ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (книги онлайн без регистрации полностью .txt) 📗
Гвалтований дужими кiнськими копитами, двигтiв i стогнав степ. Бахкали пострiли, свистiли стрiли, мелькали келепи й клювала, дзвенiв булат. Шаблi миготiли в повiтрi, рубаючи на сiчку сонячне промiння. Iржали конi, волали пораненi, вибитi з сiдел па землю, на люту й страшну погибель од кiнських копит, в скаженiй яростi вони пiдтинали знизу коням сухожилля й розпорювали ятаганами животи. Конi падали, давили вершникiв, червона пiна юшила бiлий ковил.
Хан опинився в гущi сiчi. Оточений кiльцем сейменiв — велетнiв, намагався пробитися до лiвого крила, вирватися з бою. Над його головою трiпотiв бiлий бунчук, виказував козакам хана, збадьорював ординцiв. Козаки рвалися до бунчука, падали пiд шаблями сейменiв. Перед самими ханськими грудьми свиснула необачно пущена кимось з татар стрiла, ковзнула по кiнськiй шиї, залишивши на нiй кривавий слiд. Звiздочолий, золотистої мастi румак звинувся. Селiм — Гiрей ледве вгамував його. Ханом тiпав страх: ще жодного разу, одколти став на чолi орди, йому не припадало крутитися в такiй сiчi.. Одначе в грудях тремтiло й iнше почуття — солоної лютостi, певностi свого мiсця — поки карачеї бачать ханський бунчук, вони рубатимуться до останнього подиху. Бунчук нiби виростав з його серця.
Сiча стояла страшна, кров i пiт збiгали в траву, iржали конi, звивалися дибки, орали копитами цiлину, там, де вони басували, де завихрювався бiй, земля була переорана до чорного. Дзвенiла, скиглила криця, трiщав одяг, ревiли в запалi, в передсмертних хрипах горлянки, пiт застилав очi, i вже не гаразд бачили, кого тяти; озвiрiлi од болю, лютi й страху, рубалися наослiп. За кiлька крокiв вiд хана на землi стояв вибитий з сiдла молодий, тонковусий татарин, вiн дико роззирався i вже не володiв собою, бо раптом упав на землю й затулив голову руками. Його розтоптали копита.
Меншало воїнiв, ширшало поле бою — вiн розповзався в усi боки. Один по одному падали сеймени. Гинули мовчки, неначе були нiмi. I враз скрикнув високий, iз золотим значком на шапцi сеймен, бiлий бунчук похилився i впав на землю. Козак у синiй, з червоною стьожкою бiля комiра сорочцї перерубав ратище разом з рукою сеймена, аж хряпнула кiстка. Спритно, кiшкою, сковзнув вiн з сiдла, ухопив бунчук за блискучу золоту грушу, проте на коня вискочити не встиг — упав, пронизаний списом у шию. Але бунчук з його руки встиг ухопити iнший запорожець, двоє сейменiв кинулися за ним й згинули в гущi бою. На мить хана полишила вiдвага. Одначе її не втратив ага племенi аркан. Вiн скочив на землю, щосили рубонув шаблею по рiпицi хвоста сiрого, в яблуках коня. Бiлий, розкiшний хвiст упав на землю. Здичавiла од болю тварина звинулася на заднiх ногах, але ага вже встиг вiдскочити вбiк. Iз запаленої, прокушеної губи татарина текла кров. Очi горiли запалом i вiдданiстю хановi та прапоровi пророка. Вiн згрiб хвоста, схопив держално, обiрваним з шиї шовковим шнурком прив'язував до нього криваво — бiлу волосiнь. Йому допомагав один iз сейменiв, тримаючи в поводi коня, — вже не для себе, для аги. Ага вставив ногу в зубцювате стремено, скочив на коня, пiдняв над головою бунчук. Червоний струмок збiгав по держалну, по руках аги, який загубив руду лисячу шапку, й червонi краплi зрошували виголену до блиску голову. Вiн крутив нею на всi боки, закликаючи до звитяги, витягувався вгору, неначе збирався злетiти. Радiсне" аллах" скинулося довкола, татари знову спробували налягти козакiв. Але та налога була геть квола. Важко пробивалися вони до бунчука, й було їх мало. Вони стратили воєнну фантазiю й вiру в щасливу фортуну. Селiм — Гiрей бачив це. Вiн далi не пильнував бою, правував конем у бiк гiр. Вирватися у чистий степ, а там його коня не дожене й вiтер!
На той час сiча одкотилася трохи назад, ближче до Сиваша, й перед ним миготiли тiльки окремi вершники. То здебiльшого були татари, що втiкали. Подекуди за кимось iз них гнався козак. Десь тонко сурмив у жалiбну сурму кiнь. Iнший свiтло — рудий румак спинався на переднi ноги й не мiг зiп'ястися, в нього був розпорений живiт, i з кривавої пiни виглядали кишки. Хан об'їхав коня, що конав, його власний кiнь злякано заiржав, i те iржання побiгло по тiлу хана, глухою луною одбилося в грудях. Вiн ударив коня тупим кiнцем шаблi по темному вiд поту боцi й пустив учвал. Вiтер свнстiз йому у вухах, хан зiгнувся в сiдлi, лiвою рукою правував, а правою, зовсiм не по — вояцьки, тримався за луку сiдла. Вiн стратив силу й боявся впасти.
Тепер за ним бiгло тiльки двоє сейменiв. Зненацька пiд одним спiткнувся кiнь, крутнувся лiворуч i одразу ж осiв на заднi ноги. Та хан уже не оглядався й не бачив, що сталося з тим його охоронцем. Бив коня обухом шаблi, й арабаш, не звичний до того, скажено гриз вудила й летiв, як птиця. Бiла пiна падала йому з рота й осiдала на пожухлих травах. Над степом високо — високо в небi ширяли два орли.
* * *
…Сироватка одразу побачив, що то не простi татари, й помчав їм навперейми. Надто значний був перший — у блискучому шоломi, на рудому, що одливав золотом, арабашi. Вiн би, мабуть, перебiг їм дорогу, проте татарин у шоломi погнав прямо, а другий, у сукнянiй шапцi з пером, повернув i поскакав назустрiч Мокiєвi. Сироватка сам не знав, що його кинуло в погоню. Скрута, що знову вiдстав, звичайний порух — гнатися за тим, що втiкає? Мабуть, останнє. Але одразу ж побачив: здобич не по силi. Татарин був велетенської статури, молодий, мабуть, з навченого вiйська, при добрiм риштунку й на доброму конi. А Мокiїв Савур важко йойокав селезiнкою. Сироватка теж притомився вiд довгої дороги, риштунок його — стара, тонша в одному мiсцi (хоч би не перебилася!) шабля, гнотовий мушкет (з нього й не стрельнеш без розсiшка), ще й телiпалися ззаду при сiдлi сакви та дзеленькав мiдний казанок — його таки доп'яв. Одначе уникати бою не випадало, як i втiкати, та й куди б утiк на бiдному Савуровi!
Проте на нього тепер була й найбiльша надiя. Сироватка видобув шаблю — пряму, не любив кривих шабель, здавалися йому незамашними, повiв плечем, розслабляючись, збираючись силою до змаги.
Вони летiли чистим притихлим степом назустрiч один одному, важкий, сповнений лютi й рiшучостi татарин на гнiдому конi й маленький, дрiбний у костi, але спокiйний, певний себе Сироватка на охлялiм мишастiм Савурi, у якого змокрiла не тiльки шия, а й кiнчики великих, у червоних прожилках вух, якi висiли, наче в зайця.
Татарин тримав шаблю за плечима, сидiв високо ("Як пес на стозi", — ковзнув думкою Мокiй), готувався випростатись i перетяти Сироватку разом з конем. Мокiй знав, що не витримає того першого скаженого удару. Лишалося сажнiв десять, коли Сироватка трiпнув Савура лiвою рукою по холцi. Вiн сам ледве встиг упертися правою ногою в стремено, так круто шарпонувся в правий бiк кiнь. Татарин звiвся в стременах: вiн збагнув маневр, очевидячки, сподiвався досягти супротивника, потягнувся тiлом i шаблею в правий бiк — не досяг, ще й сам трохи не вилетiв з сiдла. Савур повернувся спритно, як пес. Сироватка ледве не запопав татарина ззаду. Сеймен крутнув коня в лiвий бiк, устиг вiдбити Мохiєву шаблю. Був чорний, пласколиций, крутив бiлками очей i стискував зуби. В пiдбрiв'ї у нього чорнiли тiнi злостi, на губах запеклася кривава смага. Татарин свердлив запаленими буравчиками очей, вiн закусив нижню губу, i його великi, неначе iкла, зуби бiлiли. По крилах носа татарина збiгав пiт.
Сироватка зiбгався весь у грудочку, притис до коня ноги, штовхнув його пiдборами, i Савур уже лiз до його бахмата, вкривав крийма, так, що татарину довелося вiдхилитися, щоб замахнутись. Й замах тепер у нього був не дужий, Мокiй вiдбив удар, хоч i вiдчув, як затрудило руку. Хекнувши з натуги, Сироватка занiс шаблю й собi, мацнув очима татаринову шию — сеймен прикрився. Мокiй перевiв погляд на його праве плече, мовби шукаючи, куди потяти. Вловивши ту нерiшучiсть, татарин крутнув бiлками очей, замахнувся знову, а Сироватка в одну мить повернув шаблю й, спрямувавши її супротивнику вiстрям у груди, пiдтримуючи лiвою рукою за обушок, усiм тiлом подався вперед, не забувши торкнути острогами Савура. Той аж пiдпiрнув пiд гнiдого бахмата, злився з ним. Сеймен устиг опустити руку, але вдарив тiльки рукiв'ям шаблi Сироватку по головi. Червонi iскри спалахнули козаковi в очу, вiн випустив шаблю й вхопився за гриву коня. Проте чуття бою жило в ньому й далi, упав на сiдло й похиливсь у правий бiк — на той припадок, якщо татарин черконе вдруге. Одначе татарин вдарити не мiг. В його грудях стримiла Сироватчина шабля, вiн лежав на землi, залитий кров'ю, а гнiдий бахмат мчав степом у той бiк, де манячила постать другого втiкача. Мокiй нагнувся, вийняв закривавлену шаблю. В мертвих очах татарина все ще летiв сухий, живий туман. Сироватка подивував сам собi, що потяв такого дужого ворога. Розпалений боєм, потерпаючи, що гнiдий бахмат утiкає, Мокiй погнав навздогiн, але, проскакавши гонiв з двоє, натягнув повiддя. Збагнув, що йому не наздогнати гнiдого бахмата й то бiльше вершника в блискучому шоломi на рудому конi. Було видно: той кiнь — цiле багатство, але вже не його. Мокiй витер об рiденьку кiнську гриву шаблю, сховав її в пiхви й повернув назад. Зяпав ротом, неначе загнана коршаком степова чайка. Гойдався в сiдлi, наче п'яний, земля i небо злилися перед ним в одну велетенську сiру пляму. Останнiй бiй випив з нього рештки сили.
