ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (книги онлайн без регистрации полностью .txt) 📗

Нарiзав ножем очерету й мiцно, по — татарськи, з'єднав ликом докупи два снiпки, прив'язав до них одежу. Застромив у снiпки палицю, щоб можна було вхопитися, як провалюватиметься в трясовину, прикрiпив до очеретяних чубiв мiцне, скручене вчетверо лико, — плотик був готовий. Поплескав по шиї Савура — од кожного поплеску вставала. легенька курява, почухав за вухом, розправив обтрiпану мичку чубка. Повiльно зайшов у воду. Кiнь дивився йому вслiд — не пiде з миска, поки не вернеться Сироватка.

Мокiй брiв повiльно, щоб не провалитися i не полохати качву, аби не виказувала його. Тут стояв важкий дух застояної води й рiзкий, терпкий, що трохи освiжав, рогозу. На обсиджених лисками та чирками купинах безугавно похитували хвостами плиски, по лататтю з пискотом розбiгалися водянi курочки. Висунув з кропиви дурну дзьобату голову водяний бугай i дременув з переляку, аж залопотiло латаття. Сироватка перебрiв одне болото, вийшов на горбок, перепочив i почалапав до другого. Його теж перейшов щасливо, нiде не шубовснув глибше, як пiд руки, не обiрвав плотика й не намочив одежi. В густих верболозових чагарях одягнувся, розчесав оселедця, пiшов угору на зеленi скирти дубiв та кленiв. Залишилися позаду осоки; чорнi, помащенi чумацьким дьогтем чоботи м'яко шелестiли в травi. Гарна була долина, але трава стояла нескошена, й це теж вiдмiтив Сироватка. Вiн iшов помалу, вже бачив високу темну лiсу й стрiху, повернув праворуч, в обхiд, i пiдiйшов до засторцьованих шелюгом ворiт. Вони були прочиненi й хилилися набiк, крiзь них Сироватка оглянув усе подвiр'я. Просто перед ним стояла низенька, довга, обмазана сiрою, що частково пообвалювалася, глиною хата з сiньми, — з двох вiкон, якi виходили в двiр, одне було затулено подушкою; праворуч — рублений хлiв, до нього приплетений довгий лiсяний хлiв, з лiвого боку — клуня, теж приземкувата, розчинена навстiж, ще якiсь хлiвцi, сажi та погрiбцi. Все — пiд одним накриттям, тiльки клуня трохи вища. Посеред двору — колодязь, журавель без тичини й ланцюга задерся вгору, колода, що її прив'язують для рiвноваги, одiрвалася, валяється в травi, нiде нi пса, нi худобини й жодної живої душi. Можна було подумати, що обiйстя порожнє, коли б скрiзь по ньому не чорнiла купами земля. Деякi купи вже поросли лободою, iншi були свiжi, ще не порудiлi вiд сонця. Мокiя те немало здивувало й насторожило, вже навiть був подумав, чи не забратися, поки живий, геть. Проте одразу ж i приспокоївся: що йому можуть зробити, що з нього взяти."Бiда бiду перебуде". Навмисне, щоб скрипнули, пiдважив ворота, прочинив, зайшов у двiр. Пiд хлiвом, на купi очерету, лежав чоловiк. Вiн теж побачив Сироватку Дивився на нього бiлими, гейби в бiльмах, очима, було видно, як враз ввесь наструнився. Сироватцi од його погляду щось пригасло в душi й похололо в животi: такої нечистої сили ще не стрiчав. Був чоловiк без шапки, брудна рудувата кучма падала на проштемпельоване чоло, обличчя заросло бородою, на босих ногах не вистачало пальцiв.

"От i дотопкав свою стежку до призьби, — подумав Сироватка. — Отут жаба й цицьки дасть". Того, що побачив, було досить, аби зрозумiти: нiг йому звiдси не винести. Сироватцi стало страшно. Розум шукав порятунку, думка про це бiгла поперед думки про смерть, як вiвця по загону од вовка. Поки що втямив одне: не можна зволiкати, а також виказувати страху. Сироватка пiдчовгав ближче (доводилося одривати ноги, здавалося, вони прикипали до землi), чемненько привiтався й сказав, що прошкував мимо та завернув попити води. Сказав щось дурне, безглузде — сам розумiв, що змолов дурницю, але на iнше одразу не здобувся. Бiлоокий добридня не оддав, розтулив губи й свиснув. Це вже було зовсiм не по — християнському, i коли б уже з хати вибiг дванадцятиголовий змiй. Сироватка чи й здивувався б. Але з хати вийшло два дужих, кремезних чоловiки, однакового зросту й майже однакової статури, один поголений у кружок, з козацькими вусами, другий — зарослий, з довгою чуприною, схожий на ченця, у чорнiй сорочцi, в чоботях з обрiзаними халявами; обминаючи копцi, вони пiдiйшли до Сироватки. Витрiщилися на Мокiя, неначе вiн з хмари впав.

— Звiдки такий узявся? — запитав стрижений по — козацьки. Був чорнявий, вислоносий, товстогубий, такi люди здебiльшого лагiднi вдачею, але зараз у таке Мокiй не вiрив.

— Каже, завернув води попити, — скривив сухi, потрiсканi губи бiлоокий i випростав з — пiд себе праву руку. Сироватка помiтив, що на нiй немає пальцiв. — Напоїмо? Нехай вип'є весь колодязь?

— Як завернув? — здивувався стрижений у кружок. — I не мокрий нiскiлечки?

Сироватка вже бачив гаразд, що попав не туди, куди намiрявся. Люди цi непевнi, прихiд його на острiв для них небажаний. Йому добряче присмеркло на душi, вiдчув, як враз ослабли ноги, спробував задобрити злостивцiв жартом:

— Я по лататтi. З листка на листок, зi стеблини на стеблину. Бачите — й пiдошви сухi, — показав зчовгану в один бiк пiдметку правого чобота.

— Як Iсус Христос по водi, — глумливо й невдоволено скосив очi схожий на ченця чоловiк. — Може, й нам покажеш чудо? Сироватка усмiхнувся знову, вiдповiв по—євангельськи:

— I побачив Iсус лукавство їхнє, i не робив чудес, бо не вiрили. Всi троє зглянулися помiж собою, а Сироватка смиренно опустив очi. Вiн не мiг вiдгадати, хто цi люди, але розумiв, що запитувати того не треба. Ще подумав: вони його не випустять звiдси. Це або комишники, що вбили господаря й посiли його добро, або втеклi в'язнi. Бач, в одного й штемпель на лобi. Страх цупкенько тримав у кiгтях Сироватчину душу, але вiн ще раз подумав: показувати, що боїться, не можна. Слова iз святого писання зiрвалися йому з вуст самi по собi. Боже слово Сироватка знав, мав у кузi над Волошкою євангелiє, читав його, не все тямив, а що осягав, примiряв до степу, до козакiв, до свого життя. Зараз щось немов пiдказувало йому, що треба триматися за боже слово.

— Й чого ж ти мандрував степом? — запитав схожий на ченця. Сироватка знову вiдповiв ухильно:

— Лисицi мають нори, птаство небесне — гнiзда, тiльки синовi людському нiкуди голови прихилити.

— То це ти принiс її сюди? — вперся бiлими бликалами той, що сидiв на очеретi. — Чи прошкував кудись?

— Ти вiруєш, шо бог один, — тицьнув пальцем Сироватка. — I бiси вiрують, та й тремтять. А басурмани — не вiрують. Й треба принести в їхнє царсгво страх божий i слово боже. Розбудженi святим духом, вони прозрять.

Всi троє знову переглянулись, а Сироватка, напустивши на обличчя виразу спокою та благочестивостi, розз'увся й сiв на очерет.

— Просiть, то й дасться вам. Грiховна вода на святих устах стане святою, — так само покiрно мовив.

— Принеси, Єлисею, води, — скривившись, неначе йому болiв живiт, кивнув головою бiлоокий.

Схожий на ченця комишник пiшов у сiни й небавом вернувся з липовим корцем у руках. Вода була затхла й тепла, — брали її десь з копанки, мабуть, полiнувалися прив'язати цебер i полагодити журавель, але Сироватка вдавав, що п'є iз задоволенням, смакуючи, видудлив увесь корець. Аж забулькало в животi.

Вiн ще не вирiшив до кiнця, що йому робити далi, проте поклав не випускати з рук мотузок, за якого вхопився з самого початку. Божий чоловiк — грiх такого зачiпати. Та й не тримає мирського в пам'ятi, у нього в головi свої, не знанi простим людям замiри i клопоти. Правда, не вельми був схожий на божого чоловiка одягом i виглядом. Але хiба не мiг скопирснутись недавно? Та й на самiй Сiчi немало таких, кому в головi зацвiло. Iншого викруту не бачив.

Не знали, що з ним робити, й комишники. Та й не вельми поспiшали щось чинити — куди вiн подiнеться, хотiли подивитися, що буде далi, порадитися мiж собою. Двоє, що досi стояли, посiдали на траву, чухмарилися, позiхали. Єлисей обмацував голову, неначе по нiй допiру товкли товкачем i вiн шукав на нiй гулi.

— Болить, клята, — поскаржився. — Крутить щось, так гiрко крутить — i все на захiд сонця.

— Пар голову хрiном, — порадив Сироватка. — Хрiн — божий корiнь.

— I не спи на захiд сонця, — чвиркнув пiд ноги бiлоокий та полiз рукою до кишенi по люльку.