ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (книги онлайн без регистрации полностью .txt) 📗
Отаман почував — вiн клює йому серце.
Вiтер доносив вiд струмка лоскiтливий запах димку та кулешi, але вiяв вiн не тiльки з балки, а й ще звiдкiлясь — iз далекого далеку — й доносив запах iншої кулешi, чимось схожої й не схожої на цю. Смачна, круто заварена була то кулсша, що її варили на кризi Березанського лиману. Там стояли зимiвлею турецькi галери, в по — занавiгацiйну пору вони правили за тюрму. Дерев'янi черева галер були наповненi кайданниками, котрих приковували не до лав, а до одного велетенського ланцюга, що звивався вздовж борту галери. Кайданники спали в сiнi, страшенно мерзли, їх морили голодом, i вони мерли наче мухи. Та кулеша була для них першим справжнiм обiдом за кiлька мiсяцiв. Одначе до тiєї кулешi теж спочатку потрiбно було дiйти. Козаки залишили коней в кущах бiля лиману, а самi добувалися по кризi. Вiд моря вже наступала весна, вдень пригрiвало сонце, снiг на кiлька сот крокiв од берега пiдтанув, i в кожному їхньому слiду хлюпала вода. Iнодi вона перехлюпувала й через халяву в чобiт. Вони вирушили перед свiтанком, над лиманом висiв вологий, густий туман, що осiдав на одежi, на обличчi, на бровах, i Сiрко пам'ятає, — бач, не забулося, — як звезькував його мокрою долонею. Був вiн тодi молодим козаком, молодим i зеленим, як барвiнок, вiдчайдушним i безжурним, як степовий вiтер. Мчав попереду iнших сайгачим скоком i накликав на своє серце найдужчого з ворогiв. Сторожа почула їх крокiв за сто, але нiчого не могла вдiяти, козаки змели її вмить, Сiрко встиг потяти тiльки одного турка, який обороняв вузенькi, спущенi на лiд сходи. I така тодi змагала Сiрка вiдвага, й такий у серцi бринiв жаль до кайданникiв, така великодушнiсть вихлюпувала з серця, що вiн бив молотом по ланцюговi, а сам плакав, як дитина. Й ридали галерники, й лепетiли та вигукували всiма мовами, й молилися кожен своєму боговi i боговi богiв — безмежнiй спочутливостi й великодушшю визволителiв. Й тодi козаки розпалювали з дощок, вiдiрваних iз галер, вогнища й варили кулiш. Бо без тої страви кайданники не були спроможнi пiти з ними, а вони всi хотiли йти з козаками далi, до Очакова, щоб помотатись своїм лютим ворогам. То був банкет єднання i спiльної наснаги на грядущу битву, бачив справедливiсть у тому, що визволеним на тому банкетi присвiчували велетенськi смолоскипи, якими стали жахливi катiвнi — турецькi галери. Вони пили молоде турецьке вино й не п'янiли. Жоден iз визволених не втiк у лози, хоч їх нiхто не стерiг, жоден не поспiшав повертатися додому, й жоден не помишляв про подальше життя серед катiв своїх — туркiв. Були, здається, одностайнi у своєму гнiвi, в дружбi, в жаданнi помсти.
З думою, iз свiтлим спомином Сiрко зiйшов з могили й побрiв помiж бранцями, iнодi зупинявся, розпитував у того чи в того про життя в неволi. Всi вони уже знали його. Осторонь iнших сидiла смаглява черкешенка в дорогiй одежi — кажуть, жiнка чи наложниця хана. Вона збила ноги, отаман наказав пiдiбрати для неї взу — вачку, знайшли чоловiчi ремiннi постоли, вона виглядала в них, як горлиця на гусячих лапах. Але, видно, за ханом не сумувала — усмiхалася. А може, подумав, посмiхалася зi страху, щоб задобрити його? Вони, недавнi бранцi, не всi щирi. Знову ловив скрадливi й навiть приховано ворожi погляди. Серед радостi, щастя стрiчалася байдужiсть, а часом зловорожiсть.
Молодий, зарослий до самих очей чорною бородою парубiйко сидiв по — татарськи, пiдiбгавши босi ноги, неподалiк од води, розминав у руках онучi, що взялися коржем.
Сiрко пiдiйшов до нього. Забачивши отамана, той пiдхопився, вклонився — не по — татарському, а таки по — козацькому, але очима втiк у степ — ген через струмок, на той бiк балки. Й Сiрко не впiзнав його. В далекiй — далекiй глибинi, як тонкий промiнець на днi глибоченної копанки, змигнув неясний спомин i згас… А Марко стояв i вростав у землю, у вiчний степ… По кiсточки, по колiна, по пояс. Зараз Сiрко пригадає, як приходив вiн до нього i скрадливо розповiдав, що двоє козакiв Кислякiвського куреня не дишкретно щось про нього казали. Отаман тодi прогнав його… Або пригадає, як приходив до Лаврiна. Якось сидiли на долiвцi й лаштували набої до полювання. Сiрко пiдсiв до них, i довго розмовляли… Нi, не впiзнав його отаман. Може, коли б заглянув у вiчi, то й упiзнав би. Але очi Марко ховав.
— Ти козак чи татарин, чоловiче? — запитав Сiрко. — А може, — тум? [28]
— З Ладижина я, пiдсусiдок козака Чересленка. Сiрко не повiрив тим словам. Чи тому, що вчорашнiй невiльник не дивився йому в очi, чи через те, що Сiч вела з Бахчисараєм довгi перетрактацiї, аби викупити козакiв, якi попали в полон пiд Ладижином, й таки нiчого не домоглася — увесь узятий в Ладижинi ясир поганини продали в рабство в Персiю. Звичайно, можна було спробувати дознати в цього чоловiка, хто вiн, але нащо? Небавом доля розшеретує їх сама. Вiн ще не знав, як?то розшеретує їх доля, сподiвався, що якось воно складеться. Ця думка вперше змигнула в ного головi бiля шанцiв, коли ховали порубаних у бою запорожцiв. Тодi до могили не пiдiйшло чимало визволених iз неволi. Її погасила iнша думка, iнший бiль — про те, що вороги не залишать у спокої могили. Везти ж полеглих iз собою в таку спеку було неможливо. Так i залишили їх на чужинi, в таборi за шанцями, присипаних солоною землею, а поверх землi — накошеним шаблями керме. там. Але пiсля того, як догнав у степу валку визволених, як побачив подеколи скрадливi позирки назад, на Крим, ця думка вернулася. Вона була важка, як та земля, що її навалили на груди порубаним побратимам, гнiтила його неясним передчуттям та неясним рiшенцем. Зроджувалася в грудях скарга на долю i на своїх землякiв, що так легко горнулися до чужого берега, так легко переймали чужi звичаї i пiснi.
Чужиною переймаються тi, в кого душа як барабан: хто по ньому вдарить, тому й честь прогуркоче, тi, в кого немає в душi нiчого святого, хто самi суть — патолоч, пужина, смiття. А воно ж засмiчує й чистi береги, чистi ниви. В євангелiї сказано: колись зiйдуться водне усi народи, всi нарiччя. Може, й буде таке. Але чому має першим зникнути його нарiд, вливши свої сили в iнших? Несправедливо це i проти божого закону. Вiн на цiй землi одвiку й розпочинався з себе, а не вiд когось. У горлi стояло прокляття, але кому його кинути — не знав.
Дивився на чоловiкiв та жiнок, що прудили сорочки, шепотiлися чи просто спали, й те почуття, з яким зустрiв їх пiсля кривавого бою над Сивашем, тануло. Тепер майже кожен погляд здавався пiдступним, кожне слово — скрадливим. Вiн не мiг приймати їх у серце через те, що серед них були такi, яким очужiла рiдна земля. Розумiв: то — несправедливо, але серце було зле, воно мало свою волю — лиху. I зводилась у головi страшна думка — вiн не може, не має права привести їх на Україну. Не може поселити зловорожцiв серед своїх людей, не може висiяти власною рукою серед пшеницi кукiль. То що ж робити? Пустити їх, нехай iдуть у Крим, а потiм вертаються з ятаганами? Якщо й не самi прийдуть, то їхнi дiти…
Отаманiв гнiв, його бiль i розпука злютувалися в запитання, з яким i звернувся до чоловiка, що видавав себе за ладижинця:
— Там тобi було добре чи погано?
Марковi пересмикнулися губи, i Сiрко, не в змозi перемогти неприязнь до нього, сказав:
— Тiльки не бреши. Немає для чого.
Стояли в спекотi, на краю балки, обоє закiптюженi, серед сухих, стоптаних трав, один прямий i суворий, другий знiчений i обмерлий.
Десь поруч було гнiздо шершнiв, великi, туго перетягнутi в станi, вони з iржавим гудiнням зривалися з трави й пролiтали помiж кошовим i Марком. Циганкуватий дядько, що за кiлька крокiв вiд них струшував з сорочки вошi, метляючи нею по кущевi полину, враз пiдскочив на мiсцi й, махаючи сорочкою в повiтрi, побiг з горба до рiчки.
— Не знаю… — одказав Ногаєць, згоряючи в страховi: чого це до нього причепився кошовий отаман, що хоче вiд нього й чи, бува, таки не впiзнав? Звичайно, не впiзнав, iнакше б розмовляв з ним якщо не шаблею, то нагайкою. Марко гриз себе каяттям, що не сховався в Бахчисараї бiля монастиря святої Софiї, що дався погнати в степи. Тепер йому не минути лиха. Не одкрутитись од розпитувань, вивiдувань, розпiзнання. Весь цей час вiн ховався в натовпi, намагався триматися подалi вiд запорожцiв. I ось зненацька зiткнувся з самим отаманом. Отака його нещаслива, проклята доля, котить ним, як бур'яниною, та все в чиїсь багаття. Але нiякi iншi думки не бралися Марковi до голови, страх знову заполонив його всього од кiнчикiв вух до п'ят. I знову стояв на герцi з долею за власне життя, й сподiвався вистояти. Його не впiзнає нiхто. Борода — до самих очей, на головi — чорна куделя. Одяг — татарський. Немов у вiдповiдь на Марковi думки, впало нове Сiркове запитання:
