ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (книги онлайн без регистрации полностью .txt) 📗
— Вiн сам собака, — сказав Лаврiн. — Й пустi твої слова, товмачу. Псарськi вони, а не людськi…
— Мовчи, нещасний, — зашипiв товмач. — Схаменися. Ти занепащаєш не тiльки себе. Та красива дiвчина стала на згодi одразу. Й просила мене сказати, що любов — боже провiстя, за неї бог прощає все.
Те було страшнiше за смерть. Лаврiн вiдчув, як гойднувся пiд ногами схiдець i попливла кудись довга кам'яниця. В грудях щось обiрвалося, там стояли глухе ридання й невимовний бiль. На мить йому стало шкода й себе, до розпачу шкода: доля поклала йому на душу не тiльки своє, а й Килiянине життя. Вiн знав, що не похитнеться у своїй правдi, однак те не полегшувало мук. Думка гарячково плуталася в якихось хащах, шукаючи порятунку Килiянi, й скрiзь натикалася на камiнний мур. Гарячий вогник, що було спалахнув у грудях у першу мить, коли почув товмачевi слова погас, вiн погасив його сам i не шкодував за тим. Карався тiльки Килiяниним горем, її життям i любов'ю. А свiт стояв як двоє вiкон: чорне й бiле, — мусив вибрати чорне? За цi два днi в темнiй кам'яницi вiн передумав усе, привiв у злагоду з душею, з богом всi помисли, всi жадання, всi надiї. Надiї поховав доконечно, сподiвання — теж, вiн думав тiльки про те, як померти з гiднiстю, по — козацьки. Боявся звiкувати життя в пiдземнiй кам'яницi, стати таким же бiлим i нiмим, як i кайданник, але примирився й з тим. Майнула думка, що його й до кайданника посадили, аби дужче налякати, аби зламати волю. Душа прагнула молитви, але молитва губилася в хаосi думок, мирське чiплялося за боже, воно переважало — допоки живе, допоки страждає.
Тупала нагорi нога в жовтiм сап'яновiм чоботi, ага гнiвно кликав товмача, й той, пригнувшись, проскрипiв йому востаннє:
— Ну, кажи?!
— Не можу я, — важко видихнув Лаврiн. Свiт помертвiв йому в очах. — Не можу!
— Нещасний — закричав товмач. — Ти занапастив себе i її. Я хотiв тобi добра, кяфiре!
Лаврiн не почув, як зачинилися дверi. Тiльки щезло з — перед очей свiтло, й вiн знову опинився в липкiй, задушливiй темрявi. Сидiв на приступцi сходiв, зронивши на руки голову, на мить його полишили думки й сила — все. Вiдтак повiльно приходив до тями. Спогадував розмову, й бiль шматував серце. А десь у глибинi свiдомостi жило iнше почуття: своєї правоти, а ще — злорадства. Вперше подумав про вiзира як про живу людину. Великий вiзир хотiв купити його душу. Для чого це йому? Либонь, щоб погоїти свою власну. Мабуть, хоче хоч чимось примоцуляти болячку по згубнiй для власного вiйська налозi на Сiч, хоче в такий спосiб зловтiшитнся, возвеличитись над козаками. Звичайно, вiн, Лаврiн, для тих державцiв нiщо, комашка, але їм важать власнi невдачi, вони дратуються з того й хочуть хоч трохи помастити синцi. Лаврiн знав — з його душi цiлющої мiрри не вичавлять для себе й краплi. Вiн став навколiшки й гаряче молився. Спочатку йому заважали молитися очi Килiяни, вони проступали з темряви, кликали його, але поволi вiддаленiли, вiн уже бачив не Килiяну, а божу матiр — в образi, який назавжди запам'ятався з iкони в сiчовiй церквi. Божа мати дивилася, скорботно й спiвчутливо.
Для нього божа мати була ще й просто матiр'ю — iншої матерi не пам'ятав.
* * *
Ясного погожого ранку стара, скрипуча галера з чорними вiтрилами повезла радника дивану агу Сулейман Кегая на острiв Родос у вiчне вигнання.
Того ж ранку сторожа вивела з кам'яницi Лаврiна Перехреста. Тут же, бiля в'язницi, йому одягли на шию дерев'яне кружало — колодку — й зв'язали руки, хоч стерегло бранця восьмеро аскерiв з алебардами на плечах. Його повели до фортечних ворiт, де низенький турок з пiдрiзаною бородою у чорнiй одежi тримав у поводi вiслюка, на якому сидiла Килiяна. Вона була одягнута у бiле вбрання, мовби закутана в саван, її обличчя прикривала намiтка, така прозора, що Лаврiи бачив кожну рисочку, кожен порух брiв i спалах очей дiвчини. Лаврiновi перехопило подих, серце закричало з радостi й болю, вiн аж зупинився, й один аскер вдарив його кулаком межи плечi та вилаявся брутально. По обидва боки вiслюка, на якому сидiла Килiяна, теж стояло по двоє аскерiв, вони щось гукали до цих, котрi вели Перехреста, й тi, штовхаючи його держаками алебард, притьма погнали пiд арку ворiт. Низенький турок у чорному потягнув слiдом вiслюка. За ворiтьми на них чекав розбурханий натовп. Турки обпали призначених на страту з усiх бокiв, i аскерам довелося одбиватися алебардами. Доходив до середини рамазан — мiсяць суворого посту, коли правовiрному цiлiсiнький день не можна нi їсти, нi пити, нi курити кальян, нi подивитися на жiнку, — голод i спрага катували туркiв, перепалювали кров на злiсть. Вони знали, що кьопек — невiрний не хоче прийняти їхньої високої вiри, готовi були роздерти його i дiвчину на шматки. Стояв сморiд, задуха робила людей ще лютiшими.
Найдужче шаленiли дервiшi — стрибали, завивали, реготали Лаврiновi в обличчя, один — бритоголовий, з облiпленими струп'ям губами — видобув з — пiд лахмiття ножа й намагався вштрикнути ним Перехреста, а коли аскер одiпхнув його, почав штрикати себе. По худих, голих ребрах заструменiла кров, натовп п'янiв од неї й лютився ще дужче. Знову через гяура лилася кров правовiрного!
Турки ще й того лютували, що стояла суша, якої не знали впродовж багатьох рокiв. Обмiлiла Мариця, втекла вода з озерець, висохли фонтани. Небо висiло жовтогаряче й жарке, немов було викуване з бронзи.
Лаврiн iшов крiзь цей каламутний вир спокiйно, його не лякала дика ярiсть, навпаки, в нiй знаходив опертя своїй правдi. Турки юртувалися, бо вiдчували своє безсилля, вони скажено ненавидiли його, весь український люд, i було б неприпустимим грiхом схилитися перед ними, просити в них милосердя. Одна думка рвала серце — занапастив Килiяну. Але нi — не занапастив, занапастити — то продати, пiдкоритися, розтоптати те, чим жив одмалечку. Правда, Килiяна виросла в затишному гнiздечку, вона не знала, що то таке Великий Луг, Днiпро, Козацький Степ. Але то не його провина. Зараз вiн думав про рiдний край невiдступне, й сльози котилися по душi. То були сльози любовi та вiрностi йому. Сливе тому майже не чув, що чинилося довкола. Й зовсiм не бачив плюгавого турка в коштовному камзолi й синьому тюрбанi, котрий намагався перечепити його горiховою палицею, й дервiша з ножем, й одноокого дiда, що плював — ся з безпечної вiдстанi. Вiн дивився поверх натовпу, туди, де над дахами та баштами пливло сонце. О цiй порi воно було не жарке, а м'яке, тепле, як там, на далекiй Українi. Палахкотiло в його променях червоне юдине дерево, дрiбно мерехтiло листям. По червоному черепичному даховi нижчого будинку, що прилягав до жовтої глухої стiни будинку кiлькаповерхового, скрадався до зграйки голубiв з каменюкою в руцi замурзаний хлопчак. Сивi, бiлi, чорно — бiлi птахи не помiчали небезпеки, туркотiли на карнизi. З краю ходив бiлий турман з чорною шиєю, вiн розпустив крила, черкав ними по карнизу. I враз Лаврiновi пригадалися iншi птахи, тiльки бiльшi, вони снилися йому цiєї, останньої, ночi. Й, може, тому, що то був останнiй свiтлий сон, останнiй спомин про рiдний край, про волю, Лаврiн, на мить забувши про все на свiтi, стулив губи й свиснув. Вiн свиснув так голосно, що спiткнувся стражник поруч i злякано похитнувся увесь натовп. А голуби спурхнули в небо бiлою зграйкою, шугнули понад дахами. Й щось бiле затрiпотiло в Лаврiна на душi.
Хлопчак здивовано оглянувся, пiдбiг на край даху й пожбурив каменюкою в Лаврiна. Проте влучив не в нього, а в аскера, той закричав, i хлопець дременув, аж пiд ногами заторохтiла черепиця.
Вони перейшли довгий мiст, i їм навперейми вибiгло троє вершникiв у жовтих шкiряних плащах. Вони погнали просто в натовп, збили назад конi над самою Лаврiновою головою, й немолодий рябий чауш вихопив з шовкової торбинки скручений у сувiй папiр. Але вiн не читав його, а тiльки помахав над головою, прокричав щось, а вже знайомий Лаврiновi товмач зашварготiв, продираючись скрипучим голосом через гул натовпу:
