Пустоцвiт - Литовченко Олена (бесплатные полные книги .txt) 📗
– Не бажаю!!! – істерично заверещав цар. – Вони зрадники!!! Відмовляються мені служити шпагою, вірою і правдою!..
– Але не всім же під прапори ставати, комусь і в тилу непогано б залишитися?
– Ні, нехай мені послужать там, де я скажу! – вередував Петро Федорович.
Але Мотрона Герасимівна не поступалася. Мило зашарівшись, вона впевненою ходою підійшла до Теплова й Розумовського, взяла їх під руки й ласкаво мовила:
– Петенько, я викрадаю у тебе Григорія Миколайовича й Кирила Григоровича!
– А я не згоден… – спробував заперечити цар.
– А хто в нас сьогодні головний?! – вміло застосувала чарівну фразу Мотрона Герасимівна.
– Ви! – слухняно гаркнув Його Величність.
Ніхто не очікував такого обороту – ні розгублений гетьман, ні здивований Теплов, ані розлючений цар. Монарший гнів немовби рукою зняло, Петро Федорович із видимою байдужністю промимрив:
– Що ж, бачу, всі мене зараз зраджують… Учора он сука улюблена подохла, до цього моя дурепа Катька в чужій постелі черевце нагуляла, тепер ти своєму государеві не даєш показово скарати двох непокірливих йолопів… Але гаразд, Мотько, забирай цих мерзотників і геть з очей моїх, геть пішла!
– Дуже вдячна Вашій Величності! – відкарбувала Мотрона Герасимівна.
– Та засунь ти, Мотько, свою вдячність собі ж туди, куди я тобі сував!.. А ти, Розумовський, дивися в мене, не забудь завтра на плац до восьмої нуль-нуль з'явитися, бо інакше під трибунал загримиш! – багатообіцяюче нагадав Петро Федорович.
Задкуючи спиною й безупинно кланяючись, Мотрона Герасимівна відступила. За нею, похнюпившись, пленталися Теплов і Розумовський. Заспокоїлися, лише опинившись за дверима небезпечного кабінету.
– Ну от! Усі врятовані, а на мене чекає відставка за неслухняність, – констатувала Мотрона Герасимівна. – Втім, Бог з ним: набридло то командувати, то схилятися перед монархом – я ж сім'ю власну хочу, діточок, чоловіка люблячого…
І вона уважно подивилась на… Теплова! Той зашарівся як хлопчисько, сором'язливо потупився. У Розумовського ледь очі на лоба не полізли від подиву. Він не міг пригадати, коли це Григорій Миколайович настільки відверто бентежився у присутності жінок… Але вголос лише запитав:
– Ти де зупинився, Григорію Миколайовичу?
– Та поки ніде – я ж прибув тільки-но й одразу в Зимовий палац подався. Хотів по старій пам'яті в Олександро-Невську лавру з'їздити. Гафія померла давно, але ж саме це місце для мене рідне…
– А давайте всі разом відправимося в Анічков палац: там море кімнат! А?
– Незручно якось… – почала Мотрона Герасимівна.
– Ти, Мотроно, не просторікуй, а речі збирай! І перевдягнися в нормальне, у жіноче… – гетьман бридливо скривився, оглядаючи її мундир. – Тобі взагалі вибирати не доводиться. Або забула вже, що тебе государ прогнав? Або знов у фаворитки царські пробитися вирішила? Та козачка ти чи ні, врешті-решт?! А як же родина, дитинчата?..
– Ні, Кириле Григоровичу, нічого я не забула. Просто незручно якось.
– Це залишатися тобі в палаці має бути незручно, а не про родину мріяти. Вірно я мислю, Григорію Миколайовичу?
Теплова несподіване питання спантеличило. Він забарився з відповіддю, але нарешті зібрався з думками й промимрив, запинаючись:
– А й справді, Мотроно Герасимівно, поїдьмо з нами. Можливо, ви ощасливите якогось удівця, схожого на мене… будуть у вас і родина, і діточки, і будинок свій…
«Ого, та це справжнє зізнання!» – подумав Кирило Григорович. Адже Теплов завжди говорив те, про що думав…
– Що ж, тоді зустрінемося біля парадного під'їзду за три години, поїдемо до братика Олеся святкувати наш дивний порятунок. Я зараз тільки пошлю когось в Анічков палац, щоб до прийому готувалися. І деякі свої справи вирішу… Гаразд?
– Домовилися! – в унісон відповіли Мотрона Герасимівна й Григорій Миколайович.
«Уже разом туркають, голубки», – задоволено подумав Розумовський.
Полишивши їх, Кирило Григорович попрямував в імператорську оранжерею, де ще зранку замовив у знайомого садівника букет добірних орхідей. Квіти були прекрасні. Він замружився й уявив, як спалахнуть очі Като…
За кілька хвилин палацовий слуга доставив із кращої столичної цукерні коробку марципанів. Прийнявши букет і солодощі, окрилений гетьман поспішив на половину цариці. Пройшовши лабіринтами палацу, опинився в далекому, майже не обжитому крилі. Далеко ж сховав її Петро! І як нещасна терпить отакі знущання?..
Нарешті Кирило Григорович прибув до заповітних дверей. Охорони біля входу не виявилося. Він постукав – відповіді не було. Постукав ще раз – результат той самий. Невже його розіграли?!
Зненацька двері відчинилися, й на порозі виникла сама государиня – одна, без прислуги, у мереживному очіпку, довгій сорочці й атласному рожевому халаті з соболиною облямівкою. Катерина виглядала утомленою, величезні темні кола під очима не могли приховати навіть білила, рясно накладені на шкіру. Так само помада не скрадала синяву губ…
А широкий халат – роздуте вагітністю черево…
Ах, он воно що!.. Втім, цар про це говорив… тобто, кричав… здається…
– А-а-а, це ви, Кириле Григоровичу? Що ж, проходьте.
Цариця жила у великої неправильної форми кімнаті з вузьким віконцем і малюсіньким каміном. її помешкання було майже зовсім позбавлене меблів. На вузькій коминковій полиці стояло два бронзових свічники й невеликий годинник з купідонами, біля ліжка сиротливо вишикувався стос книг – просто на підлозі.
Та що ж це таке?! Що за моторошна вбогість?!
– Като, це вам! – він простягнув букет дивовижних орхідей і коробку солодощів. Государиня взяла орхідеї й гидливо кинула на ліжко, зате коробку з марципанами жадібно схопила й заходилася квапливо розривати впакування.
– Як ви поживаєте, Като?..
Цариця відірвалася від подарунка і з цікавістю подивилася на співрозмовника. Глянувши в її виразні очі, Кирило Григорович потонув у них зовсім як у молодості. Він не відводив погляду від цієї жінки й просто чекав, що буде далі. Йому було однаково, як виглядає Катерина Олексіївна, від кого вона вагітна і що думає про нього.
Як і колись, він був уражений її поглядом.
– Може, чаю? – запитала цариця.
– Так, – машинально погодився він.
Вона подзвонила, через кілька хвилин у кімнаті з'явилася неохайно вдягнена заспана покоївка.
– Чаю, – коротко наказала цариця.
Перед ними з'явився невеликий столик, таця з порцеляновим чайником, срібною цукорницею, одним порцеляновим блюдечком, на якому лежало два шматочки печива, двома чашечками без блюдець і одною срібною ложечкою.
Побачивши настільки принизливу вбогість й відверту жадібність, з якою Катерина Олексіївна пожирала марципани, витягнуті з немилосердно роздертої коробки, найменші залиплої романтичного настрою гетьмана розвіялися остаточно. Під час чаювання вони обмінялися декількома короткими, незначущими фразами. Коли чай був випитий, цариця підвелася і, відсапуючись, мовила:
– Ну що ж, Кириле Григоровичу, дякую, що відвідали.
Гетьман церемонно вклонився й поквапився піти геть – ледь утримуючись від переходу на біг… Тепер його найбільше цікавив вибір подальшої лінії поведінки: зараз можна або в дурнях залишитися, або піднятися… дивлячись по тому, що вибереш!..
Анічков палац, Санкт-Петербург, квітень 1762 року.
По нічних безлюдних вулицях столиці екіпаж доїхав до розкішного палацу, троє вийшли звідти й поспішили до чорного входу.
– Не хвилюйтеся, ніхто вас звідси не вижене. Після смерті імператриці Олесь живе затворником і нічим не цікавиться. Кімнат багато, на всіх вистачить. Тож заперечень не приймаю! – Кирило Григорович зробив театральний жест… і одразу зіштовхнувся з невідомо звідки виниклою старою куховаркою.
– Хто це з вами, Кириле Григоровичу? – негайно поцікавилася бабуся.
– Мавра! Як завжди не дрімає… – він посміхнувся. – Зі мною пан Теплов і кузина моя по матусі Мотрона Герасимівна. їм ніде зупинитися, тому я запросив їх сюди.
