Пустоцвiт - Литовченко Олена (бесплатные полные книги .txt) 📗
Тремтячи, Катерина Олексіївна пробудилася ще затемна. Всю ніч уві сні до неї навідувався покійний чоловік. Кривляючись і гримасуючи, він єхидно запитував одне й те саме:
– Владу ти захопила, а чи втримаєш?!
Государиня кілька разів прокидалася, охкаючи й зітхаючи, переверталася на інший бік, заплющувала очі, намагалася думати про щось гарне: про нещодавні бали, про дитячі роки й бешкетування з бюргерськими дітьми… Райдужна картина якийсь час переливалася й іскрилася перед внутрішнім поглядом, створюючи ілюзію спокою й благополуччя. Із цим вона засинала…
Як раптом казка танула, і чи закривавлений чоловік виринав немовби з-під землі, презирливо скривившись, вишкіривши зуби, чи брудний, спітнілий, смертельно переляканий Олексій Орлов тягнув до імператриці тремтячі з перепою руки і волав:
– Государине-матінко, помилуй!.. Петро Федорович того… сам себе – не ми це, не ми!!! Він там!., сам!., рушницю схопив і всіх!., усіх нас!.. А ми не встигли!!! Винен, матінко, винен!.. Але ж каюся, каюся щиросердно – чуєш?!
Орлова знов відсував закривавлений чоловік. Дико регочучи, цідив крізь зуби:
– Дурепа ти, Катько, ну й дурепа!!! Спробуй-но тепер утримати владу!.. Бажаючих на трон царський, мабуть, багато… ой, як багато!!! І всі законні спадкоємці – не те що ти, німкеня дурнувата!!!
Вже світало. Мучитися безсонним катуванням і надалі імператриця не хотіла, тому настирливо задзвонила у дзвіночок, закликаючи слуг. Коли ж ті примчали – зажадала накрити «чогось такого легенького» в робочому кабінеті. Тут імператриця розташувалася у великому шкіряному кріслі й, чекаючи закуски, заходилася розбирати кореспонденцію.
На лихо, Катерина Олексіївна майже одразу натрапила на паризьку газету, передова стаття якої представляла злісний пасквіль щодо її відносин із рештками Брауншвейзької династії в особі Іоанна Антоновича, ув'язненого в Шліссельбурзькій фортеці. У нападі люті государиня ледь не розірвала газету на жмутки, але керуючись раптово почутим внутрішнім голосом, наступної миті відклала її вбік: либонь згодиться, а порвати – справа нехитра, це завжди встигнемо!..
У двері тихо постукав лакей: наляканий ранньою побудкою, він найбільше боявся чимось розгнівати государиню.
– Заходь, не бійся, – підбадьорила Катерина Олексіївна. – Чого тобі?
– До Вашої Імператорської Величності канцлер Панін прийшов. Відмовити або?..
– Чом це раптом відмовити?! Проси негайно!!!
– А як же із закускою?
– Спочатку про справи подумати треба, а на порожній шлунок голова краще працює. Нехай Панін заходить!
Лакей миттю зник: по тону государині зачув, що смаженим пахне… Ой, лишенько!
Тим часом канцлер уже переступив поріг кабінету.
– Доброго ранку, Ваша Імператорська Величність. Як спалося?
– Не спалося мені, Микито Івановичу, голова справами державними забита була… – на ходу збрехала імператриця. Дійсно, не розповідати ж Паніну про дурне сновидіння?
– Ох, государине-матінко, і вся ви у справах, вся в турботах…
– А тебе що привело до мене в настільки ранній час?
– Думав я вчора, матінко, про Павла Петровича: щось неспокійний він, у всьому нервозність виявляє! Боюся, зірветься й наробить лиха…
– Чи він, часом, не про владу думає? – нашорошилася Катерина Олексіївна і схвильовано заходилася крутити в руках черговий нерозпечатаний пакет. – Може, замишляє щось проти мене?
– Що ви, матінко, Господь із вами! – Панін навіть руками замахав і скроїв таку мармизу, немовби побачив перед собою якусь капосну штуку. – Великий князь боїться бути вбитим, тільки й усього!
– Що ти таке кажеш, Микито Івановичу?! Особисто мені про це нічого невідомо…
– Та просто його високість замкнулися в собі й нікому таємниці цієї не довіряють… Ні Вашій Імператорській Величності, ні навіть мені – хоч я стільки часу проводив з Павлом Петровичем і проводжу надалі.
– Звідки ж ти довідався про це?
– Агенти Шешковського доповіли, що днями Великий князь бесіду вів про отруєння й інші мерзоти з Андрієм Розумовським…
– Що-о-о?!
– Андрій же Кирилович у відповідь про всілякі інтриги доповідав, що при французькому дворі затіваються… Якщо Вашій Імператорській Величності буде завгодно, я накажу Степанові Івановичу, щоб вам докладний звіт про розмову занесли.
Катерина Олексіївна з роздратуванням відкинула нерозкритий пакет, що дотепер вертіла в руках.
– Звіт, звіт… – нервово мовила вона. – Звіт нехай занесе, це зрозуміло… А от що нам з Павлом Петровичем робити, підкажи мені, наймиліший Микито Івановичу?
– А ви б, матінко-государине, його відволікли… Відправте Великого князя в Європу, наприклад. Нехай розвіється…
– Ні, Микито Івановичу, дякую за таку пораду – але тільки не в Європу!
– Чому ж, матінко?..
– Не можна Павлові Петровичу в Європу: він до кумира свого – до Фрідріха Прусського поїде. От розтлумач-но краще, Микито Івановичу, чому так стається?! Всі Фрідріха поважають – і друзі, й вороги. Він начебто й літами не старий, а вже Великий! Фрідріх Великий!!! А держава в нього – смішно сказати, два дні ходу від краю до краю…
– Ваша Імператорська Величність!..
Однак Катерина Олексіївна вже завелася:
– А спробував би Фрідріх балансувати, як от я! Цікаво, як би це в нього вийшло, а?! Отож бо й воно! А мені мій власний син не довіряє… А може статися, Павло Петрович усе-таки про корону мріє?! Що скажеш, люб'язний мій Микито Івановичу?
– Господь із тобою, матінко, ні про яку корону Великий князь не мріє! Кажу ж: Андрій Розумовський йому днями все про Версаль розповідав, а Великий князь на це зітхав і тільки лише висловлював побоювання за життя своє, боячись бути отруєним або зарізаним, як татусь його…
– Що-о-о?!
У пам'яті миттю сплив нічний кошмар, у якому їй безперервно ввижався чоловік, що застрелився. Катерина Олексіївна сполотніла так, що канцлер позадкував і розгублено промимрив:
– Государине!.. Матінко!.. Помилуй!..
Чим знову ж нагадав безглуздий сон.
– Так-так, Микито Івановичу, – зітхнула імператриця, могутнім зусиллям волі опанувавши себе, – треба обмежити спілкування цесаревича з Андрієм Розумовським…
– Та як же, матінко?! Як же обмежити, коли Великий князь і Андрій Розумовський – нерозлийвода?! Не можемо ми це зробити, ні!
– Подумай, люб'язний, подумай. Нема чого Розумовським на цесаревича впливати!
– Добре, матінко, обов'язково подумаю, – розгублено знизав плечима канцлер, що не насмілився суперечити володарці.
– А як почувається Іоанн Антонович? – немовби між іншим поцікавилася імператриця.
– Та як же, матінко, в'язневі у фортеці Шліссельбурзькій почуватися? – здивувався Панін. – Іоанн Антонович майже не хворіє, побожний… щоправда, при цьому злісний і дратівливий… Книги церковні читає.
– Між іншим, останнім часом закордонні газети його частенько згадують! От, будь ласка: «Імператриця, слово якої розходиться зі справою, навіть не припускає, що за товстими тюремними стінами набирає сили справжній спадкоємець російського престолу». Он воно як, Микито Івановичу!
Підібгавши губи, государиня жбурнула паризьку газету канцлерові. Не долетівши до нього, газетний аркуш із шурхотом упав на підлогу.
– Ох, відчуваю, спадкоємець Брауншвейзької династії, необачно помилуваний Єлизаветою Петрівною, неабияк помотає мені нерви! – зітхнула Катерина Олексіївна. – Мені доповідали, що Іоанн Антонович неначебто сам не свій…
– Матінко-государине, всі ми самі не свої! – скорботно мовив канцлер. – Коли вороги в тім необхідність побачать, вони й божевільного кандидата на престол зведуть.
– Дякую, Микито Івановичу, красно дякую! – з погано приховуваним роздратуванням процідила Катерина Олексіївна. – Утішив ти мене, аякже! Можна сказати, бальзам на серце пролив!
– Та поки що ніхто ж і не намагався його на престол…
– Поки що?!
Государиня підхопилася з крісла, підбігла до остаточно розгубленого канцлера, оглянула його з голови до ніг, немов хитрий заморський виріб, промимрила: «Гарний гусак, нема чого сказати!..», далі повернулася в шкіряне крісло й повідомила звідти:
