Помститися iмператору - Литовченко Тимур Иванович (книги без регистрации бесплатно полностью .TXT) 📗

– Цікаво, графе, дуже цікаво! І що ж це за першоджерело?

– Це не хто інший, як сам Каплан-Гірей.

Господар так і просяяв обличчям.

– Отже, подорожуючи Сходом…

– Так, я мав честь познайомитися з товаришем вашого дитинства.

– Перепрошую, графе, я й забув, що ваш батько провів останні роки у Туреччині.

– Нічого, шевальє, пусте.

– Скажіть… а ви часом не відвідували Ясси? – після короткої паузи спитав господар.

– Ні. На жаль, я не мав честі особисто познайомитися з месьє Філіппом Орлі, вашим шляхетним батьком…

– Не з Філіппом Орлі, а з Пилипом Орликом…

– Звісно, так! У свою чергу перепрошую, шевальє.

– Шкода, що ви так і не познайомились.

– Так, дуже шкода… Але ми відволіклись, а між тим, я хотів би особисто почути цю давню історію від іншого її учасника – від вас.

– Вам же усе розповів Каплан-Гірей…

– Але розповідав він зі своєї точки зору, не з вашої!

Господар подумав трохи, потім погодився:

– Гаразд, слухайте. Король Карл Шведський перебував на той час у Бендерах, куди солдати вивезли його разом з гетьманом Мазепою після поразки під Полтавою. На той час справи союзників значно погіршились, російський посол почав вимагати від турків, щоби Карл покинув місто сам-один. Порта продиктувала свої умови союзникам, і поляки відвернулись від короля Карла – але ж не мій батько! Розумієте, графе? Їх було лише три сотні: жалюгідна купка шведів та козаків проти двадцятитисячного османського війська…

– Так-так, недарма месьє Вольтер перебуває у величезному захваті від козацької нації! – не втримався від комплімента гість. – Але ж ви розповідаєте про вашого батька, шляхетного Філіппа… тобто Пилипа Орлика…

– Оскільки мій батько порушив вимогу Росії, прийняту Портою, сотня розлючених мамлюків вирушила до нашого дому, щоби всіх заарештувати. Не знаю, шановний графе, що на мене найшло… Пригадую, я вирішив, що турки збираються не заарештувати, а вбити всіх, хто трапить під руку. Коротше, я побачив лише авангард з десятка озброєних турків, тож кинувся до батькової кімнати, схопив одну з шабель, розвішаних по стінах, вилетів назустріч мамлюкам – та як гримну на них: «Нумо геть звідси, пройдисвіти нехрещені!!!»

– Так і крикнули?! – гість не зміг утриматись і щиро розсміявся.

– Так і крикнув! – господар теж посміхнувся.

– Але ж, дорогий шевальє Орлик, тим самим ви далеко перевершили свого шляхетного батька!

– Тобто?..

– Якщо три сотні шведів і козаків протистояли двадцяти тисячам турків, це означало, що на кожного припадало приблизно шістдесят шість супротивників. Ви ж не злякалися вийти один проти сотні!

– Повторюю, шановний графе, я виходив проти десяти, що йшли в авангарді.

– Але ж тоді вам було лише десять чи одинадцять років!

– Гнів застлав мені очі, між тим, треба було діяти розсудливіше. Я ледь не наклав за цю дурість юною своєю головою.

– Ні, шевальє, ви б не стримались. Нічого б не вийшло: у вас заговорила кров вашої нації. Козацької нації, дорогий шевальє…

– Можливо. Але ж тоді фехтувальник з мене був ніякий. Мамлюки дуже легко обеззброїли мене і прив'язали вже до кінського хвоста, щоби протягти по вулицям Бендер, а потім вигнати коня у степ. Тож якби не турецький принц Калга-Султан та польський сенатор Сапєга…

Гість щиро розсміявся і зааплодував, не давши засмученому господареві завершити думку. Потім раптом посерйознішав і попрохав:

– Я вмію поводитись із шпагою, захованою у ціпок, проте не з козацькою шаблею. Чи не будете ви, дорогий шевальє, настільки люб'язним, щоб навчити фехтуванню на козацьких шаблях?..

– Ну-у-у… В моїй колекції зброї, звісно, зберігається декілька пристойних шаблюк… – розгублений господар знизав плечима й запитав: – А навіщо це вам, графе?

– Тобто як навіщо?! Я ж хочу досконально вивчити козацьку націю! Як же можна без фехтування?..

– Загалом-то шаблею краще рубати, коли скачеш верхи, – така особливість її клинка…

– А все-таки, шевальє?..

Господар якось здивовано поглянув на гостя, помовчав і нарешті погодився:

– Гаразд, графе. Я дам вам декілька уроків.

– От і добре! – зрадів гість, піднімаючи свого келиха. – За вашу невтомну руку, шевальє Орлик!..

– І тепер – випад!

– Браво, дорогий графе! Ви дуже здібний учень.

– Дякую…

Відсалютувавши один одному шаблями, вони вклали зброю у піхви, передали служникам, натомість взявши в них широкі білі рушники. Далі пішли у бік палацу через зелену лужайку, втираючи спітнілі обличчя й потилиці.

– Нема за що дякувати, графе, бо це ніякий не комплімент: ви й насправді надто вже здібний учень… Можна навіть сказати, підозріло здібний.

– Що ви маєте на увазі, шевальє?..

– Ще не зустрічав нікого, хто б так швидко засвоїв специфічні прийоми бою на шаблях.

Сен-Жермен лише голосно розсміявся:

– Не забувайте, шевальє, що я неодноразово подорожував на Схід. А там кривий клинок – річ дуже розповсюджена.

– Он воно що…

– Так. Зокрема, перебуваючи в гостях у вашого товариша дитинства Каплан-Гірея, я попросив зробити таку люб'язність та звести мене з тамтешніми вчителями фехтування. Від них я багато чого засвоїв…

– То навіщо після такої чудової школи ви звернулись до мене?..

– Бо зараз я вдосконалюю знання з історії козацької нації – а Каплан-Гірей хоч і ваш товариш дитинства, але все ж таки не козак. До речі, ви таки справді зуміли показати мені щонайменше півдюжини незнайомих прийомів.

– Хм-м-м… Ну що ж, припустимо.

– Вас щось не влаштовує у моїх поясненнях, люб'язний шевальє?

– Боронь Боже, шановний графе!

– Тоді як розуміти ваші слова…

Орлик трохи помовчав, потім пояснив якомога делікатніше:

– Вибачте, шановний графе, та під час наших уроків я помітив дещо справді незвичайне…

– Що саме?

– Крізь комір вашого апаша [28] час від часу ставали видимими два чи три застарілих шрами. Наскільки я розуміюсь на пораненнях, то були смертельні удари… ну-у-у, враховуючи, що ви й досі живі, – майже смертельні. Де й коли ви їх дістали, якщо не секрет?

– Ну що ж, любий шевальє, ви на власні очі переконалися, що з ворогами мені щастило не завжди. Далеко не завжди!

– Але ж ви так хвацько впорались із тими нічними злодюгами…

– Я ж казав: їх було всього лише четверо.

– Отже, тих, хто лишив майже смертельні шрами на вашому тілі…

– Тих було значно більше.

– Якщо не секрет, наскільки більше?

– Не знаю точно. Легіони й легіони.

– Тобто ви брали участь у справжній битві, графе? – світло-карі очі шевальє Орлика так і сяйнули непідробним інтересом.

– Так.

– Дозвольте поцікавитись, у якій саме?

– Ви надто допитливий, дорогий шевальє…

– І все-таки?

– Ви самі сказали: за однією з почутих вами версій, я живу чи то двісті, чи п'ятсот, як не всі тисячу років.

– То це була Ґрюнвальдська битва чи Столітня війна? Чи, може, навіть бій Аттіли з давніми римлянами – оскільки ви згадали про легіони?..

– Люб'язний мій шевальє, то була така давня битва, що ви вже точно не брали у ній участі!

– Ну що ж, дякую бодай за таку відповідь.

Вони саме підійшли до палацу та присіли трохи перепочити на елегантній лаві у тіні розкидистого дуба. Меткі служники одразу піднесли два кухлі з холодною джерельною водою – освіжитися.

– Вас задовольнили мої пояснення, дорогий шевальє? Чи ви й досі підозрюєте в мені шпигуна росіян?

– Ні-ні, що ви, графе! Цю версію я давно вже відкинув.

– Тоді у чім річ?

– З ваших слів можна зробити два важливих висновки.

– Чи не поділитесь ними?

– Із задоволенням. По-перше, це зайвий раз підтверджує, що ви мали достатньо часу на оволодіння іншими видами зброї, – тож не дивно, що з такою легкістю вправляетесь тепер і з козацькою шаблею. А по-друге, шрами спростовують одну з версій про ваше, шановний графе, походження.