Пустоцвiт - Литовченко Олена (бесплатные полные книги .txt) 📗

Відповідно до залишеного заповіту, престол успадкував Петро Федорович. Усупереч загальній думці про його нездатність управляти державою, новий цар почав з кардинальних перетворень. Прокидався на світанку, довго працював у кабінеті, заслуховуючи звіти й віддаючи вказівки, потім, наслідуючи свого великого діда, поспішав у Сенат або в колегії, де вирішував найскладніші питання. Політика Петра III мала цілком послідовний характер, а маніфести, укази й резолюції ухвалювалися просто у незліченній кількості.

Втім, не все йшло гладко й райдужно, не всі по достоїнству оцінили кипучу діяльність нового правителя. Якщо європейські газети на всі лади розхвалювали діяння Петра Федоровича, то в Росії навпаки засуджували й усіляко лаяли.

Щоправда, спочатку потихеньку…

Воістину, немає пророка у батьківщині своїй!

Глухів, кінець лютого 1762 року.

Кирила Григоровича смерть Єлизавети Петрівни засмутила просто жахливо: він прекрасно розумів, наскільки залежною є від особистої монаршої милості доля великого сімейства Розумовських, включаючи його самого… та й за Олеся було настільки боляче, що аж серце кров'ю обливалося! І все-таки, незважаючи на дурний настрій, гетьман сподівався, що з приходом на трон імператора-реформатора на всіх чекають зміни, причому на краще. Кирило Григорович вважав, що оскільки колись між ним і Великим князем налагодилися досить непогані відносини, тепер Петро Федорович обов'язково вислухає його геніальні ідеї, зрозуміє й підтримає.

Гетьман як і раніше сидів у Глухові й очікував, коли ж про нього згадають. І от нарешті сталося: гонець доставив із Санкт-Петербурга спеціальне послання, яким Петро Федорович сповіщав гетьмана Розумовського про необхідність терміново прибути до столиці у невідкладній справі. А заразом прихопити із собою Теплова, що вже давненько не з'являвся при дворі.

Із цими прекрасними звістками Кирило Григорович кинувся до меланхолійно налаштованого радника: ось він – шанс відверто поговорити на найвищому рівні одразу ж про всі пекучі проблеми!!! Оскільки цар згадав і про Григорія Миколайовича, розмова намітилась явно ділова. А по закінченні переговорів (безсумнівно, успішних!) можна буде як слід розважитися – наприклад, прийняти запрошення на пишний бал, що неодмінно буде влаштований у зв'язку з узаконюванням спадкоємного українського гетьманату. Що ж до згоди Петра Федоровича – тут усе дуже просто: попри дурнуватий характер, цар повинен розуміти, що рано чи пізно змушений буде піти на поступки Розумовському! А тому вирішення всіх питань, пов'язаних з гетьманством, Кирило Григорович вважав справою дріб'язковою…

Всупереч очікуванням, Теплов аж ніяк не зрадів новинам, а навпаки пробурчав:

– Та краще б у реформатора цього пам'ять відбило! Чого нам у столицю пертися?.. Згадаєте моє слово, Кириле Григоровичу – нічого путящого з цієї витівки не вийде.

Але гетьман був іншої думки й до застереження порадника не дослухався. Григорій Миколайович попросив один день для того, щоб залагодити свої особисті проблеми, і завірив гетьмана, що прибуде в столицю вчасно.

Анічков палац [9], Санкт-Петербург, квітень 1762року.

Нарешті Кирило Григорович прибув до столиці. Його запросили – отже, про нього пам'ятають, його цінують, отакої!.. З цими райдужними думками Розумовський під'їхав до Анічкова палацу. Колись біля розкішного парадного входу юрбилися покоївки, лакеї, інша прислуга, однак зараз гетьмана чомусь ніхто не зустрів.

А чому?! Він же писав братові про майбутній візит, невже лист загубився?.. Ех, краще було відправитися на Мойку: може, все-таки вдалося б помиритися з дружиною, що охолонула до нього після одинадцяти пологів…

Розлютившись, Розумовський щосили штурхонув двері. Вони відчинилися напрочуд легко, і втомлений та засмучений Кирило Григорович увійшов до будинку. Свічі в коридорі були запалені – очевидно, на нього все-таки очікували…

Гість почув шурхітливі кроки, і перед ним виник старий лакей Аполлінарій.

– Вибачте, пане, не встиг добігти, – виправдовувався старий.

– А де інша прислуга? – суворо запитав Кирило Григорович.

– Та де ж… вислали інших у маєток… Брат ваш Олексій Григорович після смерті государині-матінки нікого не приймає, а нам оголосив, щоб забиралися звідси через непотрібність. А мені куди їхати?! От і залишилися тільки я, куховарка Мавра, Тиміш та опалювач Гриць.

– Скажи-но, люб'язний, чи одержував брат моє повідомлення про приїзд? Може, знаєш… – із затаєною надією поцікавився гетьман.

– Одержував, аякже! Ми вас, пане, цілий день чекали, а ви проти ночі приїхали. Я от саме йшов парадний вхід зачинити, коли почув, що екіпаж під'їжджає, отож і кинувся до дверей щодуху.

«Еге ж, щодуху…» – з гіркотою подумав Кирило Григорович. Однак прислухавшись до важкого дихання старого, зрозумів: не бреше, справді біг, квапився…

Казна-звідки виникла куховарка Мавра.

– Ой, нарешті пан гетьман з'явився, – сплеснула вона руками, – а то від ранку вже чекали, чекали!.. Я от навіть Аполлінарія послала парадний вхід зачинити, а сама біля чорного весь час чергувала. І стіл давно накритий, і постіль готова. А Гриць вам кімнату так натопив, що аж спекотно: спати буде добре, не турбуйтеся.

– Дякую, Мавро. Як братик мій поживає? – поцікавився Кирило Григорович.

– Ой, пане, і не запитуйте: серце кров'ю обливається щоразу, як на нього подивлюся. Та й як він може поживати, коли після смерті государині Єлизавети Петрівни душа з нього по краплинці витікає?! Братик ваш то тінню бродить нашим палацом, то сидить у себе в опочивальні, стрічечки, очіпки й інші речі імператриці перебирає – і так день за днем. Тиміш йому тільки чай порожній та хлібець чорний носить, бо ні пирогів, ні м'яса, ані іншої якоїсь їжі граф не замовляє. А принесеш самовільно щось іще – гнівається, кричить… Підемо, пане, нагодую вас – хоч душу відведу.

Засмучений Кирило Григорович поплівся за Маврою. Не такого прийому очікував він, зовсім не такого… Ну та годі вже!

У їдальні було доволі спекотно, тому гість скинув не тільки плащ, але й камзол, і жилет, і навіть мереживний комір сорочки розстебнув: не до етикету зараз… Мавра наготувала всього, як колись, тільки подавали пізню вечерю не численні слуги й служниці, а вона зі старим Аполлінарієм.

Коли трапеза добігала кінця, у дверях зненацька виник Олексій Григорович і промимрив, переминаючись з ноги на ногу:

– А-а-а, Кирилко, от і ти…

Гетьман підхопився, рвучко обійняв брата.

– Я, Олесеньку, я приїхав!..

Кирило ледь упізнав його. Граф дуже схуд, висох, вигляд мав пом'ятий: згорблені плечі, тьмяний погляд, скуйовджене волосся, сива сплутана борода… Вилитий святий старець!

– Дарма ти з'явився тут, Кирилко… Сидів би собі в Батурині або у Глухові мирно, – прорипів Олексій.

– Що ти кажеш, Олесеньку?! Мене сам государ Петро Федорович викликав! Бач, не забув про гетьмана Розумовського…

– Ото й погано, що не забув… – пробурчав старий.

– Та ти що, Олесеньку?! Я от безупинно в газетах закордонних читаю – та Петро Федорович наш просто велика людина!!! Аж не віриться, що…

– А ти й не вір, – зненацька парирував брат.

– Ти несправедливий, Олесеньку: государ наш Таємну канцелярію скасував, безневинних з каторги повернув. А ще багато чого задумав: і війну припинити, і дворянство піднімати… Дворяни в армії служити не повинні, вірно! Я «Маніфестом про вільність дворянства» вдома зачитувався…

– От і сидів би вдома, і читав би тихесенько той маніфест.

– Олесеньку, ти просто давно вже у вищих сферах не обертався! Живеш затворником, духу змін не розумієш.

– Ой, Кирилко, як би не вилізли тобі ці зміни боком! Ой, горе буде, якщо захочеш зробити – а не вийде!..

– Та я завтра ж на прийом до імператора піду, важливі питання з ним обговорю… До речі, що чутно при дворі? Як там Катерина Олексіївна?