреня пожертви, а якось навідався туди серед дня, знов застав самітника заглибленого в себе і цього разу також не встояв перед спокусою побути якусь хвилину щасливим глядачем і ввібрати в своє серце крихту снаги і благодаті святого. І навіть згодом, коли вони залишили ту місцевість і Даса допомагав переганяти череду на інші пасовиська, він ще довго не забував своєї пригоди в лісі і часом, як буває з хлопчаками, сидячи наодинці, поринав у мрії, уявляючи й себе таким самітником і мудрим йогом. Та з плином років ці спогади і мрії почали блякнути, і блякнули дедалі дужче, бо Даса швидко підростав, убирався в юнацьку силу і з радісним запалом віддався розвагам і змаганням з товаришами. А все ж десь глибоко в душі хлопця жеврів відблиск тієї події, невиразний здогад, що сила й гідність науки йогів могла б замінити йому втрачену велич.
Якось, коли вони пасли череду недалеко від міста, один пастух, повернувшись звідти, розповів, що там готуються до великого свята: старий володар Равана зовсім підупав на силі й призначив день, коли його син Нала заступить його і буде проголошений раджею. Дасі закортіло побувати на тому святі, глянути на місто, про яке в нього з дитинства майже не збереглося спогадів, послухати музику, подивитися на святкову процесію та на змагання юнаків із вельможних родин, захотів хоч раз опинитися в незнайомому світі городян і можновладців, про який так часто розповідалося в легендах та казках і який начебто — чи це, може, теж була тільки легенда, казка або й просто вигадка — колись давнимдавно був і його світом. Пастухам наказано привезти до палацу масла для святкової жертви, і, на радість Дасі, старший пастух доручив йому та ще двом хлопцям вирушити до міста.
