ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (книги онлайн без регистрации полностью .txt) 📗

Собi не просив нiчого.

За нього молилися Великий Луг, вся Україна. Бiль скував його тiло, а думка й далi боролася, й боролося серце, й сповненим зневаги та ненавистi поглядом вiн подивився на ворогiв. Йому востаннє рiзонули зiницi гарячi червонi променi чужого сонця, останнiм зусиллям одвернувся вiд нього й подивився в рiдну сторону. Вже по тому голова впала на груди.

РОЗДIЛ ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ

Мiсяць горiв у небi, як велетенський, начищений до блиску золотий дукач. Бiла дорога в голубому сяйвi здавалася сивою, вона перекраяла степ навпiл, губилася аж ген, де бiлi, полохкi зорi торкалися синього пруга. Там вона зливалася з широким Чумацьким Шляхом; сливе через те стiльки чумакiв не верталося додому: збивалися з путi, блукали по безкiнечних небесних шляхах.

Дорога — бiла од солi, сива од горя. Вона впиралася в соляне озеро, оддалеку схоже на звичайне, а насправдi — безводне. Воду випило палюче сонце, на чорнiм глеї лишилася бiла, товщиною в палець, кiрка. Зверху кiрка слiпучо — бiла, срiбляста, знизу — червона, татари кажуть, що то сiль всмоктує кров землi; згребена в купи, повантажена на вози сiль втрачає з часом червону барву. Правда то чи неправда, але людської кровi пролито за неї немало. Вельми дорога сiль на Сiчi, на Полтавщинi, на Слобожанщинi — по всiх краях. А тут солянi озера простяглися без кiнця — краю, й тiльки на деяких надламана кiрка, та й то бiля берега. Одначе спробуй доправ цей божий дар за тисячу верст, коли кожна верства промiряна смертю в обидва кiнцi. Починаючи з найпершої.

…Бiля озера стояло вiсiмнадцять навантажених возiв, на бiлiй солянiй корi лишилися слiди важких чумацьких чобiт, i низенька лозова запрута, й двi дерев'янi лопати. Iншi лопати вже лежали в мажарах, присипанi сiллю.

Мiцнi, на високих та широких, як жорновi каменi, колесах, мажари вже були готовi в дорогу; змащенi добрим черкаським дьогтем, повкриванi рогожами, ув'язанi, в передках лежав дорожнiй риштунок i стримiли, повтиканi в сiль, батiжки. Навiть ярма були занесенi наперед, покладенi на дишлi. Здавалося, ось зараз чумаки позаводять круторогих, одягнуть на них ярма, вiзьмуть у руки батiжки — й степ сколихнеться од скрипу та клекоту колiс. Проте не сколихнеться. Цим мажарам стояти, допоки осiннi зливи не розмиють сiль, а самi вони струхлявiють i розсиплються на порох. Хiба, може, прискочать зi степу татари та обiллють смолою й запалять. Кукурiкав, сидячи на задку останнього воза, як на сiдалi, пiвень — царик, будив своїм спiвом сонний степ. Клiпав червоним оком, дивував, що не чує звичного гамору. Чумаки — люди працьоватi, звикли вставати по першому спiву. Взяли його для того, а ще — аби оберiгав їх од нечистого, на те вiн i царик — червоний пiвень, що першим вилупився з яйця. Пiвень уберiг їх од нечистого, але не вберiг од чорного морового повiтря. Й тепер не мiг розбудити своїм криком.

Понад озером скрадалася руда лисиця, пiвнячий крик ходив їй пiд шкурою голодним дрожем, вона вже вловила щось дивне в тишi, в яку двi ночi тому поринула валка, але до возiв поки що пiдiйти не одважувалася. По той бiк озера лизали гарячими язиками синю од мiсячного сяйва сiль оленi, до них теж долiтав пiвнячий крик, i вони насторожено пiдводили голови — такої птахи не чували. Воли розбрелися по степу в опiвнiчний бiк, серед них блукала пара муругих, у котрих поверх високих, гострих рогiв горiли iншi, мальованi золотою фарбою, — отаман одягнув їх на врочисту мить, на першу верству; по тiй верствi вiн би їх зняв i почепив знбву, коли в'їжджав у рiдне село.

Веселий отаман Драгожил лежав бiля передка воза, розкинувши великi, роз'їденi соляною ропою руки. У травi бiля воза валялися шабля й рушниця, а на оголених волохатих грудях висiв шкiряний гаман з татарським ярликом на проїзд валки через митнi застави, а на животi — черес з грiшми, з якого заплатив за той ярлик. Там, на широких грудях, вiн i зотлiє — небеснi архангели пропускають чумацькi душi по своїх ярликах. Та коли б хто й пiдiбрав гаман на татарських бродах, ярлик теж прочитати нiкому. Митна сторожа лежала мертва. Через неї й передавалося чумакам морове повiтря. Митники ж захопили його в ташi, котра лежала за двi турецькi милi. Таша чорнiла пусткою. Страшно мрiли проти Мiсяця порожнi намети, бiля них купами лежало всiляке начиння: повстянки, кожухи, халати, сiдла, а бiля намета аги — навiть перськi та турецькi килими, шерсть у сувоях, золочена та срiбна зброя — нiхто того не брав, висiли над погаслими вогнищами казани, а на вкопаних у землю дерев'яних розсохах — шкiрянi мiшки з кумисом та овечим сиром. У повiтрi стояв важкий дух цвiлi, гнилизни, смертi. Мертвих не ховали, вони так i лежали, де кого застав її крижаний подих. Найбiльше чума мала пожитку серед жiнок та дiтей. Дiти розлазилися од наметiв i мерли, як мухи. Неживе мiсячне сяйво заливало дитячi трупики, надто багато чорнiло їх по схилу балки бiля колодязя, либонь, гаряче марево гнало малих до води.

Живi покинули мертвих, вони запрягли у мажi воли, осiдлали конi i втекли в степи. Поїхали на свiжi води, в чистi, не обцiлованi чумою землi. Запорозький кiш пустив їх на свої займища.

Знову, як i два роки тому, туляється по Сiчi гетьманське посольство. Домагається свого, торгується за кожну дрiбку, а найпаче чинить пильний вивiд про силу козацького вiйська та його намiри.

Нинi посли сидiли у вiйськовiй канцелярiї, слухали реляцiю коша. Списаний рукою Яковлева лист — схожий на покручений вихором город. Карлючки й закарлючки, баранцi та кiлечка — пiдписар пiднiматиме, розкручуватиме по одному й переноситиме на чистий папiр. А зараз Яковлев читав листа, кидав слова, нiби важкi пiдкови. Йому, як i кошовому, осмалив душу гетьманiв ординанс, в котрому той уразився на козакiв за те, що пустили татар на чистi луки та свiжi води, суплiкував на них боговi й накликав усiлякi кари.

"Коли б i чорт, пане гетьмане, — вичитував Яковлев у вiдповiдь Самойловичу, а зиркав на гетьманського посла Василя Романовського, котрий сидiв у кутку пiд образами, — допомагав людям у крайнiй їхнiй нуждi, то гребувати тим не годиться, бо кажуть люди: нужда й закон змiнює. А коли ми, живучи з татарами по — сусiдськи, допоможемо одне одному, то таке розумному нiтрохи не дивно. А те нам тiльки дивно, що ти, пане гетьмане, багато бiля нас херхелуєш, мов твiй покiйний батько на хавтурах з парафiянами…"

— Прецiнь, — перепинив Романовський, i його важке брезкле обличчя збуряковiло чи з досади, чи з гнiву. — Гетьман справедливо каже: такого не бувало, коб християни порятували поган. — Вiн подивився на Сiрка, котрий стояв, прихилившись спиною до груби, мить подумав, немов щось виважуючи, й додав: — Немудро й погано ви вчинили на свої та й на нашi голови.

Злiсть спалахнула Сiрковi в грудях i погасла, лишилися гiркота, прикрiсть, вони стояли пiд горлом чавким клубком, не давали говорити. Нелегко йому прийшов той рiшенець на дозвiл прикордонним запорозьким комiсарам пропустити татарськi кошi, мусив за те сповiдатися трохи не перед кожним козаком у Сiчi, переболiв душею, але ж вчинити iнакше не мiг. Того не хотiла збагнути тiльки тупа глупота або пiдступнiсть. Для чого ж тодi хоче гетьман ославити його i весь кiш перед рiдним краєм i Москвою?

— Там мруть жiнки й дiти. Повзають у степу, як щенята, й гинуть. Будьмо людьми, пане осавуле. Будьмо людьми, гетьмане! — кинув з серцем через його голову. — Будьмо людьми, царю!

Вiдтак обома руками одштовхнувся од стiни, пiдiйшов до столу, мовив гетьманському пословi просто в обличчя:

— Ази ж я не знаю: вибити з гетьманського серця милiсть — що видавити воду з каменя.

— Гетьмановi болять державнi потреби й користi, — вiдсунувся трохи далi Романовський. — Ними клопочеться. Про отчий край дбає. Ви ж ведете перетрактацiї i з татарами, i з цiсарем, i з поляками.

— Твоя правда, пане Василю, — напрочуд спокiйно мовив Сiрко. — Вже третiй мiсяць сидить на Сiчi ротмiстр його королiвської мосцi Яна Собеського. А он, — показав рукою за вiкно, — стоять шкути долматинська та грецька. Всi просять до своєї спiлки запорожцiв. Тiльки ж ми нi перед ким барви не схиляємо, з венетiйцями й греками торгуємо — люди ми вольнiї, польському послу надiї не даємо, а зоримо лишень у бiк опiвнiчний. Бо ж мусимо бути всi яко єдине тiло. Хочемо, аби щезли чвари мiж християнськими народами, бо ж шкода од того всiм, аби поважали один одного в рiвностi. Одного ми бога творiння, треба жити, аби було богу гiдно й людям хвально…