Орлі, син Орлика - Литовченко Тимур Иванович (книги полностью бесплатно .txt) 📗

Між тим, ображений до глибини душі кухар закликав «всех честных христиан» викинути недоумкуватого татарина геть з ярмарку. Потайки всміхаючись у довгі вуса, декілька чоловіків оточили їх кільцем. Один з них поважно мовив до Григорія:

– А що, Ахмедко, як би тобі справді той… забратися звідси?

– Воно б і на краще, – додав інший добродій.

– Чому мой забиратися? Ярмарок Сарочінці ай-ай какой кароші!..

– Не знаєш ти нічого… – обережно мовив третій чоловік, але позирнувши спідлоба на кухаря-московита, не насмілився уточнити, чого саме не знає заїжджий татарський гість.

– Неправда, мой всо знати! – стояв на своєму Григорій. – Мой многа-многа їздити продавати многа-многа родзинки, мой всо-всо знати!.. Не підманути, не-не, ніколі-ніколі! Ахмєдка тшесні-тшесні!..

Втім, затягувати скандал нескінченно він все ж таки не міг. Невдовзі все й насправді скінчилося, причому саме так, як вчора увечері передбачав гетьманич: смертельно ображений кухар-московит щось сказав двом солдатикам, які несли за ним покупки, один з них побіг геть і за декілька хвилин повернувся з підмогою. Челядники пана полковника занепокоєно подалися уперед, проте втрутитися у суперечку з московськими солдатами не насмілилися.

Та й навіщо, справді?! Адже під веселий регіт натовпу, брутальну солдатську лайку та похвали на адресу «кароші радзиньки» московити повелися точнісінько так, як і передбачав заздалегідь Григорій: усім скопом накинулись на нахабного «Ахмедку», навантажили його разом з лантухом родзинок на сірого віслючка та під солдатським конвоєм спровадили з торговища.

– Смотри у меня, вдругорядь чтоб и носа твово тут близко не было, морда татарская!!! – гукнув на прощання кухар. – А сунешься – так уж не взыщи! Уж я тогда позабочусь, чтоб нос-то тебе быстренько укоротили… Понял, сволочь?!

Отже, після вчорашнього побачення з паном полковником Григорій спокійно, неквапом, з надійним супроводом безперешкодно відбув з Сорочинського ярмарку – чого він, власне, і домагався! Солдати-московити нічим не заважали уявному татарину, а коли вивезли «Ахмедку» у чисте поле верст за десять від торговища, то повернули собі назад, наостанок нагадавши розпорядження кухаря: ніколи й носа не совати сюди!..

Виконати це було тим легше, що Григорій серцем відчував: рідною українською землею випало подорожувати востаннє. Справді, на що іще можна сподіватися, коли запорозькі козаки усі до єдиного присягнули на вірність цариці Анні Іоанівні?! [42] Гетьманич пригадав, скільки всього сталося протягом останніх місяців…

Реставрація Станіслава Лещинського провалилася – так. Здавалося, попередня широка домовленість, досягнута у травні минулого року в кабінеті великого візира Ваган-паші, втратила чинність… Як раптом – несподівана звістка: помер гетьман Данило Апостол!!! Це означало, що ненависна Московія позбавилася слухняної маріонетки, яка номінально керувала поневоленою Украйною. Такого шансу не можна було втрачати – на сцену належало будь-що вивести гетьмана у вигнанні Пилипа Орлика!

Причому негайно!..

Тому в перший же день лютого Григорій відплив з Тулона до Стамбула, везучи при собі листа короля Його Королівської Величності Луї П'ятнадцятого до кримського хана (звісно, послання було написане на шовковій тканині та зашите у підкладку камзолу). У листі містилася беззаперечна вимога Франції: звільнити гетьмана Пилипа Орлика і підтримати козацький виступ потужним ударом по всьому півдню володінь московитів. Григорій не мав жодних сумнівів: його товариш дитинства Каплан-Гірей так і зробить! Адже він давно висловлював готовність до сепаратних дій, а тепер, озброївшись наполегливою вимогою французького монарха, розпочне війну ще охочіше.

А далі… Далі, якщо кримський хан не забариться виступити проти могутньої імперії, Порта просто змушена буде підтримати свого васала: адже у разі поразки московита можуть заволодіти Кримом, що забезпечить їхній контроль над Чорним морем. А цього Османська імперія допустити не може, аж ніяк не може…

Спочатку все йшло дуже добре: як Григорій і очікував, Каплан-Гірей зустрів його з розпростертими обіймами, палко підтримав запропонований план дій. Та коли вже все здавалося вирішеним остаточно, коли залишалося тільки вдало реалізувати задумане, з поневоленої Украйни долетіла нова несподівана звістка: Запорозька Січ присягнула на вірність московській короні! Виборів нового гетьмана не відбуватиметься, керування українськими землями надалі здійснюватиме колегіальне Правління гетьманського уряду, підпорядковане санкт-петербурзькому Сенату!..

Сказати, що то була катастрофа, – це не сказати рівно нічого! Невимовна туга, біль, образа, щире абсолютне нерозуміння того, що це коїться на білому світі, – усі ці почуття одночасно краяли серце гетьманича. Як загалом подібне могло статися?! Чому?! За які гріхи багатостраждальної козацької нації?! Чого варте слово запорозького кошового Іванця?! І невже козаки отак от запросто не захотіли дати самим собі раду, повернутися до старовинних добрих звичаїв… Зрештою – жити під справедливим правлінням гетьмана Пилипа Орлика, мудрого сподвижника славетного Івана Мазепи!..

Григорій марно шукав відповіді на всі ці запитання. Марно, бо серце промовляло одне, здоровий глузд – зовсім інше, а як усе відбулося насправді, можна було дізнатися лише тут, у рідній Украйні. Сюди й належало поїхати… Все одно, так чи інакше, але цієї небезпечної подорожі гетьманичу було не оминути: адже в нагороду за участь у польській справі Його Королівська Величність Луї П'ятнадцятий дарував шевальє Григору Орлі графське достоїнство. А для того, щоб королівські геральдисти виправили відповідний патент, необхідно було надати їм виписку про народження з церковної книги…

Так – Григорія хрестили у Батурині.

Так – колишня столиця Гетьманщини була вщент зруйнована ясновельможним князем Меншиковим на початку листопада 1708 року.

Так – уся слава міста пішла по вітру вогнем, димом і попелом.

Так – усі до останнього батуринці попливли закривавленими водами Сейму на плотах… повішені… посаджені на палі… розіпнуті… вже мертві й іще конаючі у жахливих муках…

Так – невідомо було, чи збереглася ота церковна книга у вирі жахливої катастрофи…

І якщо все ж таки збереглася, то де ту книгу шукати нині?..

Проте спробувати було варто: адже досі гетьманич Орлик був усього лише офіцером з особливих доручень при таємному кабінеті «Секрет короля», а от маючи патент на ім'я графа де Лазіскі, ставав повноправним французьким дворянином.

Ризикувати заради такого призу, поза сумнівом, було варто. Тож тепло розпрощавшись із щиро засмученим Каплан-Гіреєм, Григорій вирушив на батьківщину. Для цієї поїздки гетьманич замаскувався під татарського гостя [43], який вирішив поторгувати родзинками. Доба була дуже підходяща – друга половина літа, торговища сповнені народом, гудуть веселі ярмарки… Кому яке діло до трішки дивакуватого татарина Ахмедки?!

Спочатку попрямував до Запорозької Січі, де його найгірші побоювання лише підтвердилися: кошового Іванця було заарештовано за державну зраду, не вдалося Григорію також розшукати будь-кого з числа знайомої ще від часу минулого візиту козацької старшини. Натомість – геть нові обличчя… Куди ж подівся колишній кошовий Іванець?! О-о-о, таких важливих речей, либонь, не знає ніхто, окрім матінки-імператриці Анни Іоанівни та шляхетного пана Ушакова… і всяким різним татарським гендлярам зовсім воно ні до чого!

І ще про одну важливу річ довідався Григорій: виявляється, гетьман у вигнанні Орлик… помер на чужині?! Дивно було чути таке, проте у цю побрехеньку свято вірили усі запорожці, від нового кошового отамана до останнього козарлюги. Й навіть заупокійні служби на спомин душі бунтівного емігранта у січовій церкві відправляли! Хоча сама лише згадка про Пилипа Орлика могла закінчитися неабиякими неприємностями… про нього чомусь згадували. Згадували – хоча московити давно вже вкоренили з-поміж місцевого населення просту думку: їхня кара завжди буває блискавично-несподіваною і жорстокою. Але дивна річ: на «заупокійну» справу поневолювачі чомусь дивилися крізь пальці!