Орлі, син Орлика - Литовченко Тимур Иванович (книги полностью бесплатно .txt) 📗
Виглядала подібна вибірковість досить-таки дивно, хоча Григорій мав на те цілковито логічне пояснення: адже якби не щира упевненість у смерті Пилипа Орлика, жоден козак нізащо не присягнув би на вірність московитам, хай якою милостивою не була б матінка-імператриця Анна Іванівна і хай яким лютим та небезпечним не здавався би пан Ушаков, про якого всяким різним чужинським гендлярам розпитувати зовсім не обов'язково.
А от з чого це козаки взяли, що Пилип Орлик мертвий?!
Ну-у-у, і про це також розпитувати не варто…
Бо виглядає отака настирливість татарського гостя надто підозріло…
Збагнувши, яка гора повинна була піти до Магомета, аби все сталося так, а не інакше, Григорій попрямував на Полтавщину, де зустрівся з місцевою старшиною. На відміну від кошового Іванця, поважні панове полковники нікуди не зникли. Проте на здивовані запитання гетьманича, як можна було повірити чуткам щодо смерті Пилипа Орлика, відповідали невиразним мугиканням, потім крутили сиві вуса й сумно зітхали. У кращому разі – висловлювалися дуже абстрактно й відсторонено, немовби той незнайомець на Сорочинському ярмарку: «Не знаєш ти нічого про нинішні наші порядки! А тому й не зрозумієш геть нічого… Отже, гетьманичу, краще не питай, а заспокойся та йди собі з Богом: все одно справи наші та ваші – кепські».
Подібні філософічні мудрування Григорія аж ніяк не влаштовували, та чим більше він розпитував, тим більше товстішав мур непорозуміння між ним та полтавською старшиною. Насамкінець гетьманич змушений був махнути на все рукою й вирушити з Ніжина на ярмарок у Сорочинці, аби, «подбавши» про надійний конвой, без зайвих труднощів попрямувати до останнього пункту нинішньої мандрівки – до вбогого селища, що постало на місці гетьманської столиці, колись сповненої казкової величі. Одна-єдина надія зігрівала тепер змучене серце: згідно з наявними відомостями, йому міг би допомогти священик тамтешньої Покровської церкви отець Гаврило… Добре, якби бодай цю справу вдалося залагодити!
Проте які стосунки могли виникнути між татарським гендлярем Ахмедкою та православним священнослужителем?! Настав час для чергового перевтілення. Тож позбувшись на черговому ярмарку і знаменитого лантуха з родзинками, і віслюка, Григорій перевдягнувся так, щоб скидатися на самотнього прочанина. І вже у такому вигляді дістався нарешті Батурина…
– Благословіть, отче, раба Божого Григорія!
Дочекатися, доки паства розійдеться у справах після вечерні, було доволі просто: парафіян тут явно бракувало.
– Бог благословить, – прорипів старенький священик, перехрестивши незнайомого прочанина, який упав перед ним на коліна. Але тільки-но хотів задати наступне запитання, як гетьманич мовив:
– Отче, скажіть, будьте ласкаві: отець Гаврило – це ви?
– Твоя поведінка, рабе Божий Григорію, тільки й засвідчує, що непомірну твою гординю, якщо ти дозволяєш собі настільки брутально порушувати церковні канони щодо таїнства сповіді…
Та не злякавшись обурення священика, гетьманич вів своє:
– Що поробиш, отче: забув я канони всі до останнього – даруйте!
– А з чого б це тобі їх забувати?
– Бо у далеких землях довелося жити.
– Для прочанина то не велика дивина…
– Мало того – перехрестився я у віру католицьку.
– Що-о-о?! І після такого зізнання, негіднику, ти ще насмілюєшся…
Григорій нарешті відірвав погляд від нефарбованої дерев'яної підлоги, здійняв усміхнене обличчя на старенького священика, який сидів перед ним на грубо збитому стільчику, й мовив:
– Насмілююся, бо якщо отець Гаврило – це ви, то саме вам хочу нині висповідати усі свої гріхи!
– А чому ж саме мені?..
– Бо ви колись охрестили мене, раба Божого Григорія.
Бідолашний батюшка не відповів нічого. Щосили намагаючись удавати смиренність, він лише мовчки дивився на нахабного прочанина очима, сповненими огиди… й нерозуміння водночас! Гетьманич точно знав, що зараз отець Гаврило щосили напружив пам'ять, намагаючись розв'язати непосильну загадку, тож обережно почав:
– Пригадайте часи, коли на місці цього селища була пишна гетьманська резиденція…
Старенький священик відчутно здригнувся.
– У тому давньому, а не у нинішньому жалюгідному Батурині був розкішний собор, зовсім не схожий на цю дерев'яну церковку…
Священик знов здригнувся, а гетьманич зашепотів пристрасно й гарячкувато:
– Отче, уклінно прошу пригадати не по-осінньому холодний день – а саме, п'яте падолиста року тисяча сімсот другого від Різдва Христового. Адже саме тоді, у той морозний день ви, отче, охрестили у батуринському Покровському соборі сина старшого канцеляриста генеральної військової канцелярії Пилипа Орлика і Ганни Орлик, якого нарекли Петром-Григорієм Орликом…
Священикові очі почали стрімко наливатися острахом.
– Хрещеним батьком немовляти був сам ясновельможний козацький гетьман Іван Мазепа, хрещеною матір'ю – Любов Кочубеївна. Пригадали?..
Священик дивився на нього, немовби на вихідця з іншого світу. Відтягувати фінал промови надалі було б надто жорстоко, тож загадковий прочанин мовив:
– Отче, отой Петро-Григорій Орлик, син шляхетного гетьмана у вигнанні Пилипа Орлика і Ганни Орлик, про якого я спробував нагадати, – це я і є… На підтвердження можу надати особистого листа ніжинського полко…
Та не дослухавши промови, отець Гаврило зіскочив зі свого стільчика, впав на коліна поруч з гетьманичем, рвучко обійняв його, тричі розцілував і забелькотав:
– Господи Вседержителю, на все воля Твоя!.. Синку, синку, замовкни негайно, заради Бога!!! Ані слова більше, ані півслова!.. Ходімо звідси мерщій до мене, там і поговоримо! Адже це – церква, а в нас навіть у Божому домі можуть завестися зайві очі й вуха, яким зовсім необов'язково бачити тебе і чути розповіді про далекі, дуже далекі землі та про людей, які втекли туди подалі від лиха…
Проведений у хатинці отця Гаврила час був, мабуть, найзатишнішим за всю нинішню подорож Григорія. Вечеря була такою розкішною, як тільки могла бути у настоятеля невеличкої сільської церковки у період між Великим Спасом та Першою Пречистою. Пощастило і з випискою: виявляється, батюшка таки врятував церковні книги колишнього Покровського собору!
Незадовго до різанини отця Гаврила перевели до Глухова – таким чином він і уникнув лютої смерті. Почувши про Батуринську трагедію, одразу влаштував хресний хід на попелище. Проте можливості допомогти розореній козацькій столиці не було: адже князь Меншиков під страхом лютої смерті заборонив навіть торкатися тіл повішених, посаджених на палі й розіпнутих!.. А міста як такого не лишилося.
Звісно, отець Гаврило оглянув руїни колишнього собору. Ясна річ, усі коштовні предмети були реквізовані московитами, тож батюшка навіть не міг пояснити, що саме сподівався відшукати там… Як раптом надибав на церковні книги!!! Щоправда, палітурки і куточки пергаментних сторінок трохи попалило вогнем, але то нічого! Головне – разом із церковними книгами житиме пам'ять, традиція… а може, колись відродиться і гетьманська столиця!..
Чудесну знахідку всі учасники хресного ходу вважали добрим знаком. З часом люди повернулися на згарище, почали потроху будуватися. Знадобився настоятель храму – отець Гаврило зробив усе можливе, щоб внести свою лепту у відродження рідного Батурина: адже й досі ніяковів від самої думки, що завдяки загалом-то випадковому збігу обставин йому судилося вижити, тоді як стільки знайомих прийняли мученицьку смерть за рідну Украйну!..
Як би там не було, а нинішнього серпневого вечора Григорій Орлик сидів у хатинці отця Гаврила, тримав на колінах солідний фоліант і зі змішаним почуттям читав запис про своє хрещення. А за його спиною завмер геть сивий священнослужитель, який розчулено дивився на колись охрещеного ним гетьманича і плакав, немов дитя.
Коли виписку було нарешті зроблено, а дорогоцінний папірець надійно сховано, гетьманич розповів про деякі пригоди месьє Григора Орлі, офіцера з особливих доручень при таємному кабінеті «Секрет короля» – звісно, не називаючи жодних імен, конкретних обставин та інших відомостей, що могло би зашкодити інтересам французької корони. Проте розповідь і так розтягнулася не менш ніж на три години, а сказаного вистачило, аби отець Гаврило розгублено блимав очима, час від часу хрестився й примовляв:
