ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (книги онлайн без регистрации полностью .txt) 📗

Вiн пiдкрадався згори вниз, з одного боку, це давало йому перевагу, з другого — таїло небезпеку. Перевагу — зручнiше кинути аркан, небезпеку — мiг заздрiти Денис. Вiн длубався в перекинутому догори дном човнi, вогнища не розкладав — конопатив. Викладав рядочками клоччя, кiнцем ножа заштовхував у щiлини. Сироватку найбiльше непокоїло, що Денис тримає в руках нiж. Брийоне по аркану й кинеться на нього. А стояв Денис зручно для кидка: широка, трохи зiгнута, в полотнянiй сорочцi, спина перехняблена в правий бiк, велика, з розкучманою чуприною, на товстiй, засмаглiй шиї голова теж похилена вправо, кинути, смикнути — й полетить прибиш шкереберть. Сироватка пiдповз близько, крокiв за десять, тепер потерпав: що, коли Денис розпростається й пiде в його бiк? Отак вiзьме й пiде, не випускаючи з рук ножа — колiя. Для чого взяв саме колiя?

У цю мить Денис глибоко, майже по дерев'яну колодочку, загнав у щiлину ножа й розпростався. Лiвою рукою, власне, культяпками — пальцями, потер шию, правою почав затягувати тугiше вузький ремiнний черес. Лiпшого моменту годi було чекати. Сироватка швидко пiдвiвся, вмах безпомильно метнув аркан. Мабуть, Денис почув трiск трави або посвист аркана. Вiн кинувся, але волосяний зашморг хльоснув йому по горлу. Сироватка чимдуж, обома ногами впираючись у землю, рвонув на себе аркан. Посмик був такий, що Денис громохнув навзнак, неначе пiдтятий кулею. Йому й справдi забило памороки — чи од того, що стис горло зашморг, чи затявся головою об тичину, котра була пiдкладена пiд човен i визирала довшим кiнцем. Сироватка двома стрибками опинився бiля нього, хотiв приставити до горла ножа, а тодi побачив, що прибиш без тями, перекинув його долiлиць i вiльним кiнцем аркана скрутив руки. Денис застогнав, розтулив очi й повернув голову набiк. Обличчя йому зсудомив жах, здавалося, хтось розтягнув його з двох кiнцiв, рот вiдкрився, й там щось забулькотiло. Очi зупинилися на лезi ножа в Сироватчинiй руцi, з бiлих стали червоними. По його спинi, по головi бiгали мурахи — лежав бiля мурашиної купки, одна навiть дряпалась по великiй шерхлiй губi, вiн не вiдчував того.

— Не знайшли ми золота, — важко ковтнув Денис борлаком, так само косуючи гарячими зiницями на лезо колiйського ножа. — Хай чорт вiзьме мою душу, коли це неправда. Хай вб'є блискавиця в першу ж громовицю. Жодного таляра не викопали.

— Не треба менi того золота, — сказав Сироватка. Гарячi вогнi в Денисових очах одразу ж вичахли, погасли — вже не помишляв винести звiдси душу. Подумав, що Сироватка — упир або божевiльний, котрий втiшається людськими смертями.

— То, виходить, ти даремно загубив Драпака i його челядь, — знову сказав Сироватка й вiдступив на крок, щоб прибиш не вдарив по ногах, бо помiтив на його чолi якусь думку.

— Схаменися, чоловiче, — крутнув шиєю Денис. — Драпака i всiх iнших взимi татари потопили в криницi. Через те й води звiдти не п'ємо. Аж весною повитягали з Єлисеєм i Мироном. — Тепер Денис подумав, що це прийшов Драпакiв родак i хоче помститися. Йому зажеврiла надiя порятуватися, й вiн заговорив швидко, ковтаючи давку слину, що чомусь набiгала в рота. — Хочеш — покажу могилу. Драпака й Куделю укинули до криницi живцем. А тих спершу порубали.

— Кого тих? Кажи на ймення, — суворо приступив Сироватка.

— Устю Драпакову й Романа, сина, й Саливона. Двоє челядникiв поїхали в хуру й овсi не вернулися. Може, втекли, може, татари перестрiли їх у степу.

— Хто?

— Семен i Тихiн.

— А Лаврiн, чого про Лаврiна мовчиш? — з погрозою запитав Сироватка.

— Не знаю, не служив такий у Драпака, от же їй — богу. Хрест святий i сорок мученикiв тому свiдки, я сорок перший, — забожився Денис. — Коли б я збрехав… — I враз закинув шиєю й вертонув плечима, аж Сироватка вiдскочив i пiдвiв ножа. — Це ж той парубок, що його одправили в турецьку столицю! Так, так, — закивав головою i аж посмiхнувся — куточком рота, в один бiк — химерно й страшно. — Його татари в степу пiдiбрали. А дiвка — Килiяна, у Драпака служила. З парубком якимось прибилися, Марком його звати. Вона з Лаврiном розмовляла в дворi, поки татари для них конi лаштували. Обзивалися одне до одного. Вiн її шукав i на хутiр до неї йшов.

— А де ж ти був? Звiдки все знаєш? — запитав Мокiй, i в його голосi проступила пiдозра.

— Я заховався.

— В хлiвi, в клунi?

— Коли б то… Та нi… сiно перерили. Знайшли б. У заметi пiд хатою. Оце ось, — ворухнув безпалою ногою, — I на лiвiй руцi теж пальцi поодморожував. Праву пiд пахвою держав. Щоб хоч одну вберегти.

Сироватка слухав прибиша, й жура йому стискала серце дужче та дужче. А потiм до неї долучилася надiя й трiшки радостi — все?таки живий Лаврiн, хоч у неволi, та живий, не погинув. Але чому вони не вбили його, а одправили аж у турецьку столицю? Запитав про те в Дениса, але той не знав. Було видно, що Денис каже правду;

Сироватка присiв на човна i попросив прибиша розповiсти все, пообiцявши по тому вiдпустити. Денис повеселiшав, проте мало що мiг додати. Йому найдужче вбився в пам'ять крик потопельникiв, i хоч те було трохи пiзнiше, — спочатку Драпака й челядь примусили викидати з клунi солому та сiно, — але крик i зойки витисли з пам'ятi майже все. Крiзь той крик ледве проступило кiлька слiв, що ними промовив до дiвчини парубок, i одповiдь Килiяни, i її плач. З них вiн зрозумiв, що дiвчину викрав Марко, обдурив її, вiн теж лишився живий i повiв татар на Сiч. Далi розказував про Марка. Як той приїхав, як пристав у найми.

Сироватка того не слухав. Марковi доля свiй присуд справила. Мокiй думав про Лаврiна. В очах йому стояла зима, заснiжене Драпакове подвiр'я й Лаврiн у сирицi. Для чого татари повезли його за море? Тiшило одне — Лаврiна повезли туди як бранця. Але це й лякало. Для чого повезли? На галери, в темницю? Тодi чому забили всiх iнших?

Того не мiг вiдгадати. Проте сподiвався, що одгадають мудрi люди на Сiчi, одгадає кошовий. Вiн спробує дiзнати про Лаврiна все й викупить його з неволi. Або обмiняє на якогось турецького бранця. На Сiчi й зараз сидить кiлька яничарських аг, взятих узимi, за них iз?за моря не прислали викупу. От на котрогось з них i обмiняють Лаврiна. Хiба вiн не вартий якогось яничарського аги!

Сироватка повеселiшав од тих думок i вже майже приязно подивився на Дениса, що затих i, гасячи надiєю безнадiю, дивився на Сироватку. Мокiй обдивився човна, на котрому сидiв, пiдвiвся. Човен не просмолений, але вже законопачений, якось до того берега дотягне. Пiдважив його тичиною, — вiн був легкий, — перехопив руками, перекинув i посунув до води. На Денисовому обличчi знову зачорнiли похмурi тiнi, а в бiлих очах заметалися червонi метелики. Сироватка повернувся до нього, сказав, дивлячись з жалем i огидою:

— Не знаю, скiльки ви запропастили душ, котрi, як оце я, заявилися на цей острiв. Менi ти теж готував не бубон до танцю. Не суддя я тобi й не сповiдатель. Колись доскочиш свого. Встанеш — i пiдеш, як переїду на той бiк. Не спробуй вставати ранiше, вернуся й покладу назад дрючком.

Вкинув у човен сокиру й колiйського ножа, посунув човен на воду й стрибнув сам. Човен загойдався. Сироватка вперся тичиною в багно, погнав його через осоку до другого берега.

РОЗДIЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТIЙ

А ковалi знай кували, та не всi водне: хто шаблю — домаху, хто лемеша гнiздюковi, хто кочетки для весел рибалкам з Орiлi, хто пiдкiвки на молодi чоботи, а дiд Слива свистiлки та пищики — здитинiв на старiсть, викує, посвистить, а потiм роздає тi пищики дiтям по хуторах. Кузнi стояли над Чортомликом, усi вряд, загнанi в землю, закiптюженi, Сливина — безверха, жужелицю висипали на берег, i вона чадiла синiм димом. Перед кузнями — потрiсканi жорновi каменi, на них запорожцi точать коси й шаблi, люблять також вони посидiти на тих каменях та погомонiти про нелегке козацьке життя — буття. Ковалi — майже всi характерники, любо з ними погомонiти, хоч трохи й страшно. Ковальське плем'я дружне й запекле. Зачепи одного — збiжаться всi. А треба — й чортовi в морду плюнуть. Разом i поодинцi. Недарма кажуть, що то коваль з чортом у Чортомлицькiй могилi скарб заховали. Насправдi ж ковальський скарб — руки. Всiлякi є майстри, один умiє тiльки коня пiдкувати, а iнший викує колiща до французької рушницi, й жоден чоловiк на свiтi не скаже, що викуване те колiща над Чортомликом, а не над Сеною. Є такi ковалi, до яких люди пливуть плавом, вони одсилають їх до iнших майстрiв, а тi не йдуть, мовляв: "Я зачекаю". — "Так довго ж". — "Скiльки буде". Коваля чути по дзвону молота, а слава їхня лунає на сотнi верст. Сiрко й сам, коли йому щось треба, звертається тiльки до Скуби, i ламає перед ним шапку (якщо йдеться про своє, власне), i погрожує ногаєм (якщо йдеться про громадське). За останньою кузнею — кiлька гут — димарок, де пе — реплавлюють залiзо, одна курiла, й двоє чубатих дужих ковальчукiв волокли щипцями до води червону гуску — залiзний зливок пудiв зо два. Вiд кузень i гут тягло гiрким запахом залiза та крицi, вiд пекарень слався запаморочливий запах свiжого хлiба (пекарi саме кiнчали випiчку), обидва запахи сягали широкої базарної вулицi, намагалися потяти один одного. Не потинали, змiшувалися i так, перемiшанi, розсiвалися по лузi. Дух хлiба i запах крицi одвiку ходять у парi. З кривобокої ятки на краю майдану просто пiд ноги Сiрковому коневi вибiг низенький, рудий крамар з сувоєм синьої габи в руках, задзигорiв щось швидко — швидко, показуючи тим же сувоєм на козака, що, обiпершись об облiзлу колону ятки, смоктав люльку. Врештi Сiрко зрозумiв, що йому торочить крамар: дав вiн козаковi синьої габи, той узяв її буцiм показати кравцевi — мовляв, чи вистачить на штани та кунтуш, а тодi габу повернув, утявши собi шмат на шапку.