ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (книги онлайн без регистрации полностью .txt) 📗
— Милiсть великого вiзира безмежна, як простори океану. Вiн дарує вам, невiрнi, життя, волю, шарiат, турецьке пiдданство, дiм i виноградник над Тунджею. Ставши правовiрними, ви житимете в ньому, допоки аллах не покличе вас до себе. Або погинете зараз страшною смертю.
Не чекаючи вiдповiдi, всi троє повернули конi i поскакали праворуч понад рiкою.
В ту мить страшно, вiдчайдушне закричала Килiяна:
— Вони не хочуть нашої смертi, Лаврiночку! Вони просять нас, Лаврiночку, любий, станьмо турками. Хiба то не однаково, ким жити на землi!
Той голос пронизав Лаврiна наскрiзь, козак чув, як струменить з серця кров, i молив бога, аби воно розiрвалося чи зупинилося. Лаврiн не вiдчував страху смертi. Про неї думав не раз, до неї готувався увесь цей час, а на одну думку про те, що може вимiняти життя цiною зради, хололо серце. Воно обпiкалося болем тiльки тодi, коли думав про Килiяну. Але то теж був присуд долi, її велiння — iншого виходу на цiм свiтi не мав. Проклятий вiзир знав, як облити отрутою останнi їхнi кроки на землi. О, якби вiн мiг урятувати її. Цiною будь — яких мук, будь — яких страждань. Вiн готовий вiддати себе за них. Але саме її стражданнями, її розпачем вони хочуть зламати його, хочуть зробити запроданцем. Але ним вiн не стане. Зборовши страх, що почував зараз перед Килiяною, обернувся й подивився їй у очi. Милi, коханi очi, котрих прагнув бiльше всього на землi. Але навiть їм не мiг вiддати того, що заповiли дiди й батьки, що вдихнула в його груди рiдна земля.
— Ми українцi, Килiяно… Християни.
Килiяна мимовiльним напруженням звiльнила зв'язанi рушником руки, здерла з обличчя прозорий серпанок.
— Я хочу жити! — закричала вона. — Не однiмай у мене i в себе сонце.
— Це чуже сонце, — глухо вiдповiв Лаврiн.
— Воно одне, — гукала вона, знайшовши у власних словах якусь iстину. — I любов одна.
— Але батькiвщина теж лише одна, — важко пiдвiв голову Лаврiн.
Далi їхнi голоси поглинув лемент юрби. Зненацька Лаврiн вiдчув тонкий щем пiд правим ребром, — велетенський, iз зарослими, як у ведмедя, грудьми турок таки досягнув його довгою блискучою швайкою, — й бiль у головi — удари падали на нього з усiх бокiв. Били кулаками, камiнням, палицями, вони б забили його на смерть, коли б один з аскерiв не загукав, що то буде кяфiру легка смерть. Юрба вiдринула, аскери мерщiй погнали його далi. Тепер дорога стелилася понад рiчкою, то вiдбiгала од неї, то пiдбiгала до самої води. В одному мiсцi той самий, велетенського зросту, дервiш хотiв пiдняти на березi камiнь, послизнувся i впав у спiнену воду. Вiн ураз опинився на глибокому, i його ледве витягли.
Тепер юрба бiгла до мiсця страти, й галас трохи вщух, але для Лаврiна те було ще гiрше: тепер до нього долинав кожен Килiянин поклик, кожен схлип. Вона квилила, ридала, просила зглянутися над її красою, молодiстю, над тим, що вона — сирота.
Лаврiн, коли тi слова сягнули його свiдомостi, вперше подумав холодно й сливе жорстоко, що те, либонь, на краще: нiкому буде побиватись i страждати. Вiн сам сирота, є в нього в свiтi дядько Мокiй Сироватка, котрий був мовби батьком, є кошовий отаман, але вони б не осудили його вчинку, їхнiми iменами, їхньою правдою йшов на муки.
Страшно було Лаврiновi слухати Килiянине ридання, страшно ставало слiв, котрi, мабуть, виплакувало її серце: про клятву на хуторi її батька, про ласкавi слова, якi шепотiв нещодавно в саду аги пiд присягою мiсяцевi, про те, як їм було гарно пiд тим мiсяцем. У нього затерпла душа, й вiн несамохiть прискорив ходу. Хоч i йти було нелегко. Важка, замочена напередоднi у водi, погризена шашелем колодка гнула його шию вниз. Хляпотiли на стертих до кровi ногах збучавiлi постоли з волової шкiри. Дорога була брукована, стара, нерiвна, каменi в нiй повипадали, i вiн раз по раз спотикався. Невимовна туга сповила Лаврiнове серце. До чорного болю в очах йому було шкода Килiяни, шкода й себе i шкода покидати цей бiлий свiт. Бо хоч i не килимами вiн стелився йому пiд ноги, а типчаками й ковилами, але ж стелився й тюльпанами, i вишневим цвiтом, i калиною з Килiяниної руки. У свiтi є двоє людей, якi його люблять, i хоч Килiяна проклинає той свiт i ту калину, так то з вiдчаю, вона любить його, i любить його iнший чоловiк, який зараз далеко — далеко, але який неначе й поряд. Без нього вiн, може, й не перенiс би тортур на цiй дорозi. Щось нiби обiрвалося в Лаврiновiй душi, але саме думка про кошового додала сили, адже знав: сам отаман вчинив би тiльки так. Вони там споминають його… I Сiрко, й дядько Мокiй. Й ще, може, довго виглядатимуть з полудня, аж поки… I обiрвав думку, як нитку на основi, бо знову почало наливатися жалем серце.
Поминули кладовище з невисокими надгробками — стовпчиками, сераль, вийшли за мiську стiну. Тут рiчка клекотiла в тiснiй ущелинi, а далi розливалася чималим плесом, по тому скелi знову поволi стискали її, синя, срiбляста стрiчка губилася за їх громаддям. Перед Лаврiном лежав широкий камiнний майдан, з того боку жовтiли якiсь споруди. Мабуть, то теж був сераль, там зупинялися на нiч тi, хто не встиг за дня в'їхати в мiсто. Лаврiн не знав, що замислили над ним турки, збагнув усе тiльки тодi, коли оглянувся назад. Побачив, що туди дивилися всi. Просто в червоно — чорну, полуплену стiну було вмуровано ряд великих залiзних гакiв, трохи далi, над самою водою, чорнiла шибениця. Пiд нею стояв кудум — плаский барабан на нiжках — i сидiв на маленькому ослiнчику турок з паличками.
Сотник аскерiв — юзбашi — важко, як гiркi горiхи, розламуючи українськi слова, мiшаючи їх з турецькими, запитав Лаврiна, чи той не передумав. Лаврiн похитав головою i сказав коротко й твердо:
— Йок. [35]
I сам ступив до стiни. Ступав по землi останнi кроки. Щезнуть слiди розбитих постолiв у бiлiй порохнi, i щезне все. Його надiї, його болi, його кохання до Килiяни — нiяковi усмiшки, несмiливi доторки, шал плотi пiвденної ночi. З того шалу не буде нiчого. Його нiяковiсть, його любов нiхто не продовжить. Його тривоги i надiї не переллються в iнше серце.
I однак щось залишиться по ньому. Залишаться iншi усмiшки, iнша любов — до широкого степу, до високих могил, до предкiвських заповiтiв. Вiн увесь у тому, вiн щезне — вони житимуть вiчно. Заради цього вiн i мусить твердо ступити останнi кроки.
Лаврiн ступав i думав серцем, у ньому й далi жили почуття волi, Великий Луг i вся рiдна земля.
Знову залементував натовп i заволала Килiяна. її обличчя стало блiде, як вiск, здавалося, з неї живої витекла кров, губи посинiли, й на них запеклася пiна.
— Будь ти проклятий родом i плем'ям своїм, — гукала вона. — Хай буде проклята година, коли зустрiлася з тобою. Щоб громи розвалили твоє Запорожжя, щоб чума поїла всiх козакiв!
А далi знову затужила й заголосила тонко, по — жiночому, тiпалася в лихоманцi, поки не впала на землю. Вона вже не чула, як загуркотiв кудум — iзiйшла з пам'ятi. Й не бачила, як четверо катiв у жовтих сорочках та зелених ковпаках притьма — поспiшали вправитися до спекоти — поволокли Лаврiна, як здирали з нього сорочку, як пiдняли й нахромили одразу на два гаки, вмурованi в сiру похмуру стiну. Стiну Мовчання. Одначе Лаврiн, котрому завiшений кривавим запиналом свiт згас, а потiм засвiтився знову, бачив усе. Як зв'язали Килiянi рушником руки та ноги, як вiднесли її в довгий чорний човен, i четверо туркiв одiпхнулися од берега. Пропливши трохи, двоє вперлися жердинами в дно, тримали човен на мiсцi, а двоє iнших позакачували рукави, просунули ще одну жердину пiд вузли, пiдняли жердину за кiнцi й занурили у воду. Потримавши якийсь час, вийняли дiвчину й поклали в човен. Потому припливли до берега, винесли й поклали Килiяну бiля Лаврiнових нiг.
Крiзь палюче жарево, яке горiло в головi, виливалося вогнем через очi, Лаврiн востаннє побачив її тонке, вигостреним пiдборiддям угору обличчя i всю її, закутану в бiле, дорогу й кохану. Вiн простив їй слова, якi кричали в непам'ятi. Останньою, що лишилася в серцi, силою молився боговi за її душу, щоб вiн прийняв її в райськi сади, щоб дарував їй мимовiльнi, спричиненi мукою, прокляття.
