Помститися iмператору - Литовченко Тимур Иванович (книги без регистрации бесплатно полностью .TXT) 📗

– Он як! А що говорять із цього приводу?

– З цього приводу, графе, ходять різноманітні й абсолютно суперечливі чутки… Зокрема дехто натякає, нібито ви зовсім не шляхетного роду.

– Ну що ж… Я ні від кого не приховую, що просто придбав титул графа Сен-Жермена разом з маєтком в італійському Тіролі.

– Ні-ні, ви не зрозуміли! Подейкують, що ви не просто новоявлений безрідний багатій, а навіть більше: нібито ви син голландського чи португальського торгівця-жида. Звідси й ваші таємні знання, що дозволили вам заснувати масонську ложу, яка надто швидко набула великого авторитету, а також ваш незмірний капітал…

– Люб'язний мій шевальє, я все ніяк не можу зрозуміти, яким чином вам вдалося визнати стільки подробиць про мене та мою ложу?! Треба буде все ж перевірити, хто не вміє тримати язика за зубами.

– Не хвилюйтесь, шановний графе. Мати гостре око та знати якнайбільше – це мій святий обов'язок, бо непоінформований дипломат – то не дипломат.

– Ви не тільки дипломат, ви ще й чудовий розвідник, дорогий шевальє.

– Ну от, бачите – ви теж знаєте про мене багато чого зайвого.

Вони обмінялись задоволеними поглядами, і Сен-Жермен мовив:

– Ну, говорячи вашими ж словами – дякую бодай за таку відповідь… А яка ваша особиста думка з приводу, скажімо так, португальської версії мого походження?

– Оскільки у християнських та мусульманських країнах жидам заборонено користуватися зброєю, у такому разі ви не могли брати участі у війні. Отже, це помилкове припущення.

– Але якщо це була війна гуннів проти давніх римлян…

– Дорогий графе, давайте будемо реалістами.

Сен-Жермен посміхнувся:

– Є ще одна версія, дорогий шевальє: я й насправді син португальського жида, але я просто вихрестився з цієї віри.

– Оце й справді було б можливо… якби не одне «але»: у такому разі батько не дав би вам, як новонаверненому християнину, жодного мідяка.

– Так, ваша правда!

– А тому і цю можливість доведеться відкинути. Хоча, я би сказав, це до певної міри схоже на істину: вихрест справді може брати участь у війні на рівних з іншими. Взяти хоч би моїх близьких предків…

– Тобто?..

– А ви хіба не знали?

– Але ж месьє Вольтер завірив мене, а ви підтвердили, що рід Орликів…

– Ні-ні, я про материнську лінію: адже мій дід, батько моєї дорогої матусі Ганни, полтавський полковник Павло Герцик – вихрест.

– Тобто ваш дядько… той, котрого було ув'язнено у Петропавлівській фортеці…

– Так, мій дядько Григорій Герцик, генеральний осавул гетьмана – син вихреста.

– Отакої! Григор Гьєрцік, котрий супроводжував козацького господаря Жана Мазьєпу у вигнання і, як кажуть, виявляв чудеса мужності… Подумати тільки!

Помовчали.

– Шановний мій графе…

– Що?

– Шановний графе, якщо, збираючи відомості про козацьку націю, ви зустрічатиметесь з іншими людьми… – шевальє Орлик нерішуче замовк, а на його обличчя немовби налита грозова хмара набігла.

– То що тоді?

Він ніби оговтався від глибокого забуття:

– Пробачте, графе, я надто замислився у присутності свого шановного гостя.

– О-о-о, пусте!

– Так от, якщо ви зустрічатиметесь з іншими людьми й почуєте від них, нібито козаки-вихрести та їхні нащадки не є достойними людьми, бо схильні до зради, виявів користолюбства та боягузтва…

– Шевальє, шевальє!

– Але ж дехто і справді так вважає. От навіть коли ми, козаки, жили ще на своїй землі, а не у вимушеній еміграції, то подеколи таким, як ми – тобто вихрестам, – намагалися заборонити обіймати командні посади в козацькому війську.

– Та що ви кажете!..

– На превеликий жаль, це правда.

– У такому разі, я неодмінно розповідатиму всім про вашого діда, полковника Поля Гьєрціка, про героїчного дядька Григора та про вас, мій дорогий шевальє. Ви троє – просто зразки хоробрості та козацької звитяги!

Шевальє зітхнув і мовив:

– Маєте рацію, шановний графе: зі згуртованістю в козацьких рядах таки справді не надто добре…

– Дякую, графе… Тільки знов уточнюю як для людини, котра прагне вивчити історію козацької нації: прізвище треба вимовляти не Гьєрцік, а твердо – Герцик. І наголос на першому складі, а не на останньому.

– Гер-цик… Так?

– Так.

Знов помовчали.

– Скажіть от що, дорогий шевальє…

– Прошу?

– Я так бачу, між козаками трапляються прикрі непорозуміння, що призводять до розбрату. А іноді, можливо, і до ворожнечі. А загалом, наскільки згуртована козацька нація?

Грозова хмара з обличчя шевальє Орлика не зникла, проте світло-карі очі знов зробилися дуже пильними.

– Навіщо вам це знати, графе?

– Я питаю як друг, повірте…

– Вірю. І все ж…

– Я щиро хочу збагнути, чом росіяни взяли над вами гору, коли ви жили ще на своїй землі.

– Ну, що ж…

Шевальє зітхнув і мовив:

– Маєте рацію, шановний графе: зі згуртованістю в козацьких рядах таки справді не надто добре…

У бібліотеці палацу Орлі було прохолодно й дуже затишно – особливо у порівнянні з липневою спекою надворі. Видовище довгих полиць з різноколірними корінцями книг мимоволі налаштовувало на неспішну вчену бесіду. Тож намальований на високій стелі сховища віковічної мудрості похмурий Марс міг би видатись недоречним… але тільки не сьогодні! Адже зараз давньоримський бог війни з непідробним інтересом спостерігав за сперечальниками, котрі ніяк не могли дійти обопільної згоди.

Справді, господар палацу та його гість розвоювались не на жарт. Приводом для палкої суперечки стали не твори Цицерона, Плутарха чи Еразма Роттердамського – улюблених авторів шевальє Орлика, – а духовна спадщина флорентійця Ніколо Макіавеллі. Виявляється, саме її, а понад усе – твір «Il Principe» [29] – дуже цінував покійний козацький гетьман Іван Мазепа, якого гість вперто називав Жаном Мазьєпою.

До речі, от дивина! Перебуваючи в гостях у шевальє, Сен-Жермен все-таки навчився вірно й абсолютно без жодного акценту вимовляти козацькі прізвища Орлик, Герцик, Хмельницький, Наливайко, Дорошенко, Богун, українські імена. Навіть Петро Конашевич-Сагайдачний вже міг виговорити! І при цьому ніяк не позбувся звички називати гетьмана Мазепу – Жаном, що просто спантеличувало шевальє Орлика.

Утім, зараз йшлося не про ім'я чи титул, а про переконання давно спочилого у Бозі козацького лідера. І якщо шевальє Орлик вважав, що провіднику нації видніше, яких принципів дотримуватись – тим паче, у надзвичайній ситуації або у вирішальний для країни час, – то граф Сен-Жермен різко заперечував: мовляв, нерозбірливо вдаючись до будь-яких методів об'єднання, а потім збереження єдності держави, державу як таку неможливо зберегти у принципі. Мовляв, рано чи пізно вищі сили пригадають злочини, здійснені тиранами на шляху до влади, і тоді кров жертв віділлється тиранам стократно. А якщо правителі на той час вже зійдуть до могили – помста наздожене їхніх нащадків. Ба навіть цілу державу, заради якої все затівалось.

– Шановний графе, я у захваті від нашого знайомства та ваших незліченних чеснот, – мовив нарешті шевальє Орлик, – проте тут не можу погодитися з вами ну ніяк!

– Чому, дорогий шевальє? – здивувався Сен-Жермен.

– Оскільки в такому разі світова історія не побачила би жодної пристойної за розмірами імперії – от чому! Ми не знали б ні про Давню Грецію, ні про Давній Рим, ні про Візантію, ні про велич Арабського халіфату, ані про завоювання грізних моголів.

– Але ж…

– Та візьміть от хоч би імперію Російську, котра ще три десятки років тому іменувалась Московщиною. Власне, на рубежі віків Петро Перший назвався імператором зовсім недарма: у нього просто вистачило духу сказати світові правду, бо самодержавну імперію почали вибудовувати задовго до нього московські царі, розсуваючи кордони держави на швніч та схід. А загарбання Гетьманщини поклало край приборканню і нашої багатостраждальної землі, яка відтоді теж опинилась під владою Москви, точніше – тепер уже Санкт-Петербурга. Відтоді Украйна припинила існування як держава, зате Російська імперія щороку тільки міцніє.