ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (книги онлайн без регистрации полностью .txt) 📗
Стежка похило опускалася в балку, звану Грушiвкою. Балка широка i довга, з вiдрогами — байрачатами, з лiсами i лужками, галявинами i "печами" — високими майданчиками, з густими грушевими нетрями, крiзь якi не продереться й дикий вепр. Вона геть уся од низу й до верху поросла дикими грушами, весною, коли вони зацвiтають, здається, що то тече бiла молочна рiка. А над рiкою пташиний щебет i медянистий гул — беруть щедрий взяток бджоли. Восени ж уся земля встелена жовтими грушками — дрiбничками. Грушiвка — укохане мiсце сiчових пасiчникiв. Посiли вони всю балку, кожен уподобав собi певне мiсце, щоб було зручне для бджiл i власного життя i щоб не залiтала чужа бджола. Сiчовi пасiчники — самiтники, як i їхнi бджоли. I майже всi старi — престарi, то догоряли на меду куцi свiчки життя. А колись же, колись… Колись то були великi й потужнi свiчки з молодого, прозорого воску. Життя цих дiдiв поминуло в лютих сiчах, в шабельному дзвонi й рушничних випалах, у погонях i втечах, у лютому голодi, промайнуло, як мить, i тепер вони надолужують його тишею i вiчним гудiнням божих комах, їм здається, що надолужують, а насправдi бджоли осипаються, як порох, їхнiй вiк короткий i трудний, як i вiк плугатарiв i воякiв. В оцiй балцi доживатиме вiку й вiн, отаман коша запорозького Iван Сiрко. Вже назнав собi мiсце й минулої весни посадив кiлька молодих яблуньок. Кожного дня виходитиме на оцей пагорб i бачитиме Днiпро, Великий Луг, Сiч i чутиме, як б'ють пороги i як видзвонюють у лузi чистими голосами молодi лебедi. Вiн, хто усе життя провiв у боях i походах, лiтав як вiтер, десь у глибинi душi здогадувався, що i в гудiннi бджiл, в загусклiм, як весняний мед узимку, спокої є своя краса i втiха. Є втiха неклопiтної старостi, яка сидить пiд яблунею i ходить пам'яттю в минулi походи, закохується, розкохується, рубається на шаблях, вiдсiваючи в безгрiшнiй хитростi всi поразки i помилки й засновуючись тiльки на перемогах та правдивих дiлах.
Гнiдко об'їдав листя на берiзцi, запiнена зелена слина скапувала з вудил. Отаман розгнуздав його, прив'язав повiд до луки сiдла, пустив до пашi. А сам сiв на схилi пiд трьома молоденькими осиками, обхопив руками колiна. Невеселi думи роїлися в його головi. Мав би вiн довiковувати не тут, адже є в нього жона, є дiти, є рiд. Одначе рiд його обчухраний, як одиноке дерево при битiй дорозi. I декотрi родичi вважають, що в тому винуватий i вiн сам. Так вважають братова i її дочки. Бо й справдi, коли по Хмелевi ворохобнi гетьмани почали закручувати кривавий вихор, Сiрко опинився в самому його центрi. Ще й повiв за собою у ту завiю усiх родичiв: братiв — рiдного та двоюрiдного, синiв, а потiм i зятiв.
Бо, зламавши укладену з Росiєю угоду, пiшов з вiйськом на лiвий берег король. польський Ян Казимир, ще й повiв за собою гетьмана правобiчного Павла Тетерю, зав'язалися важкi бої. Воєвода Чарнецький з потурання Тетерi викинув з могили кiстки великого гетьмана, й пiшла шляхта чужинська й своя потоптом по тих кiстках, по українськiй землi. Тодi Сiрко зiбрав вiйсько козацьке, перейшов на правий берег i почав громити вiйськовi обози Чарнецького i Тетерi та звiльняти вiд шляхти українськi правобiчнi мiста. Сiрко з братом Яковом взяли в оборону Черкаси, й сталася в Капустянiй долинi гаряча битва, i потяли вони Чарнецького, i потяв їх Чарнецький з двома солтанами, й оточили вони запорожцiв у вузькiй долинi, й сiча стояла, що поглухло од шабельного брязкоту вороння в небi, яке чигало кiнця битви. I тодi погинув Якiв, i ляхи вiдтяли йому голову, нахромили на вiстря козацької хоругви й возили її перед своїми лавами. А потiм вороги втiкали рiллею, i грузли в українському чорноземi конi у важкiй бронi, й били їх козаки келепами i палицями, й згубили шляхтичi голову Якова, й упала вона в рiллю, й закотилася пiд скибу, бо скiльки потiм не шукав Сiрко з козаками, так i не знайшов. По тiй битвi i ще по кiлькох дужих козацьких струсах Ян Казимир не витримав i показав спину вiйську князя Ромодановського та козацьким гетьманським лiвобiчним полкам i врештi вiдступив за Днiпро.
Отак само, як Якова, за три роки до того, повiв Сiрко з собою старшого сина Петра, бо пiдступний гетьман Виговський зрадив клятвi, що давав Хмельницькому бiля його смертного ложа. Й побив Сiрко Тимоша, наказного гетьмана вiйська Виговського, вчинив над ним правий суд, а хтось учинив неправий суд над його сином. А другого сина, Романа, повiв з собою в Переяслав пiд присягу молодому Хмельниченку, i пiд тiєю присягою замiсть нього розписався сам Юрась Хмельниченко, й серце отаманове спiвало й плакало, адже явився йому в новому образi сам великий гетьман Богдан. А коли той образ померк, коли Хмельниченко пiдпав пiд басурманина й повiв за собою татар, тодi Сiрко спробував перейняти басурманськi орди, i в бою з вiйськом полковника Федора Жученка над рiчкою Тором дiстав смертельної рани Роман. Так тяжко й дорого заплатив Сiрко за помилку свого серця. Сказати правду, воно помилялося не раз — i у Виговському, i в Брюховецькому, колишньому кошовому Сiчi, а потiм гетьмановi, хитрому й пiдступному, — пiдступнiсть Брюхо — вецького Сiрко розгадав теж не одразу, та й як було не повiрити кошовому, коли той клявся вiрою i правдою служити рiднiй землi i склав присягу на вiрнiсть Москвi. Ще й запросив до українських мiст воєвод iз Москви, ще й отримав iз власних царевих рук боярський чин, ще й одружився на княжнi Долгоруковiй. Щоправда, саме тодi й засумнiвався Сiрко в його людськiй щиростi, зрозумiв, що простим козацьким жупаном кошовий прикривав свою панську душу. Хитрий i пiдступний був то чоловiк, дранi чоботи помiняв на шитi золотом сап'янцi, що нiхто й не зогледiвся, нiхто того й не помiтив. I немов з води вродилися в нього маєтки та збудувалися палаци. Давав грабувати воєводам i грабував сам. I коли повстав проти воєвод i захланних старшин Переяславський полк, Сiрко пiшов йому на помiч. Тодi ж остаточно розiйшлися його дороги з дорогами Брюховецького.
А ще ж вимахували булавами Петро Суховiєнко, молодий i пронозливий писар Сiчi, котрий теж оголосив себе геїьманом, i Дорошенко, й Многогрiшний."В останнiй бiй, за доконечну волю", — вигукували гетьмани. То були роки гарячих надiй, тяжких розчарувань, людських слiз, кровi, шабельних смерчiв, арканiв, наусту й пiдступу. Такого лиха, яке скоїлося на Українi, не знала нiяка iнша земля. Свої ж гетьмани, зварйованi i обнадiянi з сторони, розоряли українськi мiста й витоптували кiньми молоде жито. Зате власнi лани обгороджували високими мурами. I вiн валяв тi мури й топтав уже панське жито. В Сiрковому серцi перегорiло стiльки своїх i чужих надiй, запам'яталося чужих зрад i власних розчарувань, що кинь туди iскру — воно вибухне, як порохова бомба. I водив вiн спочатку за них, а потiм проти них козакiв з Мерефи, далеких та близьких родичiв, i обох зятiв, i сусiдiв. I гинули вони в степах та на полях за чужi надiї i власну волю, яка не справджувалася.
Все життя вiн шукав собi бога на землi, якого мiг би вознести на людське небо, й одну по однiй розбивав iкони. Чому ж не спробував подвигнути в проводирi самого себе? Боявся власних земних грiхiв, власної недосконалостi? Надто зрiсся з простими людьми, надто звик не видiлятися з тлуму, ще й мислив, як усi. Та й не склалося йому на те. Зате вiн i не розчарувався в людях. В отих, що бiля рала, в оцих, що на Сiчi, чиї душi не купити нi за якi таляри, котрi вiрять йому, бо вiн — такий, як вони.
Вiн пiдтримував напочатку гетьманiв, бо сподiвався, що вони обстоюватимуть права посполитого, простого козака, — адже вони те й обiцяли, — вiзьмуть у серце болi всiєї батькiвщини, та сподiвання тi розвiювалися в порох.
Та вже не вiрили Сiрковi так, як на початку, зятi, й познiмали вони з бойових коней сiдла та одягли на них хомути. Орють землю, а того й не бачать, що вже бояри та старшини в Мерефi i на них хомути ладнають. Через те й не хоче вертатися в свою Мерефу кошовий отаман. А ще через те… Мабуть, жодна в свiтi земля не тримає на своїх грудях стiльки сирiт i вдiв, як Україна. Трапляються села, де не лишилося жодного чоловiка. Iде, бувало, через село козацьке вiйсько, й тiльки жiночi та дитячi очi проводжають його. Обсяде сирiтська дiтлашня колоди пiд тином, свiтить голодними очима, й струпом береться козацьке серце, й крижаним холодом обвiває його.
