Орлі, син Орлика - Литовченко Тимур Иванович (книги полностью бесплатно .txt) 📗

– Про Лореляй [39], як ти й говорив?

– Так, гер генерал, про неї.

– Що ж, слухаю уважно! Читай.

Кароль вийшов з кімнати навшпиньках, а Йоганн Вольфганг Гете почав декламувати вірша про вічно юну русалку Лореляй, яка стереже скарби Нібелунгів, сховані під височезною скелею у глибокому рейнському вирі.

Рибальська дочка Лора закохалася у пристаркуватого заможного власника замку Штальєк, а в його жилах текла шляхетна кров легендарних воїнів. Коли лицареві настав час помирати, він змусив Лору заприсягтися, що кохана перебере на себе місію охорони скарбів, яку воїн свято виконував протягом довгого життя, не дозволяючи нікому наближатися до заповідної скелі. Рибальська дочка пообіцяла, що так і станеться. Коли душа коханого розлучилася з тілом, дівчина піднялася на священну скелю й кинулася звідти униз.

Відтоді варто будь-якому човнику чи кораблю підплисти надто близько до заповідного місця посеред бурхливого потоку, як звідти виринає золотоволоса Лореляй, дивним чином підноситься на верхівку скелі й починає співати лагідну пісню таким чарівним голосочком, що не заслухатися просто неможливо. Але це жахлива пастка: бо під впливом незборимих чарів судно розвертається проти течії, щосили налітає на скелю… і сиві хвилі древнього Рейну змикаються над уламками! А підступна русалка Лореляй дзвінко сміється й кидається у вир – слідом за потопленими небораками… [40]

Доки хлопчина читав вірша, граф навіть не поворухнувся. Хоча це й далося йому нелегко: адже Орлі ще й досі не вилікувався остаточно від отриманого навесні поранення, тож у голові трохи паморочилося. Зараз би полежати… або викурити добру шишу… Йому б одразу полегшало.

Проте, зважаючи на останні звістки, генерал добре розумів: невдовзі йому доведеться повернутися у свій корпус. А тому варто відвикати навіть від самої думки, що в нього є бодай найменший шанс розслабитися й відпочити. Це стане можливим, тільки коли літня батальна кампанія залишиться позаду, а французьке військо знов стане на зимові квартири, не раніше. А доти… воюй, генерале, воюй!..

Втім, була ще й інша причина сидіти тихесенько, не ворушитися й не переривати цим Йоганна Вольфганга: вірш графові таки сподобався!

– От що я скажу на це, хлопче… – замислено мовив Орлі, коли читання нарешті завершилося. – Безперечно, у тебе є талант до красного письменства. І якщо ти тільки схочеш… а також не пошкодуєш зусиль і часу…

Затамувавши подих, юний Гете дивився на француза. І той урочисто прорік:

– Так, якщо не пошкодуєш зусиль і часу, не лякатимешся прикрощів злиденного життя, колись із тебе вийде неабиякий поет.

– Ви справді так вважаєте, гер генерал?!

– Авжеж, мій друже, авжеж!

– О-о-о, гер генерал!..

Розчулений таким компліментом хлопець рвучко кинувся до графа, проте цим різким рухом заподіяв йому ненавмисну шкоду. Орлі наморщив обличчя й засичав крізь зуби від болю, а Йоганн Вольфганг ошелешено відсахнувся, забелькотівши:

– О-о-о, гер генерал, вибачте, будь ласка, вибачте! Я не хотів…

– Так-так, знаю, знаю… Просто мені боляче, от і все.

– Вибачте, гер генерал!..

– А-а-а, пусте…

Нарешті граф перейшов на ліжко, що стояло у кутку кімнати, вмостився там якнайзручніше, Йоганн Вольфганг обережно (аби знов не спричинити зайвих клопотів) усівся на краєчку стільця поруч – і спокійна виважена бесіда продовжилася на тому ж самому місці, на якому завершилася вчора.

Ясна річ – йшлося про скелю Лореляй, що височить посеред Рейну. Тільки якщо юний Йоганн Вольфганг захоплено щебетав про тамтешні запаморочливі краєвиди, генерал-поручник оцінював мальовничу місцину з точки зору професійного вояка. Бо краса красою, а от що скеля Лореляй є природною неприступною фортецею, то з цим не посперечаєшся…

– Чому ви, гер генерал, весь час говорите про війну? – не втримався нарешті від запитання хлопчина.

– Бо я військовий! Про що ж іще мені говорити у такому випадку? – щиро здивувався граф.

– Та хоч би про скарби Нібелунгів! – сказав Йоганн Вольфганг, причому в його оченятах сяйнула хитра іскорка. – Адже ви до того ж людина заможна.

– Якщо вже згадувати Нібелунгів, то саме як неперевершених вояків, – Орлі знизав плечима. – От бачиш, коло замкнулося…

Хлопець лише зітхнув. Граф щиро розсміявся й мовив:

– Ну, не ображайся, будь ласка. Я тебе розумію: ти ще зовсім молодий… якщо не сказати – малий, маєш чисту романтичну душу. Тоді як у мене свої міркування та зовсім інший погляд на світ.

– А про що саме ви думаєте? Невже весь час про війну?..

– Але ж нині бойові дії тривають…

– Хіба не можна перепочити від того бодай на мить?

Орлі стомлено заплющив очі.

«Бодай на мить перепочити». Так, було б незле, зовсім незле…

Проте допоки козаки залишаються вигнанцями на чужині, заспокоюватися він просто не має права.

Не час, ще аж ніяк не час!..

– Така от справа… – обережно почав Орлі. Одразу ж згадав про щойно написаного листа, про аргументи на користь створення Рейнської Січі [41], вже вкотре звернені до Його Королівської Величності… І вкотре, здається, марно…

– Бач, яка справа, хлопче… Я вже неодноразово розповідав тобі, що не належу до французької нації, що я – козак.

– А-а-а, так-так! – поквапився кивнути Йоганн Вольфганг. – Козаки – це немовби наші Нібелунги, я пам'ятаю.

– Саме так, немовби Нібелунги, – посміхнувся Орлі. – Але тоді де й жити нам, як не на отій скелі Лореляй?!

– А й справді так!.. – щиро здивувався хлопчина. Граф замружився, ще раз подумки уявив написане у черговому посланні до августійшої персони, зітхнув і мовив тихо:

– Тим паче, коли козаки ще жили у рідній Украйні, а не поневірялися у вигнанні, то дуже полюбляли селитися саме на подібних скелях посеред бурхливих річок. І найславетніше, найвідоміше, найлегендарніше місце їхнього поселення називається Запорозькою Січчю.

– А ви бували там, гер генерал?

Орлі розплющив очі, помовчав трохи, сумно зітхнув:

– Авжеж бував, хлопче! І неодноразово…

Мовив це – і якось загадково посміхнувся.

Серпень 1734 р. від Р.Х.,

Українські землі

– Ну, и почем у тебя, к примеру, фунт изюму твово?

Подумки заздалегідь всміхаючися, Григорій назвав ціну, що мінімум уп'ятеро (якщо не більше!) перевищувала реальну. Коли легкий шок від почутого минув, обличчя кухаря перекосилося, й він заволав так, що всі присутні на знаменитому Сорочинському торговищі озирнулися на них:

– Ах ты ж морда татарская, нехристь, чума на твою голову, что за околесицу ты несешь?! Аль ты в своем уме, аль уж не знаю, что и думать про тебя, пес нечестивый?!

– Мой нє дурний зовсіма, мой какий хотіти, такий і продавати, – відповів на те Григорій і, підпустивши у голос легенькі нотки нахабства, додав: – То твій дурний!

– Что-о-о-о?! – бідолашному кухареві аж дихання перехопило.

– Еге, савсем-савсем дурний! – Григорій широко всміхнувся, зачерпнув повну пригорщу родзинок, тицьнув під ніс ошелешеному покупцеві й забелькотав, навмисно перекручуючи слова: – Диви суди, какий кароші радзиньки – о!., о!., о!.. Салодкий – какий чистий мед!.. Чорний – какий очі твой жінка!.. Балшой – какий твой дуля!.. О!!!

І щоб остаточно роздратувати кухаря, Григорій вкинув пригорщу родзинок назад до лантуха, скрутив і ткнув кухареві в обличчя дулю. Весь ярмарок так і вибухнув щирим реготом: ще б пак – знайшовся ж оце дурнуватий татарин, який серед білого дня отак позбиткувався з ненависного московита!.. Не сміявся лише ображений до глибини душі кухар… та ще двоє челядників, які уважно стежили за розвитком скандалу, причаївшися за возом опішнянського гончара. Григорій знав, що саме вони казатимуть згодом своєму пану, козацькому полковнику: «Ото вже утнув гетьманич кумедію, так утнув! Якби не знали, хто він насправді, нізащо б не подумали чогось іншого про ту виставу!..»