ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (книги онлайн без регистрации полностью .txt) 📗
Сироватка до спiвiв мало вдатний, слухає та думає. Ввечерi перший зiскочить з воза, назбирає хмизу, сухої нехворощi — залiзняку, що спалахне жарким полум'ям i обпалить обличчя, принесе води, а iнколи й воли попасе вночi. Його Савур iде в поводi за возом, вiн за цi пiвтора тижня аж на крижах набрав. А ще Сироватка розважає чумакiв бувальщинами зi свого сторожового життя, розповiдями про нечистого та iнше вiдьомське кодло, збреше так, мовби щодня стрiчався з рогатим око в око, вiн же тiльки раз вцупив його за хвоста з — пiд греблi. Розважає чумакiв Мокiй, а думка його кружляє, як чайка над поруйнованим гнiздовиськом, покигиче тут, одлетить у далину й вертається знову. Й слухати скрип чумацьких колiс козаковi вже недовго. Допитавшись на Сiчi, де стоїть зимiвник Мартина Драпака, вiн поїхав з чумаками, котрi прямували через тi краї. З чумаками й ситiше, й безпечнiше, й не так нудно, як самому. Сироватка сподiвався вивiдати у Драпака щось певнiше про Лаврiна. Може, той знає, куди того повели чи хоч яким побитом Лаврiн прибився на Драпакiв хутiр. Якщо сина басурмани погнали на Перекоп, можна буде через чумакiв або через козацьких товмачiв запитати в перекопського мурзи, де вiн зараз є, й спробувати викупити. Викопає Мокiй свої грошi у Вiйськовiй Скарбницi, трохи докладе кiш чи сам отаман. Коб тiльки той Драпак сказав правду. А може, й сам зв'язаний якоюсь ниточкою з татарами, тодi перемову треба починати з ним.
Димить сивим маревом степ, i стали на овндi хмари, неначе високi церковнi банi, аж хочеться на них помолитися. А потiм на баню сiдає райська птиця, й, тiльки придивившись пильно, пробудившись вiд сон — замрiї, Сироватка бачить, що то не райська птиця, а хохiтва дрiбно трiпоче крильцями, застигла в повiтрi. Гарна птиця хохiтва, думає Сироватка, велика, гладка, ще й дурна, переловив вiн їх сильцями бiля Слiпої, "прости менi за те, господи". Ту тиху лагiднiсть мандрiвки надщербила пригода, яка сталася на Мокiєвих очах i з його участю. Зупинилися якось чумаки в зеленому байрацi, зварили вечерю, поїли, й Мокiй понiс до копаночки порожнi казани, щоб їх помити. Поставив пiд кущиком, а сам на мить одвихнувся по нуждi. Коли вертався назад, то побачив: щось шкрябається в бiльшому казанi, аж той ходить ходуном. Спочатку Мокiй подумав, що то собака, та одразу й розупевнився: бабралася в казанi, вишкрябуючи, вигризаючи рештки кашi, людина. Мокiй не став клпьати когось собi в помiч i не став лякати кашоїда, а пiдiйшов ближче и тихо мовив:
— А чого ж це ти, чоловiче, наче пес, вилизуєш чужi казани? Постать одхитнулася, й на Сироватку знизу вгору глянуло обличчя, та таке марне, таке заросле й обсинцьоване, аж старому козаковi стало страшно. Й одiж на парубковi була пошматована, пошарпана, крiзь дiрки свiтило тiло.
— Хто ти такий, парубче? Звiдки ти взявся? — запитав Мокiй. Парубок мовчав. Вiн не кинувся на Сироватку й не втiкав, либонь, мiра його душi переповнилася вщерть. Бо якусь мить вiн ще сидiв на землi, скулившись по — собачому, зчепивши на колiках руки, а тодi враз похитнувся й заплакав. Це було дуже дивно, й Мокiй присiв бiля парубка, спробував його заспокоїти.
— Отакої. Козак, парубок i… в плачi.
— Я… не козак, — схлипнув парубок. — Я од пана втiк. Фiлоном мене звати.
Схлипуючи, похлинаючись сльозами, перескакуючи з одного на iнше, Фiлон почав оповiдати про свою долю, про лиха, яких зазнав останнiм часом. Вiн сам нестямився, як це сталося, не знав, чому оповiдає цьому старому чумаковi чи козаковi про свої злигоднi. Либонь, прийшла пора оповiсти будь — кому. Вiн оповiдав i сам дивувався тому, що сталося з ним, не вiрив, що подолав стiльки верст, стiльки перепон. Ховався в лiсах, спав пiд копицями, годувався вим'ятим з колоскiв зерном, i знову хижi ловцi нападали на його слiд, i знову вiн утiкав. Пробирався на Сiч, добився аж сюди й двiчi натикався на шляхетськi залоги, якi заступали всi дороги на Запорожжя, i вже не сподiвався туди добутися. Йому вже мовби все й байдуже, але ж носить хрест на шиї, i жива душа сама не йде з тiла.
Довго слухався його Сироватка й спогадував власне панщинне життя, спогадував пана Казана — Казановського, й захлипало його власне серце, й затремтiли десь близько — близько вiд очей сльози.
— Почекай, хлопче, може, щось зметикуємо гуртом, — мовив. Вiн покликав Драгожила й переповiв чумацькому отамановi все, що почув вiд парубка.
— Треба нам доправити його до Микитиного перевозу, — сказав на закiнчення.
Драгожил довго чухав потилицю, то здiймав, то знову одягав шапку. А тодi мовив:
— Дуже це небезпечно, бо ж не сам я їду, а вiд громади… Може все прахом пiти, але коли така справа, є у нас один викрут. Прихворiв у нас на самому початку чумак Микола, Оверкiв батько, i ми залишили його в Мар'янiвцi, в родичiв. А в компукт чумацький вiн вписаний.
— Тодi нехай оцей парубок i буде Миколою, — пораяв Сироватка.
— Воно то так… Але ж Микола сливе дiд.
— А хiба в Фiлона на пицi написано, скiльки йому рокiв i чий вiн син, а тепер батько? Перемiнимо чумакiв на возах, хтось iз старших стане Миколою, Оверко залишиться Оверком, а оцього парубка наречемо iм'ям того чумака. Та й по всьому.
— А так, — погодився Драгожил. — Кебетливий ти. Ходiмо ж та порадимося гуртом.
Чумаки довго радилися й прийняли Сироватчину пораду, а той потiм нагодував Фiлона таранею та хлiбом iз салом й одягнув у стару, але позалатувану чумарку, яку мав у запасi, й випросив в одного з чумакiв для Фiлона чоботи. А тодi помовчав i сказав сумно: — Як не знайду свого сина й вернуся на Сiч, може, станеш моїм сином. Ти один тепереньки на весь свiт, i я, мабуть, один.
Опiвднi Сироватка попрощався з Драгожилом та iншими чумаками, вони потягли курною, пробитою в травах дорогою прямо, а вiн повернув праворуч. Коли тiнь подовшала на пiвтори ступнi, пiд'їхав до урочища Деркачi, посеред якого, як казали, стояв Драпакiв хутiр. Болото Деркачi лежало в не глибокiй, але широкiй долинi, мабуть, з нього витiкала i якась рiчечка й текла до Днiпра, а може, болота приступали до самого лиману. Сироватка, не злазячи з коня, довгенько роззирався, але так нiчого й не побачив; i в лiву, i в праву руку стiною стояли очерети, тут i там купами росли верби, а далi зеленiли якiсь iншi дерева, мабуть, то й був хутiр Драпака, але як добратися туди, Сироватка не знав. Проїхав у праву руку — той же очерет, тi ж верби, в лiву — те ж саме, нiде нi гребельки, нi дороги, анi будь — якого слiду. Найбiльше дивувало Сироватку те, що не видно нiякого слiду. А мусив вiн десь бути. Стояло пiзнє лiто, вода далеченько вiдступила од весняної одмiтки, позначеної змiйкою покинутих на березi комишiв, осоки та палiччя, помiж зелених бородавок купин на рудому болотиську повiдпечатувалися навiть якiрцi лапок куликiв i плисок. Сироватка вирiшив пошукати дороги iншим способом. Зупинив коня бiля високої гiллястої верби; не злазячи з сiдла, роззув чоботи, зняв i кинув у траву шаблю та пояс i, вхопившись обома руками за мiцну гiлку, полiз на дерево. Покректуючи, остерiгаючись, щоб не зiрватися та не шелехнути вниз, видряпався до розкаряки, вище якої на рiвнi людського зросту висiло одразу троє воронячих гнiзд, далi лiзти не зважився — кора була гладенька, аж слизька, й гiлка тонка. Виднокiл йому трохи затуляло вербове гiлля, але й крiзь нього бачив острiв. Теж неясно — його береги скрадали очерети й верболози, далi гнулися верби, а за ними — шапки дубiв, кленiв i виднiло щось чорне чи сiре. То, певно, й був зимiвник. Сироватка приглядався довго, але побачив тiльки рiг хлiва чи хати. Мокiя стривожило те, що дах був розкритий. Спочатку козак вирiшив посидiти якийсь час в оцьому дозорi, може, появиться хто бiля хутора, але над головою розкаркалося вороння, й вiн полiз униз.
Савур скуб траву. Мокiй забув його розгнуздати, й з вудил скапувала зелена пiна, розгнуздав (вiн взагалi рiдко коли його загнуздував, кiнь слухався повода й так, трохи помiркував, узяв за повiд i повiв у лiву руку, де ще ранiше запримiтив довгий зелений мисок, що глибоко входив у болото. Там розсiдлав коня й скинув з нього гнуздечку, заховав у кущах сiдло й весь риштунок — рушницю, шаблю, пiстолi, схожу на качку порохiвницю — натруску, примоцував гiллячками. Савур одразу ж лiг у траву й почав качатися, важко йойкаючи селезiнкою. А вiн дiстав з торокiв хлiба та сала, що дали на дорогу чумаки, переобiдав, по тому роздягнувся й полiз у болото.
