Помститися iмператору - Литовченко Тимур Иванович (книги без регистрации бесплатно полностью .TXT) 📗
– Я теж дуже щасливий від цього, – трохи прохолодно мовив шевальє. І гість потішився цими прохолодними нотками у його голосі: ні, все-таки нічого він не зрозумів…
От і добре. Нехай буде так.
Достатньою мірою задоволені враженнями від першого знайомства, господар та гість увійшли до палацу крізь парадні двері, завбачливо прочинені двома лакеями.
Дзвінко дзенькнули карафи, й вино потекло до високих келихів з богемського скла, доки не заповнило їх по самісінькі вінця. Виконавши свою роботу, служники відступили на крок і завмерли позаду стільців господаря та його гостя.
– Ваше здоров'я, шановний графе Сен-Жермен!
– Ваше здоров'я, дорогий шевальє Орлик!
Повільно, аби просмажувати чудовий букет, господар випив келих до дна. Зате гість зробив один-єдиний ковток та одразу ж поставив недопитий келих на стіл.
– Хіба вам не сподобалось вино, графе? – мовив шевальє Орлик розчарованим тоном.
– Навпаки: воно просто чудове.
– Найкраще, що зберегається в моєму палаці саме для найдорожчих гостей. А ви для мене не просто дорогий гість, а двічі дорогий.
– Чому так?..
– Оскільки ви, по-перше, друг дуже й дуже шанованого мною месьє Вольтера, а по-друге – бо спеціально прибули сюди, аби докладніше ознайомитися з історією козацтва.
– О, так – вашої дивної нації…
– Так от, шановний мій графе, маю зауважити, що справжні козаки кажуть: коли п'ють за чиєсь здоров'я, випивають чарку до дна. Інакше, мовляв, рештки, що лишаються на дні чарки після побажань здоров'я, – це міра хвороб, яка впаде на того, за кого виголошено тост. Ці стіни є свідком, що я не брешу!
І шевальє зробив широкий жест рукою.
– Дорогий месьє Орлик, повірте, я жодним чином не бажаю вам ані хвороб, ані нещасть…
– Вірю, графе.
– Мені дуже подобається і ця ваша вітальня, і весь ваш замок. Бо, чесно кажучи, я трохи побоювався, що всередині ви поналіплювали, знаєте, оцих витребеньок… як, знаєте, модно робити зараз у Парижі, особливо при королівському дворі…
– Це в нас називається рокайль. [27]
– Так-так, шевальє… Отже, мені все тут подобається, а найбільше – сам господар, котрий так шанобливо ставиться до своїх коренів… до цієї дивної нації…
– Дякую, графе! Але…
– Але, дорогий шевальє, я давно вже обрав один-єдиний девіз, яким керуюсь за будь-яким столом: помірність і ще раз помірність – тоді довго житимеш! А тому…
– Але ж, шановний графе!..
– А тому давайте знов піднімемо келихи й цього разу вип'ємо за вашу дивну націю – за козаків!
– О-о-о, дякую, графе, красно дякую!
– Мені дуже незручно, що не маю можливості дотримуватись ваших козацьких звичаїв, шевальє… проте нехай у моєму келихі лишиться цього чудового вина якнайменше.
– Дякую, графе! За козаків!
– Так, за незвичайну козацьку націю.
Шевальє Орлик підхопив келиха, якого хутко наповнив вправний служник, і знов випив. Потім почав спостерігати, як худорлявий граф Сен-Жермен вправно відрізає манюсінькі шматочки білого курячого м'яса, наколює кожен на виделку та ковтає, добре пережовуючи. Їсть зовсім потрошку, немовби дзьобає. І час від часу позирає на господаря сірими, з легкою прозеленню очима.
– Ризикую видатись неввічливим, дорогий графе…
– Ні-ні, що ви!
– Мене дивує, як при подібній дієті вам вдається так довго зберігати чудову фізичну форму…
– Що саме вас дивує, шевальє: моя фізична форма або той час, про який ви згадали?
– І те, й інше. Адже на вигляд я в жодному разі не дав би вам більше тридцяти п'яти… Між тим, мені самому невдовзі виповниться тридцять три. Отже, ви виглядаєте як мій одноліток.
– Ну то й що?
– Але ж подейкують, нібито ви живете довше, значно довше… Може, двісті років… а може, й усі п'ять сотень віків?!
– Невже ви вірите пліткам, люб'язний шевальє?
– Звісно, ні! Зокрема тому, що у такому разі ви аж ніяк не можете бути принцем Ракоці, сином Ференца Ракоці Угорського, – а я нізащо не дозволю собі ображати сумнівами та підозрами у нещирості такого поважного гостя… двічі поважного, як от ви.
– Ну, то й ігноруйте собі чутки!
– Але ж диму без вогню не буває, і я мушу бодай брати їх до уваги… Тож ви все-таки старіш за мене, так?
Гість на мить відірвав погляд від тарілки з курятиною, приязно всміхнувся:
– Так, ваша правда, шевальє. Вік Христа для мене минув уже давненько.
– Але ж виглядаєте ви…
– Як ви вірно зауважили на початку нашого знайомства, я декілька разів подорожував на Схід. Так от, тамтешні мудреці кажуть: людина, котра живе духовним, а не плотським життям, завжди виглядає молодшою, ніж насправді.
– Кгм-м-м… Якщо подивитись на нашого єпископа, цього не скажеш.
– На жаль, не маю честі бути знайомим із месьє єпископом.
– Він мало не зомліває під час проповідей, а ще ж і не старий зовсім.
– Ну то не дивіться на вашого єпископа – дивіться на мене!
– Оце й вражає. Особливо якщо врахувати не тільки ваш зовнішній вигляд, але й деякі чутки про силу ваших рук та спритність…
Виделка з крихітним шматочком курчатини застигла над тарілкою.
– Все-таки ви, дорогий шевальє, надто велику увагу…
– Вибачте, шановний графе, проте, враховуючи рід моїх занять, я просто змушений приймати до уваги все – навіть розповідь про чотирьох паризьких грабіжників, котрих…
– А-а-а, он ви про що!
Гість відправив до рота шматочок білого м'яса, ретельно прожував, проковтнув і мовив далі:
– Якщо чесно, то ця історія лише свідчить, що я й досі не дозрів до найвищого ступеня досконалості.
– Що ви маєте на увазі, графе?
– Мій любий вчитель, якому я дуже багато чим зобов'язаний у житті… – в голосі гостя несподівано з'явились дуже теплі нотки, – так от, він навчав мене: найвище мистецтво полягає не в тому, щоб виходити сухим з-під дощу, а в тому, щоб загалом не потрапляти під дощ! А ще краще – робити так, щоби дощ оминав тебе стороною.
– Мій шановний гостю, це неможливо!
– Чому?
– Бо не від людини залежить, йти дощу чи не йти, а також де саме йти. Керування подібними речами…
– Люб'язний шевальє, я ж кажу: це мистецтво, досягти вершин якого під силу далеко не кожному!
– Мушу зазначити, це дивне мистецтво, мені невідоме… Втім, якщо ви, за вашим власним виразом, ще не досягли найвищого ступеня досконалості, вам корисно розвивати й інші таланти. Наприклад, володіння шпагою…
– Ну, вважатимемо, того разу мені просто пощастило. У супроводі слуги я повертався вночі із засідання нашої таємної ложі, як раптом… До речі, шевальє, ви часом не належите до ордену розенкрейцерів?
– Ні-ні, я у таке не граюся! – доволі енергійно заперечив господар, проте одразу ж вибачився: – Втім, даруйте за різкість, графе, я…
– Нічого, пусте, – махнув порожньою виделкою гість. – Так от, їх було всього лише четверо, а нас аж двоє.
– Проте я чув, що вашому слузі мало не одразу перерізали горлянку, отже, ви самотужки билися проти всіх нападників! Й лише за допомогою коротенької шпаги, захованої всередині вашого ціпка.
– Але ж я проштрикнув не всіх…
– Так, лише трьох – бо той, що лишився в живих останнім, дременув щодуху, волаючи про зустріч мало не з самим дияволом.
– Ви дуже добре обізнані, дорогий шевальє! Браво!
– Дякую.
– Проте я обізнаний не гірше від вас і можу стверджувати, що особисто ви перевершили мене хоробрістю, причому дуже давно.
– Тобто?..
– Тобто я згадав про випадок у Бендерах, що трапився з вами понад двадцять років тому.
– Отакої!..
Тепер уже господар здивовано позирав на гостя, який між тим знов підняв келиха та зробив з нього ковток, мовивши:
– Згадав юного козака, що став один проти сотні! І навіть не про юнака, а ще про хлопця…
– Я вийшов лише проти десятка, графе…
– Не вдавайте скромність, шевальє! Мої відомості надійшли з першоджерела.
27
Rocaille(фр., буквально – мушля) – назва орнаменту з мушлів, від якої згодом утворилась назва провідного стилю мистецтва XVIII ст. – рококо.